Мандрівні зірки

Шолом-Алейхем

Сторінка 8 з 93

А життя там, як у раю, завжди жваве, веселе. Той співає, той танцює. Цей набиває повну пельку, той п'є з пляшки — буль-буль-буль, а той тишком смокче цигарку, сидячи навпочіпки в куточку, щоб директор не побачив його й не дав прочуханки... Сердитий директор! Усі тремтять перед ним, бояться його, як смерті, й усі сміються з нього, глузують, показують за спиною язика і перекривляють, як він ходить, як стоїть і як сідає, як говорить і як виблискує діамантами... Справжні шибеники!

Найкраще перекривляв його Гоцмах. Він майстерно наслідував кожного так, що можна було луснути від реготу. Весела істота цей Гоцмах! Лейбка не розуміє, звідки береться в людини стільки гумору? Здається, ніхто не працював так тяжко й багато, як Гоцмах. Ніхто не бігав стільки, ніхто не поневірявся, не голодував, ніхто не кашляв і не діставав стількох ляпасів, штурханів і стусанів від кожнісінького, як Гоцмах, і ніхто не схильний був так постійно сміятися, як оцей Гоцмах. Ось допіру, здається, його схопив директор за комір і викинув з акторської вбиральні: "Гоцмах, забрали б тебе чорти!" А ось він уже стоїть за директоровою спиною, трохи згорбившись, голівка набік, губки стулені, й дивиться на нього, а ви бачите перед собою відворотне обличчя з маленькими очицями — викапаний Альберт Щупак!

Ну, як можна не любити таку людину?

Розділ 16

ГОЦМАХ ПИШЕ ЛИСТА

Слухай-но, цапеня! Ти, здається, вчишся в хедері, то, напевно, вмієш добре писати? Принеси сюди перо й чорнило, аркушик паперу з конвертом... і марку на сім копійок!

Так озвався одного разу Гоцмах до свого юного друга Лейбки, начищаючи черевики для всіх акторів театру.

Через кілька хвилин усі ці речі були в стодолі, чи то пак у театрі, за лаштунками.

На дерев'яному ящику перед триногим столиком сидів синок Рафаловича Лейбка і писав листа. Навпроти нього розлігся на долівці Гоцмах з цигаркою в зубах і, припинивши чистити чоботи, покашлюючи, почав диктувати:

— Пиши так, голубе мій:

"Моїй любій, дорогій матері Сурі-Брусі, хай довго живе! І моєму любому, дорогому дядькові Залману, нехай довго живе! І моїй любій, дорогій сестрі Златці, нехай довго живе! І всім моїм любим і дорогим друзям, хай довго живуть!"

— Готово, любий? Шквар далі:

"Передусім сповіщаю вас, що я, хвалити бога, цілковито здоровий, чого й вам бажаю від щирого серця назавжди і во віки вічні — амінь".

— Поставив, котику, слово "амінь"? Ось за це я тебе люблю. Катай далі...

"А по-друге, сповіщаю тебе, моя люба, дорога мати, що ми тепер у Бессарабії, країні кукурудзи, мамалиги й дебелих жінок. Ми щовечора граємо в театрі, і я сповіщаю тебе, що вже виконую головні ролі, а після свят ми переходимо на марки, тобто на паї, а поки що працюємо за платню, тобто мені платять гроші щотижня. Не так багато, щоб запливати салом, але, хвалити бога, не працюємо задурно. Я знаю, що моя робота варта багато більшого, і я, можливо, одержував би більше, але є в нас один байстрюк, на ймення Шолом-Меїр, бісова душа, щоб його покорчило. Це з тих собак, що сам не гам і другому не дам. Надсилаю тобі троячку і прошу тебе, моя люба мати, не ображайся, що не триста карбованців. Це все, що є в мене в кишені. Поший собі що-небудь на свято з того, що тобі треба, і, ради бога, куди Златці черевики. А ще скажи дядькові

Залману, нехай не морочить голову з призовом, мені на призов начхати. Я вже давно не боюся того призову" Це я маю завдячувати йому-таки, дядькові Залману... Дуже прошу тебе, моя люба мати, коли писатимеш мені листа, щоб учитель Еля за одним заходом написав, коли роковини з дня смерті батька. Напиши мені також, чи ще працюєш у тих самих старих хазяїв, і, ради бога, купи Златці черевики, а більше в мене ніяких новин, щоб тобі списати, нема. Бувай здорова, моя люба мати. Від мене, твого сина, бажаю тобі багато щастя навіки — амінь".

