А рано-вранці знову в море. Якщо звечора поталанить, якщо добудуть зразу три туші нерпи, зранку можуть не гаючись пуститися в дорогу додому. Та як би там не було, повертатися треба в першій половині дня, не пізніше того, як сонце стане не вище двох тополь. Відомо ж, чим раніше покинеш море, тим краще.
Все це передбачив старий Орган, на все він мав свій розрахунок. Та й підручні його — Емраїн і Милгун — не вперше йшли до Трьох Сосків. Самі дуже добре знають, що й до чого. Головне ж — щоб погода стояла і щоб звіра вчасно побачити на лігвищі. Це головне, а все інше — як зумієш упоратися, тут уже кожен сам за себе відповідає.
Старий Орган ходив у плавання не тільки через те, що в цьому була доконечна потреба, нужда нуждою, зрозуміло — без прокорму з моря не проживеш, а ще й тому, що море вабило його. Морські далі схиляли старого до його заповітних роздумів. Були в нього потаємні думки свої. В морі ніщо не заважало поринати в них, бо всьому тому, про що подумати немає коли на суші, серед повсякденних клопотів, у морі настає черга — тут ніщо не одвертало Органа од його великих дум. Тут він відчував, що йому рідні й Море, і Небо.
Він розумів, що перед лицем нескінченності простору людина в човні ніщо. Але людина мислить, і тим підноситься до величі Моря і Неба, і тим утверджує себе перед вічними стихіями, і тим вона співмірна глибині й височині світів. І тому, доки людина жива, духом вона могутня, як море, і нескінченна, як небо, бо нема межі її думці. А як вона помре, хтось інший мислитиме далі від неї й далі, а наступний ще далі, й так без кінця... Свідомість цього давала старому гірку насолоду непримиренного примирення.
Він розумів, що смерть неминуча, що не така вже й далека межа його життя, розумів, що смерть — це кінець усьому, але'в той же час сподівався чомусь, що найпотаєм-ніше і найзаповітніше в ньому — його великі сни про Ри-бу-Жінку перебудуть, залишаться з ним і після смерті. Він не міг передати свої сни комусь — сновидіння не можна передати, і тому, вважав він, вони не повинні зникнути безслідно... Не повинні. Велика Риба-Жінка безсмертна, отже, й сни про неї повинні бути безсмертні.
Про це він багато і часто думав у плаванні. Надовго замовкав, поринав у себе, не вступав ні в які розмови з супутниками. Дивлячись на море, звертаючись невідомо до кого, він просив лише одного: залишити йому його сни про велику Рибу-Жінку. Хіба не можна, щоб сни відходили разом з людиною в інший світ, щоб вони снилися вічно, повік? Не знаходячи відповіді, він болісно розмірковував, намагаючись переконати себе, що так воно й буде, що сни залишаться при ньому...
...Колись дуже й дуже давно, в незапам'ятні часи, на узбережжі, поблизу сопки Рябого Пса, жили три брати. Старший був скороходець, легкий у ногах, скрізь і всюди встигав: одружився він з дочкою оленного чоловіка, став хазяїном оленячих стад, одкочував у тундру, з тим і пішов. Молодший був слідопитом, вправним стрільцем. Він теж одружився, взяв, собі дівчину з лісрвих людей, пішов у тайгу, став мисливцем у тайговому краю. А середній брат був кульгавий від народження, не пощастило людині, рано вставав, пізно лягав, та яка користь — за оленями не побіжить, звіра в лісі не вистежить. Ніхто в окрузі не оддав йому дочки своєї за дружину, брати покинули його, і зостався він один біля самого синього моря. Перебивався тим, що рибу вудив. А скільки ж її навудиш...
Одного разу сидів він, горопашний брат кульгавий, у човні своєму, закинувши ліску в море, але раптом відчув, як вудлище сильно затремтіло в руках. Зрадів — от буде улов! Почав він виводити рибину, все ближче й ближче до човна підтягати.
Дивиться — що за оказія! А то риба в подобі жінки! По воді б'є, звивається, вирватися хоче. А вродлива — надзвичайно, тіло гладеньке, сріблом міниться, мов річкові камінчики в місячну ніч, груди білі з темними випнутими пипками, нібито ялинові шишечки, а очі зелені вогнем іскряться. Витяг він Рибу-Жінку з води, підхопив під руки, тут вона обняла його, і лягли вони в човен. Від щастя та-. кого голова кульгавого братика пішла обертом. Сам не чув, що з ним було, і здавалося йому — до небес підкидало човна. Розгойдалося море до неба, небеса розгойдались до моря. А потім усе вщухло разом, як після бурі. Тоді Ри-ба-Жінка вистрибнула з човна й попливла собі. Кинувся кульгавий брат, почав її кликати й благати вернутись, але вона не озивалася, зникла в морській глибині.
Отака пригода трапилася з кульгавим середнім братом, якого всі покинули в самотині на краю моря. Попливла геть Риба-Жінка і більше ніколи не з'являлася. А кульгавий брат від того дня затужив, зажурився дуже. Відтоді всі дні й усі ночі ходив він, плачучи, по березі й усе кликав Рибу-Жінку, заклинав і просив її хоч би здалеку показатися.
Після припливу йшов і співав:
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко? Після відпливу йшов і співав:
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко?
У місячну ніч ішов і співав:
Це море — туга моя,
Ці води — сльози мої.
А земля—голова моя самотня!
Темної ночі йшов і співав:
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко?..
Після припливу йшов і співав, після відпливу йшов і співав...
