Кожна сива волосина нагадувала йому про якусь добру справу. А хіба це не найголовніше?
— Ти міг би продовжити життя собі, а не роздавати його всім потроху, — дорікали йому язикаті кумасі.
Та у відповідь Бенвенуто хитав головою, всміхався й думав, що кожна його сива волосина подарувала йому нового друга — їх тисячі й тисячі розсіяно по всій землі. А у вас багато друзів? Хотілось би вам мати їх стільки, як у Бенвенуто?
Бенвенуто й далі мандрував по світу, хоч тепер уже опирався на ціпок і часто зупинявся, щоб перевести дух. Отак, мандруючи, він і забрів у Країну брехунів, де, як і його батько, став лахмітником і цим заробляв собі на життя.
— Ви побували у стількох країнах, — перебив його розповідь Шкандибчик. — Невже ви не знайшли собі кращого місця?
Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай усміхнувся:
— От саме тут люди найбільше потребують допомоги. Це найнещасніша країна на землі, а отже, тут моє місце.
— Ось він, правильний шлях! — вигукнув Джельсоміно, що слухав дідусеву оповідь зі сльозами на очах. — Тепер я знаю, що мені робити з моїм голосом. Замість того, щоб вештатися по світу й залишати по собі руїни, я спробую так його поставити, щоб він приносив людям радість.
— Це тобі буде нелегко зробити, — зауважив Шкандибчик. — Наприклад, якщо ти почнеш співати діткам колискову, то не даси їм заснути.
— Але інколи можна робити добро й тим, що будити людей, котрі глухі до всього й поснули, — лагідно відповів йому Бенвенуто.
— Я будь-що розв'яжу це завдання! — твердо мовив Джельсоміно, вдаривши кулаком об підлогу.
— Але передусім, — зауважив Шкандибчик, — тобі треба вилікувати своє коліно.
А коліно у Джельсоміно й справді дедалі більше спухало, і він не міг уже ні стояти, ні ходити. Тому вирішили, що він побуде у старого Бенвенуто, аж поки зовсім одужає. До того ж Бенвенуто ніколи не спав і міг доглядати хлопця вночі, щоб він спросоння не заспівав і знову не накликав на себе жандармів.
Як Бананіто впхнули за грати й олівець узявся страви готувати
Бананіто, як ви легко пригадаєте, вийшов з дому рано-вранці у пошуках щастя. Ніякого певного плану він не мав, — просто йому дуже хотілося показати людям свою малярську майстерність.
Місто ще тільки-тільки прокидалося. Двірники поливали з шлангів вулиці, обмінюючись жартами з робітниками, що поспішали велосипедами на роботу і раз по раз ризикували потрапити під холодний душ. Був лагідний безхмарний ранок, і Бананіто, зупинившись на тротуарі, відчув, як у його голові народжуються прекрасні задуми. Йому раптом учулися п'янкі пахощі, так ніби довкола нього, на відшліфованому камінні бруківки, зацвіли мільйони фіалок.
— Це буде просто геніально, якщо намалювати, — радісно вирішив він.
І на тому ж місці, перед самісінькими ворітьми фабрики, біля якої він опинився в ту мить, Бананіто присів на тротуарі, дістав із коробки кольорові палички крейди і заходився малювати. Його відразу ж обступив гурт робітників.
— Б'юсь об заклад, — промовив один із них, — що цей бродячий художник намалює одинокого вітрильника посеред моря чи якогось святого в ореолі. А де його собака з кашкетом у зубах, який збирає милостиню?
— Мені довелося бути свідком, цікавого випадку, — озвався другий робітник. — Один такий художник провів на асфальті червону лінію. Всі довкола стояли й сушили собі голову над тим, що б це мало означати.
— Ну й що ж то було?
— Про це запитали в самого художника, і він відповів так: "Я хочу подивитися, чи зможе хтось із вас пройти під цією лінією, а не по ній". А потім насунув на очі капелюха і пішов геть. Напевно, він був несповна розуму.
— Але цей не схожий на такого, — зауважив хтось із натовпу. — Погляньте самі.
Бананіто, не підводячи голови, малював так швидко, що очі не встигали стежити за порухами його руки. А на тротуарі ніби оживала виплекана в його уяві мрія — виростала грядочка чудових фіалок. Правда, це був лише малюнок, але квіточки були на ньому такої живої краси, що за мить від них полинули ніжні пахощі фіалок.
— Я справді чую аромат фіалок, — здивовано прошепотів один із робітників.
— Називай їх краще гарбузами, якщо не хочеш опинитися у в'язниці,— застеріг його товариш. — А зрештою, твоя правда: таки пахне фіалками.
Усі стояли довкола Бананіто затамувавши подих. Чути було тільки, як пошкрябує по камені крейда і як із кожним синім штрихом наростають пахощі фіалок. Робітники були приголомшені. Вони то перекладали з руки в руку вузлики з сніданками, то вдавали, ніби перевіряють, чи добре накачані шини у велосипедах, а самі не пропускали жодного поруху Бананіто і з приємністю вдихали пахощі, які звеселяли їхні серця.
Пролунав гудок, але ніхто з робітників і з місця не зрушив, щоб поспішити на роботу. Натомість почулися вигуки: "От молодчина!" Бананіто аж тепер підвів голову і побачив очі своїх глядачів. У них він прочитав стільки захоплення, що від несподіванки аж злякався. Хутенько позбиравши свої кольорові крейдяні палички, він пішов геть.
Один із робітників наздогнав його і сказав:
— Що ти робиш? Чого тікаєш? Ще хвилина — і ми віддали б тобі усі свої гроші. Адже ми ніколи не бачили таких чудових малюнків.
— Дякую! — квапливо відповів Бананіто. — Мені нічого від вас не треба. Дякую.