— Тепер, пузане, дай сюди перо, і я поставлю підпис.

Закачавши рукав правої руки до ліктя, Гоцмах взявся

до роботи, намалював кілька закарлючок, схожих на коцюби та лопати, і спитав у свого секретаря Лейбки:

— Це Герш-Бер1 Гольцман? Еге ж?

Лейбка пильно вдивлявся в оті ієрогліфи, довго шукав, але так і не знайшов там ні оленя, ні ведмедя, ані будь-якого іншого звіра.

— Мій любий жеребчику! Чого ти так придивляєшся? — озвався Гоцмах до свого юного друга Лейбки і взявся за попередню роботу — чистити чоботи.— Тобі, як я бачу, не сподобалось, видно, моє письмо? Це я, дурненький, навчився самотужки. Сам своїм розумом дійшов. Усього, що вмію, я досяг самотужки. Люди кажуть, що в мене було б дуже гарне письмо, якби я вчився. Але що ж? Я дуже рано лишився сиротою, і моя мати віддала мене в найми. Узяв мене до себе на роботу мій дядько Залман. Він кравець, партач, нікчемний ремісник, а лупцює, як справжній майстер. Отож одного разу, за столом сидячи, він влучив мені праскою просто в серце. З того часу я почав кашляти... Мати тоді забрала мене від дядька-душогуба і віддала до іншого партача. Але я вже не міг сидіти за роботою через ту праску, якою мене почастував дядько. Тоді мати надумала й віддала мене в помічники вчителеві хедеру. На моєму обов'язку було вмивати дітлахів, молитися з ними, приносити їм сніданок до хедеру. Що ж, носити сніданки — це якраз непогана робота, можна поласувати, лизнути, нюхнути. Але біда в тому, що треба носити дітей на плечах, коли надворі грязько. Де ж узяти сили для цього? На моє щастя, приїхав до нашого містечка єврейський театр. "Єврейський театр! Усі поспішають до

Герш — олень; Бер —— ведмідь.

театру, а я сидітиму вдома?" Я, сам розумієш, проскочив туди без квитка. Але, на моє безголов'я, сталося так, що директорові,— ти його знаєш,— Щупакові заманулося пройтися між лавами, тобто проконтролювати квитки. Він мене впіймав, добре нам'яв вуха й викинув геть. Це, можливо, було б ще невеликою бідою, якби він не зірвав з мене кашкета. Як я міг повернутися додому без кашкета? Мати розповість дядькові, а цей душогуб заб'є мене на смерть! Я почекав надворі у великий мороз, аж поки всі розійшлися по домівках, тоді я кинувся до директора, до Щупака, значить, плакав, благав, цілував йому руки, щоб він віддав мені кашкета, розповів йому всю правду, що я сирота і маю дядька-ката... Щупак вислухав мене, оглянув з голови до ніг своїми маленькими очицями, щоб вони йому повилазили, і звернувся до мене: "Ти,— каже він,— сирота і не маєш де жити? Може,— каже він,— ти вступив би до мене в театр? Я,— каже,— зроблю з тебе актора".

Розділ 17

ЧУДЕСНЕ НАРОДЖЕННЯ АКТОРА

Гоцмах закашлявся. Він на хвилинку кинув чистити черевики, закурив цигарку, затягнувся кілька разів і почав далі розповідати своєму юному другові про дивовижні оказії, як він став актором.

