До Джельсоміно долетіли такі слова:
— Он він! Он він! Він святий чародій!
— Який там чародій — він лихий чаклун! Погляньте, вже й чаклунське відро прихопив.
— Ой лелечко, відступімося чимдалі від нього, а то як хлюпне на нас чаклунським варивом — ми пропали!
— Яким варивом?
— Ви що, не бачите? У відрі пекельна смола. Вона їких дірок на тілі понавипалює, що жоден лікар не загоїть.
— Він святий чародій! Святий чародій!
— Ми все бачили, Джельсоміно: ти наказував грушам спіти — і вони спіли; наказував падати — і вони падали.
— Ви що, з глузду з'їхали? — звернувся до юрби Джельсоміно. — Це ж усе через мій голос. Просто повітря від нього починає здригатися, як при сильному урагані.
— Так, так, це щира правда! — крикнула якась жінка. — Ти твориш дива своїм голосом.
— Які там дива — чаклунські витівки! — почулося У відповідь.
Джельсоміно спересердя кинув відро на землю, зайшов до хати і взяв двері на засув.
"Кінець моєму спокою, — думав він. — Тепер мені й кроку не ступити, щоб за мною не бігли зіваки. А вечорами перед сном тільки й мови буде, що про мене. Відтепер дітей лякатимуть мною, як лихим чаклуном. Піду я краще звідси світ за очі. Бо що мені робити в цій країні? Батьки мої вже померли, найкращі друзі загинули на війні. Може, десь у широкім світі й знайду щастя завдяки своєму голосу. Є ж бо люди, яким платять за те, що вони співають. Хоч воно трохи й дивно: хіба треба платити комусь за те, що він робить для своєї втіхи? Але ж усе-таки за спів платять. То, може, й мені пощастить стати співаком?"
Отак розміркувавши, він склав у торбу свої злиденні пожитки і вийшов надвір. Юрба зашушукалась і розступилася перед ним. Ні на кого не глянувши і ні до кого не озвавшись, Джельсоміно попростував на шлях. Одійшовши вже далеченько, він обернувся, щоб востаннє подивитися на свій дім.
Люди не розходилися і знай відхрещувалися од нього, мов від якоїсь мари.
"А чи не утнути їм такого, про що б вони довго пам'ятали?" — подумав Джельсоміно і, набравши повні легені повітря, на повен голос крикнув:
— Прощавайте!!!
Вигук подіяв блискавично. Чоловіки відчули, як раптом вихором у них позривало з голови капелюхи. Підстаркуваті дами, блиснувши голими, як макогін, маківками, кинулися навздогін за своїми перуками.
— Прощавайте, прощавайте! — повторив Джельсоміно, весело сміючися з цієї першої в житті витівки.
Капелюхи й перуки, збившись докупи, немов перелітні птахи, полинули аж до хмар і, підхоплені незвичайною силою голосу Джельсоміно, за кілька хвилин зникли з очей. Як потім з'ясувалося, їх віднесло на багато кілометрів, а деякі з них навіть залетіли за кордон.
Через кілька днів і Джельсоміно перейшов кордон, потрапивши у найдивовижнішу країну світу.
Джельсоміно голосно проговорив і кота-шкандибчика оживив
Найперше, що побачив Джельсоміно у тій іноземній країні, була срібна монета. Вона виблискувала проти сонця біля тротуару у всіх на очах. "Дивно, що ніхто й досі її не підібрав, — подумав Джельсоміно. — От я вже нізащо її не обійду. Я мав трохи грошей, та вчора витратив останню копійчину, а сьогодні в мене й крихти в роті не було. Але спочатку запитаю, чи не загубив її бува хтось із пішоходів".
Джельсоміно підійшов до купки людей, що пильно стежили за ним, перешіптуючись поміж собою, і показав їм монету.
— Синьйори, чи ніхто з вас не загубив цієї монети? — якомога тихіше спитав він, аби не злякати їх своїм голосом.
— Іди геть звідси, — відповіли йому, — і чимрідше показуй цю монету, якщо хочеш уникнути лиха.
