Заради неї вступив у це єдиноборство. І перемагав! Випереджаючи Анатая, взяв трошки вище по схилу, щоб ближче бути до неї, і добре, то була велика удача, що пустив Чабдара трохи вище по схилу, а то хто його знає, чим би все це закінчилося. Бо в наступну мить, коли він, порівнявшись бік у бік з Анатаєм, випереджав його, виграючи півкорпу-са, щось скоїлося в ту секунду з Анатаєм. Всі скрикнули разом. Натягаючи повіддя, Султанмурат оглянувся — Анатая позаду не було. Ледве стримуючи коня, що розігнався, повернув назад і тоді побачив, що Октор Анатаїв упав, скотився із схилу, прооравши у снігу широкий і рваний слід, а сам Анатай одлетів убік. Хлопці бігли до Анатая, що поволі, через силу підводився із снігу.
Злякався Султанмурат. А коли підскочив, побачив кров на руках Анатая і ще дужче злякався. На мить зустрівся поглядом в Мирзагуль. Бліда й розгублена була вона і все одно найкраща... Анатай, оговтавшись, побіг до коня, що борсався внизу в кучугурі. Заплутався кінь у поводах. Тим часом до них під'їхала решта десантників. Усі разом допомогли коневі стати на ноги. Тільки тоді розчув Султанмурат голоси й збагнув, що нібито все минулося гаразд.
Таким конфузом обернулася спроба батирів покрасуватися перед Мирзагуль-бійкеч. Соромно було дивитися їй в очі. Поквапилися мовчки від'їхати, пора було вертатися на стайню. І тільки під'їжджаючи до аїлу, помітив Ергеш, що Октор під Анатаєм шкандибає.
— .Стїй!—гукнув він.— Ти що, не бачиш, що кінь у тебе шкандибає?
— Шкандибає? — розгублено спитав Анатай.
— Авжеж! Та ще як! Ану їдь уперед,— звелів Султанмурат.— їдь, а ми подивимося.
Справді, Октор дуже припадав на передню праву ногу. Почали обмацувати й виявили, що суглоб зап'ястя вже припухає. Кепсько вийшло. Не знали, що й робити. Готували, готували коня в плуг і от догралися. Хіба можна було йти на перегони по засніженому схилу, та на кожному ж кроці кінь може посковзнутися й покотитися вниз. Так воно й сталося. Добре, що самі не повбивалися.
— Це ти винен! — сказав раптом Анатай, розчервонівшись і розізлившись.— Це ти подався наперегонки!
— А хіба я тобі не кричав: "Стій, куди ти?"
— Так не треба ж було обганяти!
— А чого ж ти поскакав?
Розкричалися, засперечалися. Мало до бійки не дійшло. А проте схаменулися. Вернулися на стайню з проминки з кульгавим конем. Похмурі вернулися, притихлі. Без зайвого галасу розвели коней на свої місця, закульгавілого Ок-тора теж прив'язали до акура, а що робити далі, самі не знали. Розгубились, затаїлися. Розуміли, що треба буде відповідати. Хлопці казали Анатаєві: іди, мовляв, розкажи стайничим, що і як скоїлось, ось, мовляв, зашкандибав Октор, що робити? А він нізащо:
— Чому я повинен іти? Я не винен. Є в нас командир. Нехай він доповідає.
І знову засперечались. І знову мало до бійки не дійшло. Найдужче обурювало Султанмурата, що Анатай ке вважав себе винним.
— Баба ти! — обізвав його Султанмурат.— Ти на словах тільки герой! А коли що — зразу в кущі! Думаєш, боюсь. Якщо вже трапилось таке — сам піду й розкажу.
— От і йди! На те ти й командир,— не вгамовувавсь Анатай.