— Гадаєш, певне, дурнику, що мати була задоволена, коли я дістав таку посаду? Нічого подібного! І не так мати, як дядько Залман. "Поїде з акторами й перестане молитися цей розбишака!.." — так хотів переконати дядько мою матір. Але що мені тепер дядько? Куди там к бісу молитви, коли я раптом так високо занісся! Уяви собі, попервах мені було не з медом. Щупак заходився мене навчати і взяцся за це діло як слід. Насамперед він почастував мене кількома такими лящами, аж виляски пішли, за те, що я не вмів чистити черевики. "Хіба так,— сказав він,— чистять?" І, забравши з моїх рук щітку, показав як саме треба чистити, щоб і черевикам любо було. Потім почав мене ганяти, мов собаку, давав мені карколомні доручення. Треба було мати міністерську голову, щоб устигнути скрізь і все зробити. А якщо в чомусь не догодив,— одразу ляпаса. Таку звичку має цей чоловік, щоб йому руки повідсихали! Минає місяць, і два, і три, і чотири, а я сцени ще й не нюхав. Ненечко, чим це все закінчиться? Хіба для цього я всім пожертвував?.. Може, спитати в нього, коли ж нарешті я познайомлюся з сценою? Але страшно ляпасів. Поскаржитись перед акторами? То є байстрюк Шолом-Меїр, який про все нашіптує йому, холера б узяла їх обох! Одне слово, нічого не вдієш, треба трохи помучитись, мучилися б вони довіку в пеклі! Чекаю рік, чекаю два — але я все-таки діждався. Трапилась нагода. Сталося чудо чудесне.

Гоцмах надовго закашлявся, проклинаючи кашель смертельними прокльонами: "Щоб цей кашель холера взяла! Страшна смерть! Погибель!.."

Покінчивши з кашлем та з прокльонами, він віддихався, ще кілька разів затягнувся, взявся за щітки й провадив далі:

— Був у нас один актор, перший коханець, Ухватковер на прізвище. Чудовий перший коханець, грав найсильніші ролі, і воднораз шалапут — великий, могутній і страшний! * Парубчина гарний собою, здоровий, плечистий, кощавий; голосище в нього могутній, не горлянка, а золото. Як на те, і язикатий же був! Німецькою мовою цілком вільно розмовляв — ну, просто коханець над коханцями. І що ж господь бог з ним робить? Одного разу занедужав Ухватковер, ніби жартома, та, диви, й помер по-справжньому. Ну, що ж, помер — то й помер, нехай йому земля пером! Але що ж робити без першого коханця? Афіші вже висіли, каса жваво торгувала, просто рвали квитки з рук. Мій Щупак казився, мало не луснув з досади. "Гоцмах,— звернувся він до мене,— зможеш зіграти першого коханця?" — "Будь ласка! — сказав я.— Чому ні?" І почав вивчати роль напам'ять. Ставили дуже серйозну п'єсу: "Дора, або

Багатий жебрак" за Шекспіром. Виправлено та поставлено мною, Альбертом Щупаком". Так було надруковано в афішах! Перед виставою мене гарненько загримували й випустили на сцену, як першого коханця, викупаного, причепуреного Рудольфа, з нафарбованими щічками й чорними вусиками, і піджак надягли на мене новий, і штани нові, дали навіть пару цілих чобіт. Кажу тобі — такий Рудольф вийшов, аж очі вбирає. Що тут розводитись, любе моє пташенятко? Сам чорт не розкусить глядачів! З першої хвилини, тільки-но я з'явився на сцені, ще не встиг навіть рота роззявити, як вони почали сміятися, та так, що й досі ще сміються. А коли я підійшов до примадонни, тобто до Дори, і почав закидати гачка, тобто грати роль, узяв її за руку і сказав їй справжньою німецькою мовою, як то робив покійний Ухватковер: "Ой, лібес кінд! 1 Ми повинні одружитися, бо після гохцайта 2 кохання стає набагато міцніше, ніж перед гохцайтом!" — знявся регіт мало не на півгодини, я боявся, що театр завалиться! Що дужче я грав свою роль, то більше вони реготали.

5 6 7 8 9 10 11