Війна і мир

Лев Толстой

Сторінка 3 з 289

У третьому — Морте-мар і Анна Павлівна.

Віконт був миловидий, з м'якими рисами і прийомами, молодик, який, видно, вважав себе знаменитістю, але, бувши добре вихованим, скромно дозволяв користатися собою тому товариству, в якому він перебував. Анна Павлівна, очевидно, вгощала ним своїх гостей. Як добрий метр-д'отель подає як щось надприродно-чудове той шматок яловичини, що його їсти не захочеться, коли побачити його на брудній кухні, так нинішнього вечора Анна Павлівна сервірувала своїм гостям спочатку віконта, потім абата, як щось надприродно-витончене. В гуртку Мортемара заговорили відразу про вбивство герцога Енгієн-ського. Віконт сказав, що герцог Енгієнський загинув через свою великодушність і що були особливі причини Бонапартової злості.

— Ah! voyons. Contez-nous cela, vicomte1,—• сказала Анна Павлівна, з радістю почуваючи, як чимсь à la Louis XV2 віяло від цієї фрази,— contez-nous cela, vicomte.

Віконт уклонився на знак покірності і чемно усміхнувся. Анна Павлівна зробила біля віконта коло й запросила всіх слухати його оповідання.

— Le vicomte a été personnellement connu de monseigneur3,— шепнула Анна Павлівна одному.—Le vicomte est un parfait conteur4,—промовила вона до другого.—Comme on voit l'homme de la bonne compagnie5, — сказала вона до третього; і віконта було подано товариству в найкращому і найвигіднішому для нього світлі, як ростбіф на гарячому блюді, посиланий зеленню.

Віконт хотів уже почати своє оповідання і тонко усміхнувся.

— Переходьте сюди, chère Hélène6,— сказала Анна Павлівна до красуні-княжни, яка сиділа віддалік, становлячи центр іншого гуртка.

Княжна Елен усміхалася; вона встала з тією ж незмінною усмішкою цілком вродливої жінки, з якою вона ввійшла до вітальні. З легким шелестом своєї білої бальної роби, оздобленої плющем та мохом, виблискуючи білістю плечей, глянсом волосся та брильянтів, вона пройшла поміж чоловіками, які розступилися, і прямо, не дивлячись ні на кого, але всім усміхаючись і ніби люб'язно даючи кожному право любуватися красою свого стану, повних плечей, дуже відкритих за тодішньою модою грудей і спини, неначе вносячи з собою пишноту балу, підійшла до Анни Павлівни. Елен була така гарна, що не тільки не було помітно в ній і тіні кокетства, а, навпаки, їй неначе совісно було за свою безсумнівну і занадто сильно й переможно діючу красу. Вона неначе бажала й не могла послабити вплив своєї краси.

— Quelle belle personnel7— казав кожен, хто бачив її. Неначе вражений чимсь незвичайним, віконт знизав плечима і опустив очі в той час, як вона сідала перед ним і осявала і його все тією ж незмінною усмішкою.

— Madame, je grains pour mes moyens devant un pareil auditoire8,—сказав він, нахиляючи з усмішкою голову.

1 — Ах, до речі! Розкажіть нам це, віконте,

2 що нагадує Людовіка XV

3 — Віконт був особисто знайомий з герцогом,

4 — Віконт чудово вміє розповідати,

5 — Як відразу видно людину хорошого товариства,

6 люба Елен,

7 — Яка красуня!

8 — Я, далебі, побоююсь за своє вміння перед такою аудиторією,

Княжна сперла ліктем свою відкриту повну руку на столик не визнала за потрібне що-небудь сказати. Вона усміхаючись чекала. Під час усієї розповіді вона сиділа рівно, поглядаючи зрідка то на свою повну гарну руку, що легко лежала на столі, то на ще кращі груди, на яких вона поправляла брильянтове кольє; оправляла кілька разів складки своєї сукні і, коли оповідання справляло враження, оглядалася на Анну Павлівну і зараз же прибирала того самого виразу, що був на обличчі у фрейліни, а потім знову заспокоювалася в осяйній усмішці. Слідом за Елен перейшла й маленька княгиня від чайного столу.