— Даруйте мені, будь ласка, — промимрив, знітившись, Джельсоміно і, не сказавши більше й слова, попростував до крамниці з принадливою вивіскою: "Харчові та інші товари".
На вітрині замість шинки та слоїків з варенням стояли купи зошитів, коробки з фарбами та каламарчики з чорнилом.
"Це, мабуть, і є інші товари", — подумав Джельсоміно і, сподіваючись купити чогось їстівного, зайшов до крамниці.
— Добрий вечір, — люб'язно зустрів його крамар.
"Правду кажучи, — подумки здивувався Джельсоміно, — я ще не чув, щоб пробило навіть полудень. А втім, чи варто звертати на це увагу". І майже пошепки, хоч і це було гучно для нормального вуха, запитав:
— Чи можна у вас купити хліба?
— Авжеж, дорогий синьйоре. Скільки вам, каламарчик чи два? Червоного чи чорного?
— Тільки не чорного, — ще нічого не розуміючи, відповів Джельсоміно. — А що, ви справді продаєте хліб у каламарчиках?
Крамар аж зареготав:
— А в чому ж нам його продавати? Може, у вашім краї хліб ще й скибками крають? Ні, ви тільки погляньте, який гарний у нас хліб!
Сказавши це, він кивнув на полицю, де, вишикувані рівніше, ніж солдати на плацу, рядочками стояли десятки каламарчиків із чорнилом найрізноманітніших кольорів. Зате в крамниці й напоказ не було нічого їстівного: ні обрізочка з сиру, ні лушпайки з яблука.
"Він часом з глузду не з'їхав? — промайнуло в голові Джельсоміно. — Такому, мабуть, краще притакувати".
— Справді, хліб чудовий, — згодився Джельсоміно і показав на каламарчик із червоним чорнилом, аби почути, що ж йому віповість крамар.
— Невже? — сказав той, аж просяявши від такої похвали. — Так, це найкращий зелений хліб, який ми будь-коли продавали.
— Зелений?
— Атож! Даруйте, може, ви недобачаєте?
Джельсоміно був переконаний, що перед ним таки каламарчик червоного чорнила. Він став уже подумувати про те, щоб якось вийти звідси цілим і здоровим і піти пошукати розумнішого крамаря. Аж раптом йому сяйнула думка.
— Знаєте що, — мовив Джельсоміно, — я, мабуть, зайду до вас по хліб трохи пізніше. А зараз не сказали б ви мені, де у вас можна купити чорнило високої якості?
— А чого ж, скажу, — відповів крамар, так само люб'язно усміхаючись. — Погляньте, он навпроти найвідоміша в нашому місті крамниця канцелярського приладдя.
У вітрині цієї крамниці красувалися апетитні хлібини різних форм, торти, тістечка, спагетті, гори сиру, висіли ковбаси та сосиски.
"Я так і думав, — вирішив Джельсоміно, — цей крамар божевільний і називає хліб чорнилом, а чорнило — хлібом. Тут, либонь, усе буде на своєму місці".
Він зайшов до крамниці й попросив півкіла хліба.
— Хліба? — услужливо перепитав продавець. — Бачте, ви помилилися. Хліб продається навпроти, а ми продаємо тільки канцелярське приладдя. — І він широким жестом руки гордо обвів усе багатство смачних хлібних виробів.
"Тепер я збагнув, — вирішив подумки Джельсоміно, — у цій країні треба говорити навпаки. А коли ти назвеш хліб хлібом, тебе не зрозуміють".
— Тоді дайте мені півкіла чорнила, — сказав він продавцеві.
Той мовчки зважив йому півкіла хліба, загорнув, як годиться, у папір і подав.
— Я хотів би ще трохи оцього, — попрохав Джельсоміно і показав на кружало пармського сиру, не ризикуючи його якось назвати.
— Трохи гумки? — запитав продавець. — Зараз, хвилинку. — Він відрізав гарний шматок сиру, зважив і загорнув його.