А тим часом зима минула, слідом за нею весна минула, і одного разу в літню пору шкутильгав берегом горопашний брат кульгавий, по хвилях прибою по коліна брів і все в море дивився — чи не покажеться раптом Риба-Жінка, і все кликав її — чи не озветься часом Риба-Жінка, тільки нараз почув він на мілині ніби дитячий плач. Немовби дитина мала плаче-надривається. Побіг він туди і очам своїм не повірив — немовлятко голеньке сидить на мілині біля самої води, хвиля то накотиться на нього, то відкотиться, а воно плаче та все примовляє голосно: "Де мій батько? Де мій батько?" Ще дужче здивувався кульгавий брат, і не знав він, бідолашний, що має діяти. А дитинка побачила його й каже: "Це ти мій батько! Візьми мене до себе, я твій син!"
От яка історія вийшла! Взяв чоловік сина свого, приніс його додому.
Швидко підріс хлопчик. У море почав виходити. Відвагою і мисливською вправністю уславився. Щасливим народився: сіті закине—риби повно, стрілу випустить — звіра морського наскрізь прошиє. Слава пішла про нього далеко, за ліси й гори. Тоді й дівчину з лісового племені видали за нього з усією шанобою. Діти народилися, так почав множитися рід людей Риби-Жінки.
Отож-звідси й пісня співається на святах:
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко?
Твоє чрево гаряче — зачинає життя,
Твоє чрево гаряче — породило нас біля моря,
Твоє чрево гаряче — найкраще місце на світі.
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко?
Твої білі груди — немов нерп'ячі голови,
Твої білі груди вигодували нас біля моря.
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко?
Найсильніший чоловік попливе до тебе,
Щоб чрево твоє розцвітало,
Щоб рід твій на землі множився...
Цей сон приходив поволі, як приплив, що невблаганно прибуває з глибини океану, занурюючи на якийсь час прибережні землі, трави, дюни в зачаровану примарність підводного мороку.
Щоразу цей сон залишав приголомшливе відчуття в Органа, і воно довго не зникало. Він вірив у нього так, що нікому, ні одній душі на світі не розповідав про свої побачення з Рибою-Жінкою, як не розповідав би кому б то не було про подібні випадки в звичайному житті.
Так, то був сон-супутник, який часто провідував старого, даючи йому радість, і смуток, і неземні страждання духу. Дивовижна властивість того сновидіння полягала в тому, що кожного разу воно вражало Органа нескінченністю суті своєї і багатозначністю натяків, захованих у неймовірних перетвореннях і химерах сну. Міркуючи про це, силкуючись розгадати найпотаємніше — той вічно невловний, безнастанно мінливий зв'язок сновидінь з живим життям, який вічно мучить людину своєю загадковістю й невідомими провіщаннями, Орган ловив себе на думці, що, незважаючи на сум'яття духу, він завжди жадає повернення цих снів, з непозбутною тугою завжди прагне побачення з нею, з великою Рибою-Жінкою...
Він зустрівся з нею в морі. Чекаючи її появи, виходив на берег і йшов по пустельних прибережних пісках, на яких не затримувалися сліди ніг, але зберігалися чорні, нерухомі тіні від згаслих променів сонця, що вже сіло. Ці тіні лежали схожі на чорний сніг, по якому він ішов у муках, охоплений гострою, нелюдською тугою. Біль любові, біль бажань і надії переповнювали його, а море залишалось пустельним і байдужим. Ні вітру, ні звуків, ні шереху не було в тому напруженому безгомінному світі самотності. А він ждав, неодривно дивлячись на море, ждав дива, ждав її появи.
І тяжко ставало йому від того, що безшумні хвилі нагонили уздовж його путі білу піну безшумного прибою. Мов великі невгамовні скрутні снігу, беззвучно ширяли над головою безголосі чайки. В тому оглухлому й онімілому просторі він не знаходив собі місця, почуваючи, як йому ставало млосно, як від довгого чекання все більше, все гостріше й хворобливіше наростала в ньому невгавуча, невблаганна туга за нею, і навіть уві сні він розумів, що йому буде погано, що він загине в порожнечі самотності, якщо не побачить її, якщо вона не появиться. І тоді він починав кричати, кликати її. Але голосу свого не чув, бо голосу не було, як не було всіх звуків у цьому дивному сні. А море мовчало. Тільки власне важке дихання, неймовірно гучне й переривчасте, і безугавний бій власного серця, що шалено відлунював у скронях, переслідували його. Вони дратували його. Він не знав, куди подітися, як позбутися самого себе. Він чекав Рибу-Жінку, як безумець, так пристрасно й дико, як чекає той, хто тоне, останньої надії на порятунок. Він знав, що тільки вона, Риба-Жінка, може дати йому щастя, знав і чекав з останніх сил.
І коли нарешті вона прожогом виринала на поверхню, коли вона пливла, звернувши погляд до нього, мелькаючи невиразним видом поміж хвилями, німота світу розтрощувалась, як обвал. Кричачи й радіючи, зустрічав він повернення звуків: знову пробуджений рев прибою, шум вітру і кигикання чайок над головою. Кричачи й раюючи, він кидався до неї в море і плив до неї, обернувшись на істоту, що прудко плаває, мов кит.
А вона, Риба-Жінка, ждала його, ходила бурхливими колами, на мить злітаючи над водою, і, вся тріпочучи, зависала в довгих кидках, чітко вимальовуючись у ті моменти живою тілесною плоттю, як найзвичайнісінька жінка з гарними стегнами, що раптово опинилася в морі.
Він підпливав до неї, і вони зникали в океані.
Пливли поруч, пліч-о-пліч, легко приторкаючись у шаленому рухові, що все прискорювавсь і прискорювавсь.