— Attendez-moi, je vais prendre mon ouvrage1,— промовила вона.—Voyons, à quoi pensez-vous?—звернулася вона до князя Іполита,— Apportez-moi mon ridicule2.

Княгиня, усміхаючись і розмовляючи з усіма, раптом зробила перестановку і, вмостившись, весело причепурилася.

— Тепер мені добре,— примовляла вона, і, попросивши починати, взялася до роботи.

Князь Іполит переніс її ридикюль, перейшов за нею і, близько присунувши до неї крісло, сів біля неї.

Le charmant Hippolyte3 вражав своєю незвичайною схожістю з сестрою-красунею і ще більш тим, що, незважаючи на схожість, він був напрочуд поганий з себе. Риси ного обличчя були такі ж, як у сестри, але в неї все осявала життєрадісна, само-вдоволена, молода, незмінна усмішка і незвичайна, антична краса тіла; у брата, навпаки, те саме обличчя було затуманене ідіотизмом і незмінно виявляло самовпевнене невдоволення, а тіло було худорляве і кволе. Очі, ніс, рот — усе-збиралося неначе в одну невиразну й нудну гримасу, а руки й ноги завжди набирали неприродного положення.

— Ce n'est pas une histoire de revenants? 4 — сказав він, сівши біля княгині і поквапно приладнавши до очей свого лорнета, наче без цього* інструмента він не міг почати говорити.

— Mais non, mon cher5,— знизуючи плечима, сказав здивований оповідач.

— C'est que je déteste les histoires de revenants6,— сказав князь Іполит таким тоном, що видно було — він сказав ці слова, а потім уже зрозумів, що вони означали.

Через самовпевненість, з якою він говорив, ніхто не міг добрати, чи дуже розумне, чи дуже дурне те, що він сказав. Він був у темнозеленому фраку, в штанах кольору cuisse de nymphe effrayée7, як він сам казав, у панчохах і черевиках.

1 — Почекайте, я візьму свою роботу,

2 — Що ж ви? Про шо ви думаєте? — Принесіть мій ридикюль.

3 Милий Іполит

4 — Це не історія з привидами?

5 — Зовсім ні,

6 — Річ у тому, що я терпіти не можу історій з привидами,

7 тіла зляканої німфи,

2 Війна І мир

17

Vicomte 1 дуже гарно розказав про те, як герцог Енгієнський, як розповідалось у поширеному в ті часи анекдоті, таємно їздив до Парижа для побачення з m-lle George2 і що там він зустрівся з Бонапарте, який теж користався з ласки славетної актриси, і що там Наполеон, зустрівшись з герцогом, випадково знепритомнів, як це з ним траплялося, і опинився полишеним на волю герцога, з чого герцог не скористався, але що Бонапарте згодом за оцю великодушність і відомстив герцогові смертю.

Оповідання було дуже гарне й цікаве, особливо в тому місці, де суперники раптом впізнають один одного, і дами, здавалось, були схвильовані.

— Charmant3,— сказала Анна Павлівна, оглядаючись питально на маленьку княгиню.

— Charmant3,— прошептала маленька княгиня, втикаючи голку в шитво, ніби на знак того, що цікавість і чарівність оповідання заважають їй продовжувати роботу.

Віконт оцінив цю мовчазну похвалу і, вдячно усміхнувшись, став розповідати далі; але в цей час Анна Павлівна, яка все позирала на страшного для неї молодика, помітила, що він щось занадто палко й голосно доводить абатові, і поспішила на допомогу до небезпечного місця. Справді, П'єру вдалося зав'язати з абатом розмову про політичну рівновагу, і абат, видно, зацікавившись гарячою безпосередністю молодика, розвивав перед ним свою улюблену ідею. Обидва занадто жваво і природно слухали й говорили, і саме це не сподобалось Анні Павлівні.

