Та й нелегко ж бути державним діячем!
І сенатор усміхнувся, немовби його потішила думка про те, що він приносить жертву рідному краю.
– Ну, а що там чути в сенаті? – спитала його дружина, коли метушня біля столу трохи вщухла.
Тендітна й лагідна місіс Берд ніколи не мала звичаю сушити собі голову державними справами, мудро розваживши, що з неї вистачить і власного клопоту. Отож містер Берд здивовано витріщив очі, а тоді відказав:
– Та нічого особливого.
– А це правда, ніби мають ухвалити закон, що забороняє давати їжу та воду отим нещасним неграм, які
тікають на Північ? Я чула, кругом говорять про такий закон, але думаю, що жодна людяна влада його не ухвалить!
– Еге, Мері, то ти, виходить, зацікавилася політикою!
– Анітрохи! Як на мене, то вся ваша політика анічогісінько не варта, одначе я вважаю, що такий закон був би надто жорстокий і несправедливий. Сподіваюся, любий, ви його не ухвалили?
– Ні, голубонько, закон ухвалено. Він забороняє подавати допомогу збіглим рабам, що приходять з Кентуккі.
– Як це розуміти? Невже можна заборонити нам прихистити на ніч когось із тих бідолах, нагодувати його, дати якусь стару одіж і пустити з миром далі?
– Саме так, голубонько. Це ж, бач, і є допомога й сприяння.
Місіс Берд була невеличка на зріст, боязка й сором'язлива жінка, з добрими голубими очима, ніжним, мов персиковий цвіт, обличчям та напрочуд м'яким, лагідним голосом. Вона ніколи не відзначалась хоробрістю, і всі знали, що досить їй почути сердите ґерґотіння не дуже то й великого індика, як вона чимдуж пускається навтіки, а звичайнісінький двірний собака може нагнати на неї страху, лиш злегенька вишкіривши зуби. Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала більше проханням, аніж примусом. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдивовижу добрій і лагідній душі: найменший прояв жорстокості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці. Навряд чи була в світі ще одна така поблажлива й згідлива мати, проте сини її все життя шанобливо згадували, як одного разу вона суворо покарала їх за те, що разом з лихими сусідськими хлопчаками вони кидали каміння в беззахисне кошеня.
Ось і тепер місіс Берд рвучко підвелась і, вся розшарівшись, від чого її обличчя стало ще милішим, рішуче підступила до чоловіка.
– Я хочу знати, Джоне,– твердо промовила вона,– чи ти вважаєш цей закон справедливим?
– Але ж ти не вб'єш мене, Мері, коли я скажу, що так?
– Не сподівалась я від тебе, Джоне! Ну, а хоч сам ти за нього не голосував?
– Уяви собі, що голосував, любий мій політику!
– Як тобі не сором, Джоне! Нещасні, бездольні, безпритульні люди! Це лихий, ганебний, підлий закон, і я радо порушу його при першій же нагоді. Сподіваюсь, така нагода мені випаде, неодмінно випаде! Оце то ми дожилися, що людині вже не вільно нагодувати й прихистити на ніч бідне голодне створіння лиш через те, що воно мало нещастя народитись рабом і його все життя кривдили й гнобили!
– Але ж послухай і ти мене, Мері. Твої почуття цілком природні, голубонько, вони гідні всілякої поваги, і я ще дужче тебе за них люблю. Одначе не можна, голубонько, щоб наші почуття брали гору над розумом. Треба зважати на те, що тут ідеться про важливі суспільні інтереси. Громадськість дуже занепокоєна, і ми мусимо поступатися своїми особистими уподобаннями.
– Ні, Джоне. Я не розуміюся на політиці, але твердо знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.
– Ну, а якщо цим ти завдаєш шкоди цілому суспільству?..
– Доброчинність не може завдати суспільству ніякої шкоди, я певна. Найкраще чинити так, як підказує сумління.
– Ось послухай мене, Мері, я наведу тобі такий переконливий доказ, що ти...
– Дурниці, Джоне! Ти можеш говорити хоч до ранку, але нічого мені не доведеш. А от скажи но мені, Джоне: чи ти сам прогнав би від своїх дверей злиденну, змучену, голодну людину тільки тому, що вона втекла від свого пана? Прогнав би, скажи?
Коли відкрити всю правду, наш сенатор, на свою біду, мав надзвичайно людяне й добре серце і ніколи не був здатен прогнати людину, що потребувала допомоги. Його становище в цій суперечці ускладнювалось тим, що дружина знала його вразливе місце і провадила наступ на досить слабко укріплену позицію. Отож йому не лишалось нічого іншого, як відтягувати час із допомогою звичайних за таких обставин способів: він гмукнув, прокашлявся, тоді витяг з кишені хусточку і заходився
протирати окуляри. Помітивши замішання в стані су противника, місіс Берд не забарилася скористатись із своєї переваги.
– Хотіла б я побачити, Джоне, як би в тебе стало духу таке зробити, дуже хотіла б! Приміром, узимку, в заметіль, вигнати за двері якусь нещасну жінку... Чи, може, ти забрав би її і одвів у холодну, га? Ото здобув би собі славу!
– Звичайно, то був би дуже тяжкий обов'язок...– м'яко почав містер Берд.