Джельсоміно полегшено зітхнув і поклав на прилавок щойно знайдену срібну монету.
Продавець вирячився на неї, кілька хвилин покрутив перед очима, підкинув над прилавком, щоб почути, як вона дзвенить, потім заходився розглядати її через лупу і навіть спробував на зуб. Після цього він простяг її назад Джельсоміно і невдоволено зауважив:
— На жаль, юначе, ваша монета справжня.
— Тим краще! — довірливо усміхнувся Джельсоміно.
— Ні, не краще. Кажу ж вам, що ця монета справжня і я не маю права її прийняти. Ідіть собі своєю дорогою. І взагалі радійте, юначе, що в мене нема бажання вийти і покликати поліцейського. Хіба ви не знаєте, що чекає на тих, хто пускає в обіг справжні гроші? В'язниця!
— Але ж я…
— А ви не підвищуйте голосу, я не глухий. Ідіть, ідіть собі і приходьте з фальшивою монетою, тоді й одержите свій товар. Дивіться, я навіть не розгортаю пакунків і кладу їх отут збоку, добре? На добраніч!
Джельсоміно заткнув рота кулаком, щоб не закричати. І поки він ішов від прилавка до дверей, між ним і його голосом відбулася така розмова:
Голос: Хочеш, я вигукну: "А-а!", і в нього на друзки розлетиться вся вітрина?
Джельсоміно: Бога ради, не роби цього. Адже я щойно опинився в цій країні, у мене й так усе тут почалося не з тієї ноги.
Голос: Але я мушу вирватись на волю, бо як не вирвуся, то лусну. Ти ж мій володар, придумай, як краще це зробити.
Джельсоміно: Потерпи, дай хоч вийти з цієї божевільної крамниці. Мені не хочеться руйнувати її. В цій країні коїться щось дивне.
Голос: Не зволікай, я більше не можу… Ще хвилина — і я закричу… Ще хвилина — і все розлетиться на друзки…
Джельсоміно кинувся бігти, звернув у глуху вуличку, трохи ширшу за провулок, швидко озирнувся. Довкола не було нікого. Тоді він витяг з рота кулак і, щоб звільнитися від злості, яка переповнювала його, випустив коротке: "А-а-а!" Тієї ж миті розлетівся на скалки вуличний ліхтар, а на тротуар упав з балкона винесений кимось із кімнати вазон.
Джельсоміно зітхнув:
— Коли я матиму гроші, то вишлю їх грошовим переказом міській управі за розбитий вуличний ліхтар, а на балкон поставлю новий вазон із квітами. Більше, здається, нічого не розбилося?
— Ні, більш нічого, — відповів йому тонюсінький голос, і хтось двічі кашлянув.
Джельсоміно озирнувся довкола, шукаючи, хто б це міг говорити, і побачив кота, чи принаймні істоту, яка здалеку скидалася на кота. Передусім кіт цей був густо-червоного чи навіть бордового кольору. Він мав лише три лапи. Та найдивовижніше те, що це був контурний, окреслений лініями кіт, яких ото малюють на стінах діти.
— Як? Кіт-говорун? — здивувався Джельсоміно.
— Так, я трохи незвичайний кіт і визнаю це. Я, наприклад, умію читати й писати. Але крім усього іншого, я син шкільної крейди.
— Чий, чий син?
— Одна дівчинка намалювала мене на цій стіні шматочком кольорової крейди, який вона вкрала у школі. Та оскільки цієї миті з'явився поліцейський, вона швиденько дременула, не домалювавши мені однієї лапи. Через це я шкандибаю. От тому й вирішив назвати себе Шкандибчиком. А ще я трохи кашляю, бо прозимував на досить-таки сирій стіні.
Джельсоміно оглянув стіну. На ній залишилася ледь помітна заглибина від контурів Шкандибчика — так ніби рисунок вилущився з тиньку.
— А як же ти вирвався із стіни? — запитав Джельсоміно.
— От за це я мушу подякувати твоєму голосові,— відповів Шкандибчик.