— Засіб — європейська рівновага і droit des gens4,— казав абат."— Досить одній могутній державі, як Росія, прославленій за варварство, безкорисливо стати на чолі союзу, що має за мету рівновагу Європи,— і вона врятує мирі

— Як же ви знайдете таку рівновагу? — почав був П'єр; але в цей час підійшла Анна Павлівна і, суворо глянувши на П'єра, спитала італійця про те, як він переносить тутеїйній клімат. Обличчя в італійця враз змінилося і прибрало образливо вдаваного, солодкого виразу, який, видно, був звичний йому в розмові з жінками.

— Мене так заполонила чарівність розуму й освіченості товариства, особливо жіночого, в яке я мав щастя бути прийнятим, що я не встиг ще подумати про клімат,— сказав він.

Не випускаючи вже абата і П'єра, Анна Павлівна для зручності спостереження приєднала їх до загального гуртка.

У цей час до вітальні ввійшла нова особа. Цією новою особою був молодий князь Андрій Волконський, чоловік маленької княгині. Князь Волконський був невеликий на зріст, дуже вродливий молодик з виразними й сухими рисами. Усе в його

1 Віконт

2 актрисою Жорж

3 Чудово,

4 народне право,

постаті, починаючи від втомленого, нудьгуючого погляду до повільного розміреного кроку, являло собою дуже різку протилежність з його маленькою жвавою дружиною. Всі присутні у вітальні йому, видно, не тільки були знайомі, але й уже так набридли, що й дивитись на них і слухати їх йому було дуже нудно. А з усіх облич, які йому надокучили, обличчя його гарненької дружини, здавалося, найбільше обридло йому. З гримасою, що псувала його гарне обличчя, він одвернувся від неї. Він поцілував у руку Анну Павлівну і примружено оглянув усе товариство.

— Vous vous enrôlez pour la guerre, mon prince?1—сказала Анна Павлівна.

— Le général Koutouzoff,—сказав Волконський, наголошуючи останній склад zoff, як француз,— a bien voulu de moi pour aide-de-camp...2

— Et Lise, votre femme?3

— Вона поїде в село.

— Як вам не гріх забирати від нас вашу чарівну дружину?

— André4,— сказала його дружина, звертаючись до чоловіка тим самим кокетливим тоном, яким вона зверталася й до сторонніх,— яку історію нам розповів віконт про m-lle Жорж та Бонапарте!

Князь Андрій зажмурився і відвернувся. П'єр, не зводячи з князя Андрія, відколи той увійшов до вітальні, радісних, дружелюбних очей, підійшов до нього і взяв його за руку. Князь Андрій, не оглядаючись, скривив обличчя у гримасу, виявляючи нею досаду на того, хто торкається до його руки, але, побачивши усміхнене П'єрове обличчя, посміхнувся несподівано-доброю і приємною посмішкою.

— Он як!.. І ти в великому світі! — сказав він до П'єра.

— Я знав, що ви будете,— відповів П'єр.— Я приїду до вас вечеряти,— додав він тихо, щоб не перешкоджати віконтові, який вів далі свою розповідь.— Можна?

— Ні, не можна,— сказав князь Андрій, сміючись, і потиском руки даючи знати П'єру, що про Це не треба питати. Він щось хотів сказати ще, але в цей час підвівся князь Василь з дочкою, і чоловіки встали, щоб дати їм дорогу.

— Ви мені даруйте, мій дорогий віконте,— сказав князь Василь до француза, привітно притягаючи його за рукав униз до стільця, щоб він не вставав.— Це нещасне свято в посланника позбавляє мене задоволення й перебиває вам.

1 2 3 4 5 6 7