– Обов'язок, Джоне? Не кажи цього слова! Ти добре знаєш, що ніякий то не обов'язок., не може бути обов'язком! Коли господарі хочуть, щоб їхні раби від них не тікали, нехай поводяться з ними по людському – ось як я вважаю. Якби я мала рабів (а я сподіваюсь, що ніколи їх не матиму), я б не стала їх ловити, коли б вони схотіли втекти від мене... чи й від тебе, Джоне. Ніхто ж не тікатиме від добра, правда? А коли вони й утечуть, то подумати лишень, скільки їм, бідолашним, усього терпіти доводиться,– і холод, і голод, і страх. І ви ще хочете, щоб усі їх цькували! Ні, хай там буде хоч який закон, а я цього ніколи не робитиму!
– Мері, голубонько, поміркуймо разом...
– Я не люблю розмірковувати, Джоне, а надто про такі речі. То ви, політики, маєте звичай туману напускати, навіть і там, де все ясно, мов божий день. А коли доходить до діла, ви й самі не вірите в те, що говорите. Я ж добре знаю тебе, Джоне. Ти віриш у справедливість цього закону не більше, ніж я...
Під цю критичну хвилю в двері просунулась голова старого Куджо – негра, що робив у домі всіляку роботу.
– Нехай пані вийде до кухні,– мовив він. Сенатор з полегкістю подивився вслід своїй маленькій
дружині, і на обличчі у нього кумедно змішались задоволення і досада. Він сів у крісло й узявся читати газету. Та за мить біля дверей почувся схвильований голос дружини:
– Джоне! Джоне, іди но мерщій сюди!
Він поклав газету, вийшов до кухні і раптом завмер на місці, вражений видовищем, що постало перед його очима.
На двох зсунутих докупи стільцях лежала непритомна якась струнка молода жінка. Одяг на ній був весь
подертий І обмерзлий, одного черевика бракувало, розірвана панчоха зсунулась, і з порізаної ноги текла кров. На обличчі її лежала печать знедоленої раси, однак не можна було не помітити його сумовитої і зворушливої вроди.
Побачивши це змарніле обличчя, заклякле й нерухоме, мов у мерця, сенатор відчув холодний дрож. Він стояв мовчки, затамувавши віддих. Тим часом його дружина і темношкіра тітонька Діна, єдина їхня служниця, клопоталися коло жінки, намагаючись привести її до притомності, а старий Куджо посадовив собі на коліна хлопчика і, стягнувши з нього черевички та панчохи, почав розтирати його холодні ноженята.
– Ви тільки подивіться на неї! – жалісливо проказала стара Діна.– Мабуть, це вона від тепла зомліла. А була ще сяк так кріпилася, як зайшла і попрохала пустити їх трохи обігрітись. Я її питаю, звідки вони йдуть, а вона тут таки й заточилася, додолу. А руки в неї он які білі–знати, ніколи не бачили тяжкої праці.
Бідолашні! – співчутливо мовила місіс Берд. Жінка поволі розплющила свої великі темні очі і втупила в неї невидющий погляд. Раптом на обличчі її відбився розпач, і вона з криком схопилася на ноги.
– Мій Гаррі! Вони забрали його?
Почувши материн голос, хлопчик зіскочив з колін старого Куджо й підбіг до неї, простягаючи рученята.
– Ні, він тут, зі мною! – вигукнула вона і в нестямі обернулася до місіс Берд.– О пані! Захистіть нас! Не дайте їм забрати його!
– Ніхто вас не скривдить, сердешна,– заспокійливо відказала місіс Берд.– Тут ви в безпеці, тож не бійтеся.
– Дякую вам, дякую! – сказала жінка і, затуливши руками обличчя, гірко заплакала. Побачивши, що вона плаче, хлопчик поліз до неї на коліна.
Нарешті, після довгих і лагідних умовлянь, до яких така здібна була місіс Берд, бідолашна жінка трохи заспокоїлась. Нашвидкуруч послали постіль на скрині біля груби, і невдовзі вона вже спала глибоким сном, пригорнувши до себе хлопчика, що стомився не менш від неї і відразу ж міцно заснув у її обіймах. Мати з відчайдушним страхом опиралася найменшій спробі
покласти його окремо, І навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й тепер йому загрожувала страшна небезпека.
Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схилилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.
– Цікаво, хто вона така І звідки,– нарешті обізвався він, відклавши газету.
– Нехай вона поспить, відійде трохи, тоді спитаємо,– відказала місіс Берд.
– Слухай, голубонько...– мовив містер Берд, "кілька хвилин поміркувавши про щось над своєю газетою.
– Що, любий?
– Чи не підійшла б їй котрась твоя сукня, якби її трохи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.
По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна усмішка.
– Побачимо,– сказала вона.
Знову запала" мовчанка, і знову її порушив містер Берд.
– Слухай, голубонько...
– Ну? Що там ще?
– Знаєш, отой старий плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю задрімнути по обіді... Ти могла бі його віддати тій бідоласі – адже ж їй потрібен одяг.
В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.
Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків – дрібнота на той час уже мирно спочивала в своїх ліжках.
Жінка сиділа на скрині біля груби, втупивши очі в огонь. Обличчя її було сумне, але спокійне, без жодного сліду недавньої дикої нестями.
– Ви хотіли мене бачити? – лагідно спитала місіс Берд.– Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?
У відповідь" вона почула лиш тяжке уривчасте зітхання.