Імогена Фіделе, пане.
Цимбелін Будеш мені пажем,
А я тобі господарем. Ходім.
Цимбелін та Імогена відходять убік та розмовляють.
Беларій Той хлопець — він воскрес?
Арвіраг Дві горошини
Менш схожі між собою, ніж ось цей
І наш Фіделе.
Гвідерій Батьку, він! Це ж він!
Беларій Не гарячись! Він упізнав би нас,
А цей — немов не бачить.
Гвідерій Наш помер...
Беларій Мовчіть...
Пізаніо
(убік)
То наша пані — Імогена!
Жива! Тепер хай буде все, що буде.
Наближаються Цимбелін та Імогена.
Цимбелін Стань коло мене і при всіх кажи,
Чого бажаєш.
(До Якімо)
Гей, ти, підійди
І говори хлопчині чисту правду,
А ні — оце тобі монарше слово:
Звелю — і кат тортурами відвіє
Брехню від істини. Розпитуй, хлопче!
Імогена Лише одне: нехай цей пан розкаже,
Де він узяв свій перстень.
Постум
(убік)
Ще чого!
Цимбелін Цей діамант на пальці — говори!
Якімо Як муками мене примусить кат
Сказати правду, правда стане катом
Тобі.
Цимбелін Мені?!
Якімо Ти вириваєш з болем
Те, що хотів я приховати. Знай же:
Я відібрав цей діамант підступно
У Постума, якого ти прогнав
(Прогнав — і сам собі накоїв лиха),
Шляхетніший від нього не ходив
По цій землі. Казати далі?
Цимбелін Так,
Усе, про що питали.
Якімо Ти мав доньку
Неперевершену. Про неї згадка
Не можу далі... тут болить... конаю...
Цимбелін Що?! Кажеш — доньку? Де вона? Кріпись!
Наперекір природі не вмирай,
З останніх сил — кажи!
Якімо Одного разу
(Будь проклятий той час!), коли у Римі
Бенкетував я (хай впаде чума
На дім той, і наїдки, і напої!),
Там Постум добрий (що сказати? Він
Достойніший від всіх, не тільки нас —
Потьмарив би й найкращих) у зажурі
Сидів і слухав, як ми вихваляли
Жіноцтво італійське. І до того
У хвастощах дійшли, що вже й богиням
Нетлінним Афродіті та Мінерві
Своїх красунь ми ставили за приклад.
А що вже до чеснот, то італійки
Сіяли, мов усім скарбам скарби.
Ще й зовнішній їх чар, що вабить так
Чоловіків, ми щедро...
Цимбелін О, скоріш
Про діло! Я горю вогнем.
Якімо Ти хочеш,
Щоб лихо навалилось зразу? Слухай:
Тоді підвівся Постум і спокійно,
Як гідний муж британської принцеси,
Ні словом не образивши красунь
Розхвалених, почав свою дружину
Змальовувать. її він образ так
Нам в очі вкарбував (чи красномовність.
Чи сила духу то була?), що враз
Красуні перехвалені здались нам
Задрипанками сірими, і ми,
Заїкуваті недоріки...
Цимбелін ' Чуєш?
Кажу тобі: про діло!
Якімо Про цнотливість
Твоєї доньки. З того й почалось.
Він мовив, що коли й самій Діані
Гріховні сняться сни, його жона
Тоді я, заздрий, об заклад побився.
Поставив золото, а Постум — перстень:
Як з нею розділю розпусне ложе,
То перстень — мій. Та Постум, гідний муж
Найвідданішої дружини, знав:
Не буть цьому ніколи. Що там перстень!
Карбункул з Фебової колісниці, ба —
Всю колісницю міг би він заставить!..
Я зразу до Британії подавсь
Із наміром лихим. І там-то донька
Твоя мене навчила, що кохання
З розпустою не поєднанне. Злість
На ваш британський холод пойняла
Гарячковитий італійський мозок,
І я намислив препідступний план,
Аби заклад той виграти. Як підло
Здійснив його, розповідать не стану.