Довелося Султанмуратові набратися духу, розповісти стайничому все, як було. Той сполошився, прибіг, почав оглядати покаліченого коня. Галасу. було багато. Легко сказати — це ж не жарт, втратити тягло перед самою оранкою. А тут ще бригадир Чекиш наскочив. Довідався від когось, хтось устиг розповісти про те, що трапилося,
Стайничий якраз оглядав ногу Октора — намагався визначити, від чого пухлина — розтяг чи тріщина в кістці. Чують — тупіт позаду, Всі разом оглянулися — бригадир Че-киш верхи на коні. Він мовчки спішився. Пішов до них грізний, наїжачений. •— Що у вас тут?
— Та от думаємо, аксакале, розтяг чи тріщина?
— А що думать! — вибухнув Чекиш, червоніючи від гніву.— Та я їх зараз усіх під трибунал! Стрілятиму на місці!
Розмахуючи, канчуком, Чекиш кинувся на плугатарів. Хлопці розбіглися хто куди. Чекиш за ними. Догнати нікого не вдалося, тільки ще дужче посинів старий од задишки і, все дужче розпаляючись, кричав, погрожував батогом:
— Кому ми довірили плугових коней? Та це ж шкідники! Стріляти всіх до одного! Скільки праці, скільки.корму перевели даремно! А чим тепер орати?
Кричав і лаявся на весь двір і раптом зіткнувся з Сул-танмуратом. Хлопці розбіглися, а Султанмурат залишився на місці. Блідий, переляканий, стояв, дивлячись прямо на бригадира, але тікати від нього не посмів.
— А-а, це ти! І ти ще дивишся на мене! — І не втримався старий Чекиш, осморужив командира десантників батогом через плече. Але, замахнувшись удруге, схаменувся, .захрипів, страшенно затупав ногами: — Тікай, сучий сину! Тікай, кажу! Тікай! Уб'ю!
Султанмурат стояв одсахнувшись, інстинктивно захищаючи обличчя руками, не зводячи з бригадира переляканих очей. Він ждав, як гарячою смугою стьобне уздовж спини батіг. І зібрав усі сили, щоб не побігти, витримати, встояти...
— Ну гаразд! — раптом сказав Чекиш, здивований упертістю хлопчини.— Решту дістанеш, як батько повернеться з війни. Я й при ньому тобі ще всиплю за це діло!
Султанмурат мовчав. А Чекиш ніяк не міг заспокоїтися. Топтався туди-сюди, розмахуючи руками:
— Ти йому кажеш — тікай, а він стоїть! Ну подумай, куди мені угнатися за тобою! Куди мені за вами! Побіг би хоч задля пошани, і мені легше стало б! А побити — на тобі одежинка благенька, та й тілом ти кволий, не для батога. Було б що бити! Ну гаразд! Прости старого. Повернеться батько, одлупцюєте мене, старого, хай і так! А поки що давай показуй, що ви тут натворили...
Така історія трапилася того дня. Перепало Султанмуратові. Заслужив. Як було стриматися тому бригадирові від батога! Скільки труда, скільки старань пропадало — куди й на що годен кульгавий кінь? Хіба що на м'ясо. Та в кого ж підніметься рука на робочу худобу? Єдина надія була на те — Чекиш та інші тямущі люди сказали,— що травма не страшна. Довелося одвести Анатаєвого Октора до одного діда в двір. Він умів лікувати коней. Конюшини, вівса підвезли і щоденне чергування встановили там. Поталанило ще, днів через п'ять Октора привели на стайню, діло пішло на поправку.