І перейшов на протилежний бік вулиці, щоб побути самому.
Серце в нього билося так шалено, що можна було помітити, як у тому місці на грудях піднімається куртка — ніби там ховалося кошеня. Художник був по-справжньому щасливий!
Він довгенько блукав містом, не наважуючись узятися за новий малюнок. Сотні думок роїлися у нього у голові, і жодна з них його не задовольняла.
Аж ось йому на очі потрапив собака і викликав бурю натхнення. Бананіто присів навшпиньки на тротуарі на тому самому місці, де йому сяйнула ця думка, і заходився малювати.
У місті завжди є люди, що не мають іншої роботи, як швендяти вулицями, — перехожі за професією, а можливо, просто безробітні. І ось знову довкола Бананіто зібралася юрба підбрехачів.
— Диви-но, який оригінал — малює кота. Так наче в нас мало живих, що блукають подвір'ями.
— Це буде не простий кіт, — весело відповів Бананіто.
— Чули? Не простий! А який же він буде? Може, в чоботях?
Проте всі размови враз урвалися, мов за помахом чарівної палички, коли собака, ледве Бананіто домалював йому хвоста, схопився на всі чотири лапи і радісно загавкав. Від подиву натовп аж заревів, і наче з-під землі виринув поліцейський:
— Що таке? Що тут скоїлося? А, бачу, бачу! Власне, чую: гавкає кіт. Мало нам нявкучих собак! Чий це кіт?
Натовп умить розсіявся — нікому не хотілося зоставатися за свідка. Тільки один бідолаха, що в ту мить випадково опинився біля поліцейського, не встиг вислизнути, бо той міцно схопив його за руку.
— Його кіт, — пошепки промовив він, глянувши спідлоба на Бананіто.
Поліцейський відпустив неборака і взяв за руку Бананіто.
— Йди за мною! — звелів він.
Бананіто не дав себе упрохувати. Він поскладав у кишеню шматочки кольорової крейди і пішов за поліцейським, не втрачаючи веселого настрою. А собака, задерши хвіст, дременув геть.
Чекаючи, поки його викличе на допит начальник поліції, Бананіто змушений був сидіти в одиночній камері. Проте руки в нього аж свербіли від бажання працювати. Він намалював пташку й випустив її. Але вона не схотіла розлучатися з художником, а пурхнула йому на плече й заходилася легенько подзьобувати його у вухо.
— Я все зрозумів, — промовив Бананіто. — Ти хочеш їсти.
І він умить намалював купку проса. Це нагадало йому самому, що він сьогодні ще не снідав.
— З мене, мабуть, вистачить двох засмажених яєць та золотисто-жовтого персика на закуску.
Бананіто намалював усе, що сам собі замовив, і невдовзі апетитний запах пішов по камері, проник за двері й залоскотав ніздрі тюремному наглядачеві.
— Гм… Що за смакота! — промовив він, пожадливо втягуючи ніздрями апетитні пахощі.
Раптом йому закралася підозра. Він одразу ж відкрив оглядове вічко в дверях і зазирнув у камеру. Побачивши заарештованого, який з великим задоволенням уминав смаженю, він аж остовпів. З таким виразом надзвичайного здивування на обличчі його і застав начальник поліції.
— Оце так новина! — закричав він, не тямлячи себе від обурення. — Це просто нечувано! Виявляється, ми носимо в'язням страви з ресторану!
— Та ні… Та ні…— бурчав, заїкаючись, наглядач.
— Ти що, тюремного статуту не знаєш? Хліб і вода, вода і хліб — і більше нічого!
— Сам не знаю, як це вийшло, — спромігся нарешті виразно сказати наглядач. — Мабуть, він проніс яйця в кишені.
— А плиту теж у кишені? Бачу, тут за мою відсутність з'явилися новинки — камери з кухнею…
Та невдовзі начальник поліції сам переконався, що в камері не було ніякої плити. До того ж Бананіто, щоб виручити з біди зовсім не винного наглядача, вирішив признатися, як він роздобув собі їжу.
— Ти мене за дурня маєш, — сказав начальник поліції, з недовірою вислухавши Бананіто. — А що ти робитимеш, коли я накажу тобі приготувати камбалу під білим соусом?
Не сказавши й слова, Бананіто взяв аркуш чистого паперу і заходився малювати замовлену страву.
— Вам з петрушкою чи без петрушки? — спитав він, закінчуючи малюнок.
— Авжеж, з петрушкою, — відповів начальник поліції, презирливо всміхаючись. — Ти справді маєш мене за бовдура. Але запам'ятай: коли ти закінчиш малювати, я змушу тебе проковтнути увесь цей клапоть паперу.
Та щойно Бананіто закінчив малюнок, як з аркуша полинули лоскітливі пахощі смаженої камбали під білим соусом, а за мить перед витріщеними від подиву очима начальника поліції на столі вже парувала страва, щедро притрушена листям петрушки, яка, здавалося, сама промовляла: "Зробіть ласку, покуштуйте мене!"
— Смачного вам, синьйоре начальнику, — сказав Бананіто. — Страва готова!
— Мені щось перехотілося їсти, — буркнув начальник поліції, ковтаючи слину і потроху приходячи до тями від подиву. — Камбалу з'їсть наглядач. А ти йди за мною! — наказав він художникові.
Бананіто міністром зробили й так само зненацька в тюрму посадили
Начальник поліції не був дурнем, навпаки: він був великим хитруном.
"Цей художник, — міркував він, ведучи Бананіто до себе в кабінет, — варт стільки золотих, скільки сам важить, а може, ще й більше. А позаяк у мене є досить великий сейф, то було б просто несправедливо, якби в нього не лягло кілька кілограмчиків золота.