Одне скажу, що докази привіз
Фальшиві, і вони розбили вщент
Шляхетну Постумову віру, й він
Став сам не свій. Коли я описав
Предмети і картини у покоях
Його жони, дістав її браслет
(Я вкрав його), ще й розповів, які
На тілі в неї потайні прикмети,-
Повірив чесний Леонат, що я,
Його дружину звівши, виграв перстень.
Тоді-то Постум... Стій! Яка поява
У мене втупилася?.. Постум?
Постум (виходить наперед)
Я,
Потворо італійська. Я — той самий
Довірливий простак! Ні-ні,— злочинець,
Зачумлений убивця! Білий світ
Таких не бачив ще і не побачить.
О, дайте мотузка, ножа, отрути,
Кому ще правда мила! Хай мене
На дибі розпинають, четвертують,
Бо там, де я, мерзоти і паскудства
Здаються непорочністю. Я, Постум,
Убив твою безвинну доньку. Ні,
Брешу! Я наказав, а менший лотр,
Гидкий осквернювач святинь, убив
її — святиню найчистішу. Плюйте
На мене, кидайте багнюку! Бийте
Камінням! Цькуйте псами! Відтепер
Хай кличку "Постум Леонат" дають
Злочинцям найгидкішим!.. Імогено!
Моя царице, доленько, дружино,
Загублена!
Імогєна Я тут! Не побивайся,
Мій муже!
Постум Пажику нахабний, ти
Ще насміхаєшся? Так на ж тобі!
(Ударив Імогену, вона падає)
Бери, що заробив!
Пізаніо О, поможіть!
Мій пане, то ж моя і ваша пані,
її ви не вбивали дотепер!
Рятуйте, люди добрі, нашу пані!
Цимбелін Перевернувся світ...
Постум Це що? Безумство?
Пізаніо Отямтесь, пані.
Цимбелін Як? Невже вона?
Боги бажають, щоб умер я з щастя!
Пізаніо Вам, пані, краще?
Імогєна Геть з моїх очей,
Запроданцю! Мене труїв ти. Геть!
Не смій дихнути там, де королівна!
Цимбелін О, це на неї схоже!
Пізаніо Пані! Хай
Поб'ють мене боги сірчаним градом,
Коли не думав я, що дав вам ліки
Із рук самої королеви.
Цимбелін Що?!
Імогєна Вони мене труїли.
Корнелій О боги!
Казала королева перед смертю,
Що все те лікування вашій доньці
Служити мало так, як пацюкам
І мишам.
Цимбелін Як-то?
Корнелій Владарю, вона
Не раз отрути в мене замовляла
Для нібито корисних справ: щоб нищить
Псів-виродків, мишей і різну нечисть.
Та, запідозривши у тому підступ,
Востаннє дав я їй такі настої,
IIТо хто їх покуштує — помирає
На певен час, а потім до життя
Вертається... Ви, пані, це ковтали?
Імогєна Напевно, так, бо помирала.
Беларій Хлопці,
Так он воно що!
Гвідерій Наш-таки Фіделе!
Імогєна Ти нащо рідну жінку відштовхнув?!
Знай, що на скелі ти. Ану-бо, спробуй
Штовхнути ще раз! . •
(Обнімає Постума)
Постум Люба, будеш тут,
Мов зрілий плід на дереві, аж поки
Те дерево не вмре.
Цимбелін Моя кровинка,
Дитя моє до мене й не озветься,
Що їй отець!
Імогєна
(стає навколішки)
Благословіте, тату!
Беларій
(до Гвідерія і Арвірага)
Ви недарма його любили!
Цимбелін Сльози
Мої на тебе, доню, мов роса
Благословенна, капають... А мати —
Чи наша королева — вмерла.
Імогєна Жаль!
Цимбелін Вона була недобра... Через неї
Оце накоїлось... І син її
Пропав — не відаємо, де та як.
Пізаніо Дозвольте, владарю, мені сказати
Похмуру істину. Вельможний Клотен,
Як пані наша зникла, враз схопив
Мене й, запінений від люті, клявся,
Добувши меч: коли не розкажу,
Куди вона втекла,— уб'є на місці.
