Чого соромитись, чи бачили ви таке?..
Дурниці! Дочка навіть і гадки не мала відмовлятися. Розка почувала себе дедалі краще в цьому багатому домі. Щоразу, вирушаючи туди, вона проймалася святковим настроєм, як буває, коли йдеш до близького, доброго приятеля на родинне свято.
І нічого дивного тут немає. Розка завжди була там жаданим гостем. Світлий, просторий, багатий будинок Рафа-ловичів зустрічав щоразу канторову дівчину з однаковою привітністю, радістю, сміхом, гамором і галасом. І щоразу всі разом ішли до театру, сідали поперед усіх, і щоразу їй випадало сидіти плече в плече з синком Бені Рафало-вича, з Лейбкою... І щоразу, коли підіймалася завіса й у театрі ставало темно, її рука опинялася в його руці. І щоразу підносилися вони з землі, почуваючи, що їм виростають крила і якась сила несе їх угору, туди, високо-високо, на сьоме небо, аж у самісінький рай.
Розділ 10 /
ПІСЛЯ ВИСТАВИ
Після вистави канторова дівчина поверталася додому розпалена, щоки їй пашіли, очі по-особливому блищали, серце було вщерть сповнене радістю. їй здавалося, ніби вона ще чує, як бринять слова людей-янголів, перемішані з музикою й гучним реготом Рафаловичів, пригадувалося, як Лейбка сказав їй тишком, мало не на вухо, потиснувши при цьому руку:
— Ти ж прийдеш завтра ще раз?..
— Прийду!
Так вона йому відповіла. Не словами, а, як звичайно, потиском руки.
Це було при виході з театру. Люди, як завжди, страшенно штовхалися, товпилися з небезпекою для життя. Голенештинці люблять бути першими, входячи, але хочуть бути також й першими, виходячи. їх так стиснули, що на якусь мить Розка й Лейбка відчули себе мовби одна істота, їх мало не винесли з театру.
Ніч була зоряна, чарівна, одна з тих теплих, ясних літніх ночей у Бессарабії, коли зовсім не хочеться йти додому спати. Такої ночі спати — це справді гріх. Очі дивляться вгору, на небо, на місяць, на зорі. Душа поривається — не знати куди, серце вабить — не знати до чого. Почувається дивний сум — не знати за ким... Тихо в Голе-нешті і спокійно. Після заходу бессарабського сонця земля прохолола. Курява, що стояла цілий день стовпом, лягла, і можна дихати свіжим повітрям. Легкий вітерець повіває звідкись, приносячи привіт від бессарабських садів та полів, які пахнуть не квітами, а хлібом, кукурудзою, яблуками й грушами. Грає на сопілку пастух, який десь далеко жене отару на пашу. Сопілку ледь-ледь чути, щоразу тихше, аж поки вона зовсім завмирає.
Голенештинці повертаються з театру, голосно розмовляють, гомонять і розмахують руками. Оповідають, що бачили й чули в театрі, і кожному здається: те, що він бачив, це тільки він один бачив, і те, що він чув, це тільки він чув. Співають пісень, почутих у театрі. Голосніше за всіх балакає молодь. А попереду біжить малеча. Голенешті прокидається, порушується спокій тихої, гарної, теплої, ясної літньої ночі, але ненадовго. Голенештинці приходять додому, читають нічну молитву, гасять лампи й лягають спати — на добраніч!
У маленькій хатинці на Синагогальній вулиці (там проживає кантор Ісроел) ще світиться. Кантор і канториха лаштуються вже спати, але чекають на свою доньку, що має повернутися з театру, а тоді полягають спати...
Кантор Ісроел — ще досить молодий, вродливий чоловік з чорним шовковим волоссям, у білому талескотні * — сидить напівроздягнений і, обмахуючись ярмулкою, читає молитву перед сном. Канториха Лея теж більш як наполовину роздяглась уже. Тінь від її білої намітки, що так пасує до її темного суворого обличчя з карими сердитими очима, лягає на жовтаво-білу стіну.
