Йосиф

Шолом-Алейхем

Сторінка 4 з 4

Я доводив їй, що ще не відомо, в чому її щастя... Ось я, скажімо, — молода людина, купець із сучасних, з певним ім'ям і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Нехай вона мені скаже тільки слово, що вона ладна забути все, що було досі, неначе зовсім і не було нічого, ніякого Йосифа, ніяких голодранців, ніякої "конспірації" на світі...

Не знаю сам, звідки взявся у мене такий дар слова! І, може, думаєте, вона мені щось відповідала на це? Ані пари з уст! Сиділа і дивилась, дивилась.. Що міг означати цей погляд? Цей погляд міг означати: "Ви це кажете насправжки? Мені щось не віриться!.." Або: "Я подумаю..." Або: "Дайте мені спокій..." Або зовсім: "Йо-сиф..." Ви розумієте? Не "Йосиф", а "Йо-сиф..."

Можете собі уявити, який я вигляд мав потім у власних очах... Кілька днів поспіль соромився показатися їй на очі... І, до того ж, мені на серці було так паскудно, немовби я сам себе почував тут трохи винним у нещасті, що їх спіткало... Скільки я мучився, щоб викинути з голови, забути його, отого Йосифа, — дарма... Треба вам знати, що снам я не надаю ваги, мерців не боюся, у ворожбитство не вірю, але присягаюсь вам усім святим, що не минало ночі, щоб Йосиф не приходив до мене уві сні — не будив мене і не показував рукою на шию, де у нього, хай бог милує, лишився синій слід... Як на вашу думку, сон щось важить? Я знаю один факт, що трапився якось із моїм дядьком... Але — дурниці! Я не вірю в сни. Я просто був пригнічений, втратив апетит, перестав спати... Від страху, думаєте? Ні! Але ж, розумієте, знайома людина, сидів з ним кілька разів за одним столом... Я набрався сміливості — як то кажуть, гірш копи лиха не буде — і пішов туди, просто до них у ресторан.

Приходжу до ресторану — де там ресторан, який ресторан? І сліду нема — наче язиком злизало! "Куди подівся ресторан?" — "Виїхав ось уже кілька днів". — "Як то виїхав?" — "Виїхав — значить виїхав..." Я забіг у двір, заскочив до хазяїна: "Куди подівся ресторан? Куди він переїхав?" Шукай вітра в полі. Ніхто не знає, ніхто не може сказати куди. Я, звичайно, почав гарячитися, як то кажуть, удався в амбіцію. А я, коли вдаюся в амбіцію, це — страшна річ. Я гасав, присягаюся вам, як шалений, побував де тільки хочете... А голодранці? Як на зло, не знайти, сказати б, хоч одного. Кинувся до поліції розпитати, довідатися, значить... Прийшов до поліції, мене зустрічають:

"Что надо?" Я кажу: "Так, мовляв, і так, куди подівся ресторан?.." А вони мене питають: "Який ресторан?" Я кажу: "Такий-то і такий-то" А вони запитують: "Нащо він вам потрібний?"

Розумієте, щоб я їм розповів, нащо він мені потрібен... Я, звичайно, мовчу. Вони мене питають знову і знову, домагаються, щоб я їм сказав, навіщо він мені потрібен... Що вам довго розказувати, — я устряв у погану історію. Ну, ну, довелося мені побігати. Понесла мене нечиста сила... Хоч з другого боку, чого, власне, мені боятися, коли, кінець кінцем, я молода людина, купець, з певним ім'ям, і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє... Я в оті справи не втручаюся. Як то кажуть: "Не ївши часнику..." Але що ж? Я цього не люблю. Ви розумієте? Я цього не люблю — і все... Я проклинав, кажу вам, самого себе. На тобі ресторан! На тобі — дівчина! На тобі — Йосиф!.. Я радий був би сам її забути — і край. Але ж, як на зло, вона не вилазить у мене з голови! Ще й досі стоїть вона мені перед очима, в сніжно-білому фартушку, з чудовими черешневими очима, з маленькою губкою, що дивиться вгору, з чарівними ямочками, що просяться: на, поцілуй мене, і з сміхом, що наче бальзам для пораненого серця... І часто-густо трапляється вночі, посеред міцного сну, чую її голос: "Йо-сиф! Йо-сиф..." Я прокидаюся в холодному поті Бо тільки-но згадаю її, зринає у мене в думках він...

Бачите? Я не чекаю, поки ви візьметесь за годинника. Я сам знаю, що все на світі мусить мати кінець... Тільки не гнівайтесь, що я забрав у вас забагато часу, і пообіцяйте мені, що все це, про що я розповів вам тут, залишиться між нами обома, як то кажуть, — "конспірація..."

Адьє!

1905

1 2 3 4