І взагалі той тиждень видався важкий. Дома мати прихворіла. Спершу їй нездужалось, а потім і геть злягла — аж горіла в жару. Довелося Султанмуратові залишатися дома, матір і менших доглядати. Тоді й упало йому в очі, як нужденно і вбого стало в них дома. Коли батько йшов в армію, держали з десяток овець, тепер не залишилося жодної: двох зарізали на м'ясо, а інших продали, щоб заплатити позику, воєнний та інші податки. Добре, ще корова була, вим'я наливалося, телитися мала незабаром, та Ад-жімуратів віслюк Чорногривий никав по задвірках. Ото і вся худоба. Та й ту годувати було нічим. На горищі повітки зберігалося в снопах кукурудзяне бадилля. Підрахував, і виявилося, що для корови на дні отелу ледве-ледве вистачить, якщо зима не затягнеться, а затримається — хтозна, як воно все обернеться. Віслюк же мав сам себе прогодувати. Колючки й бур'яни їв побіля двору. А з паливом ще гірше: кізяки закінчуються, хмизу-кураю на кілька днів залишилося. А потім як? Пес Актош і той аж охляв. Засумував Султанмурат. Соромно стало перед собою. День і ніч заклопотаний на кінному дворі готуванням аксайського десанту, не помітив, як занехаялось господарство дома. Хіба так було при батькові? Сіна накошував батько, на всю зиму й весну вистачало. Палива теж припасав удосталь. Та що й казати — все життя було влаштоване при батькові інакше: надійно, розумно, гарно. І не тільки дома, а скрізь, може, в усьому світі. Двір їхній тепер, наприклад, мав інший вигляд. Чогось у ньому бракувало, як листя на дереві після осені. Аїл стоїть на місці, вулиці, будинки ті ж самі, а все одно не так, як було при батькові. Навіть колеса бричок, що проїжджають дорогою за двором, стукотять не так радісно, як стукотіли вони при батькові, коли він їздив цими дорогами і на такій же бричці...
Люди, які побували в Джамбулі, розповідали, що в місті така дорожнеча, так голодно й тривожно, що хочеться скоріше додому. Отже, й місто зовсім не таке, яким воно було, коли вони їздили туди з батьком.
Чого ж це так? Виходить, немає батька —.і погано стало... Де-то він зараз, що з ним? Останній лист прийшов місяців півтора тому. Затримується, заспокоює він матір. Вона зітхає. І справді, може ж лист затриматися, тим більше з фронту. Можливо, там не до листів зараз нікому? Та в тім-то й річ: одна справа, коли лист затримується з Чуйського каналу, і інша — коли з фронту. Про це вони думають — і мати, і всі вони.
Позавчора на світанку собака раптом зайшовся гавкотом, а потім змовк, заскавулів радісно, і хтось постукав у вікно. Мати стрепенулася, схопилася з постелі, хоч і хвора лежала. Він теж кинувся до вікна. Хтось стояв біля будинку. Мати перша впізнала.
— Дядько ваш Нургази приїхав,— сказала вона синові,— іди зустрічай.— А сама повернулася й лягла в постіль, цокотячи зубами — її морозило.
Материн брат дядько Нургази жив у горах, усе життя працював чабаном у сусідньому радгоспі. Недавно його теж призвали в армію, хоч він і немолодий уже, а з Джамбула його і ще кількох чабанів завернули додому. Не було кому за отарами ходити. Не залишати ж отару напризволяще. Добре, що дядько Нургази залишився тут, дивись, і провідає. От і цього разу, почувши, що сестра занедужала, спустився з гір уночі, коли отара в загоні. Ненадовго приїхав, довідатися що й до чого та й повернутись як можна раніше на місце.
Обвітрений, запушений інеєм, у важкому кожусі, у великому лисячому малахаї, в чоботях з повстяними халявами вище колін, увійшов він, великий і кремезний, пропахлий холодом і овечим духом. І одразу в домівці стало тісно й гамірно. Скинувши кожуха, сів біля ліжка сестри, взяв її гарячу руку в свої важкі долоні й мовчки став слухати пульс. Довго, уважно слухав, тримаючи її тонке зап'ястя в своїх твердих темно-коричневих грубих пальцях. Щось знав, щось ; він розумів. Кашлянув, потім пригладив бороду й сказав і Султанмуратові, усміхаючись підбадьорливо: і — Нічого страшного. Простудилася вона у вас дуже. [ Холоду в неї ввійшло багато. А я як знав — м'яса, сала І курдючного прихопив... Гарячої шурпи 1 з салом, перцем і
1 Ш у р п а — п'ясний суп,
цибулею попий, щоб пропотіла добре,— порадив він сестрі.— А ти, Султанмурате, зніми з сідла курджун, принеси, що там є, в хату, а курджун спорожни...