Діждавшись, поки дочка щасливо повернулася з театру, Лея не відступає від неї, щоб та розповіла їй, які "комедії" сьогодні там грали. Хто був із знайомих? Що подавали в багатіїв до столу?..
І ще про щось бубоніла над нею канториха, закінчивши такими словами:
— Чи не так? Атож! Хіба я не розумію, що й до чого? Часом буває, що можна, а часом буває, що ні, чи бачили ви таке!..
Але Розка не слухала. Розка тільки чула, що материн голос дзвенить їй у вухах і снуються, точаться балачки, а батько читає молитву і обмахується ярмулкою. Ах! Який контраст! Тут і там... Яка різниця: світла, весела привітність там, і те, що тут!.. І взагалі як тісно, як темно й сумно тут після вечора, що вона сьогодні провела спершу у Рафаловичів, у великому, просторому, світлому будинку, а потім у театрі, в раю, і далі, повертаючись з театру додому цієї теплої, гарної, ясної, зоряної літньої ночі!
А канториха Лея, не вгаваючи, сипала словами, проте, схаменувшись, що, здається, розмовляє вже довго, навіть занадто довго і що вже таки не рано, сама себе перебила:
— Лишенько, грім мене вдарив! Сім кіп гречаної вовни наплела... Час уже спати, а я їй морочу голову, чи бачили ви таке!.. Ось я, доню, погашу лампу. На добраніч, спи спокійно!
— На добраніч,— відповідає їй Розка і, занурюючись з головою в подушку, заплющує очі. Мрії підхоплюють її й несуть з Синагогальної вулиці назад туди, туди, в рай.
Розділ 11 ВИСОКІ ГОСТІ
Перша була вигнана з раю канторова дочка Розка. Ось що сталося з нею. Одного чудового дня вранці, коли кантор був у синагозі, канториха — на базарі, а з учнів ще ніхто не прийшов до хедеру, Розка сиділа перед відчиненим вікном, що над її ліжком, напівгола ще, з незаплетеним волоссям і, наспівуючи почуту в театрі гарну пісеньку з "Суламіфі", зашивала розпоротий шов кофточки.
По родзинки й мигдаль козлятко
Десь поїхало в тихій журбі.
Спи, маленьке моє дитятко!
Торгувать доведеться й тобі.
— Браво, кішечко! Браво! — залунав хрипкий голос за Розчиною спиною.
То був не хто інший, як наш добрий знайомий Шолом-Меїр Муравчик, "блазень" з єврейсько-німецького театру.
ПІолом-Меїр Муравчик, що, як ми знаємо, мав тисячу різних обов'язків у театрі, відав також господарством. Рано-вранці, коли театр ще спав, ПІолом-Меїр ходив з кошиком у руці на базар купити щось попоїсти "дітям" (так він називав акторів театру). Тим часом, ідучи отак Синагогальною вулицею, почув він — хтось співає знайомої пісеньки з їхнього театру, і так душевно, так солодко, так сердечно, що він прикипів до місця. Йому закортіло глянути, хто це так гарно виспівує. Підійшовши до вікна, він побачив чорняву дівчину, ще зовсім дитину, кров з молоком, заглиблену в роботу. Це його так захопило, що він не міг стриматись і почав аплодувати молодій співачці: "Браво! Браво!"
Ці оплески, видно, неабияк перелякали дівчину. Маленька червона хустка, яка вкривала її гарні дитячі плечі, зсунулася трохи вниз і відслонила на мить перед чужим поглядом неприкрите тіло, що вже виглядало більш дівочим, ніж дитячим. Це додало нашому Шолом-Меїрові ще більшої охоти стояти тут, перед вікном, і просторікувати, за своїм звичаєм:
— Пташечко, чого ж ти так перелякалася? Голосок, можу тобі сказати, маєш, як мед, солодкий. Трьох примадонн за одну тебе можна віддати, хай мені бог дасть стільки щастя й утіхи. І циферблатик у тебе — кращого не знайдеш... Стривай, коли я не зовсім здитинився, я б сказав, що ти мені знайома. Можу заприсягтися, що я тебе бачив разом з Рафаловичевим пузанчиком на лаві в театрі. А як ні — нехай мені очі повилазять. Ага! Ти почервоніла? Стала ще червонішою, ніж твоя хустка, смійся, смійся, дівчинко. Коли смієшся, ти ще вродливіша. Гарні ямочки на щічках стають ще більші, а білі зубки чудово личать до твого чорного волосся і циганських оченят, щоб мені господь бог дав стільки щастя й утіхи в житті...
Розку налякав не так безсоромний тон цього чоловічка і його блазенська мова, яку вона ще дуже мало розуміла, як те, що вона неодягнена, а тут стоїть чужий чоловік під її вікном. "Що скаже мати, як прийде й побачить?.." Роз-ка підхопилась і зачинила вікно.
мало не на всіх пальцях, стоячи здалеку, зиркнув на неї маленькими, червоними, безбровими очицями. І Розка знову зашарілась як жар...
Другого дня, коли кантор Ісроел розпустив хедер на обід, а сам щойно помив руки й сів разом з Леєю та Роз-кою до столу, розчинилися двері й увійшли "блазень" Шолом-Меїр і директор театру. Обидва були щойно поголені й дуже напахчені милом-пачулі та одеколоном "Вєра-Віолет". Директор носив розкішний галстук, в якому стирчала діамантова шпилька. Мало не на всіх його пальцях виблискували діаманти, а на великому золотому ланцюжку від годинника висів важкий масивний медальйон, на якому було викладено з білих діамантів, блакитних сапфірів, червоних рубінів та зелених смарагдів монограму, де перепліталися дві великі літери: А і Щ. Самоцвіти в монограмі оздоблювали шановне ім'я: "Альберт Щупак".
Всі ці скарби: золоті каблучки і масивний медальйон, що їх носив директор, багато що могли б розповісти!.. Але, оскільки ми дуже квапимося в нашій розповіді, то не будемо спинятися на цьому. Ми, певно, ще матимемо нагоду докладніше познайомитися в нашому романі з цією особою. Проте коротко мусимо сказати (хай це між нами лишиться) : даремно він виставляє напоказ усі ці самоцвіти, щоб подумали, ніби то все подарунки глядачів, "артистичні трофеї" театру. Ні. На це він сам стягнувся, потроху придбав на свої власні гроші, чесно зароблені тяжкою працею кількох десятків бідних, завжди голодних, але постійно веселих істот... Альберт Щупак додержувався думки, що довіряти не можна нікому, навіть рідній дружині. Тим-то він і носив на собі всі свої скарби у вигляді діамантів та золота. Це, розумієте, безпечніше і приваблює око людське...
Побачивши таких високих гостей, кантор Ісроел підхопився з свого місця. Канториха Лея підсунула їм два стільці й запросила сісти. А Розка... та дамо їй краще спокій: ще хвилина — і вона зовсім згоріла б!..
— Хліб і сало, де попало... як то кажуть у нас! — озвався директор Альберт Щупак і затнувся, далі — ні тпру ні ну. Щастя, що Шолом-Меїр стояв збоку (з усіх халеп він мусить рятувати свого директора!). Шолом-Меїр виступив наперед із своїм хрипким голосом і крученою мовою:
— Хліб-сіль, просимо до столу, їжте на здоров'я, жуйте, ковтайте і ні на що уваги не звертайте. Ми прості смертні, звичайні люди, як і ви. Це мій принципал, директор тутешнього єврейсько-німецького театру, а я в них за ложку до обіду, за чопа до барила й за віника для підмітання, їхнє ім'я Альберт Щупак, а мене звуть Шолом-Меїр Му-равчик.