Тоді знайшлася при мені записка
Немовби від мойого пана; в ній
Мою ласкаву пані закликали
У гори коло Мілфорда. Лорд Клотен,
Від злості захлинаючись, надів
Одежу мого пана, що у мене
Він силоміць забрав, погнався в гори
Із наміром погвалтувати честь
Моєї пані. Що його спіткало,
Не знаю.
Гвідерій Дай скажу за тебе: смерть.
Я вбив його.
Цимбелін Опам'ятайсь! Крий боже!
Не перекреслюй власними вустами
Своїх учинків добрих, бо накличеш
Безжальний вирок. Поки ще не пізно,
Кажи, що не було цього.
Гвідерій Сказав,
Бо вбив.
Цимбелін Як? Принца?
Гвідерій Хай би й океан
Накинувся на мене з лютим ревом
Брудних образ і лайок, я б його
Зневажив, а не те що принца. Він
Сам смерть собі накликав. Я й не каюсь,
Що жертвою його не став.
Цимбелін Жаль, жаль...
Ти виказав себе, і наш закон
Тебе скарає смертю.
Імогена Он хто був
Там обезглавлений!
Цимбелін В'яжіть злочинця
Та відведіть!
Беларій Владарю, почекай!
Тендітний пагінець твойого роду
Для тебе у тисячекрат рідніший,
Ніж стадо Клотенів. Не для мотуззя
Ці руки; не в'яжіте їх!
Цимбелін Ти, діду,
Ще королівських не зазнав щедрот,
А вже на мій напрошуєшся гнів.
Він? Із мойого роду?!
Арвіраг Батько схибив...
Цимбелін За те й помре!
Беларій Хай помремо всі троє,
А я, синочки, розкажу всю правду,
Мені загрозливу, а вам щасливу.
Арвіраг Загроза — що тобі, що нам!
Гвідерій І щастя
На трьох!
Беларій Гаразд. Дозволь згадать, владарю:
Ти мав колись васала на ім'я
Беларій.
Цимбелін Ну то й що? Мене він зрадив
І втік від нас.
Беларій І постарів. Вигнанець-•
Не зрадник був...
Цимбелін Та заберіть його
Геть із моїх очей!! Ніщо на світі
Тебе не порятує!!!
Беларій Не кипи.
А спершу заплати за виховання
Твоїх синів. Ще встигнеш відібрати
Все силою, що заплатив.
Цимбелін Синів?!!
Беларій Пробач мою нестриманість, владарю!
(Стає навколішки)
Допоки ще вони мої сини,
Не встану. Тож карай старого батька,
Бо юнаки, що батьком звуть мене,
Твої прямі нащадки, кров твоя.
Цимбелін Як — кров моя?
Беларій А так, як у тобі —
Твойого батька. Глянь: перед тобою
Похилений Беларій... Я — той самий,
Що ти колись прогнав. Твоя сваволя
І примха — от де вся моя провина,
Покута й мука! Цих шляхетних принців
Я двадцять літ виховував і всього,
Що тільки сам умів, я їх навчив.
Мене ж ти знаєш. Няньку Єврифілу,
Що викрала їх по моїй намові,
Я взяв собі за жінку, мавши намір,
Сам безневинно скараний тобою,
Тебе скарати втратою синів,
Не менш болючою, аніж мої
Страждання. Нині я, ласкавий пане,
Привів тобі синів, а сам втрачаю
Двох найніжніше люблячих дітей
І друзів відданих. Благословення
Хай зоряною падає росою
На них, що сяяли мені, як зорі,
В поневіряннях.
Цимбелін Ти, старий, говориш
І плачеш. Троє вас здійснили подвиг
Нечуваний у битві, але те,
Що ти відкрив мені,— казковеї Я
Й не мріяв про достойніших синів!
Беларій Радій по-батьківському: Полідор —
Ось цей юнак — насправді твій Гвідерій,
А ось мій Кадваль — твій це Арвіраг,
Молодший син. Ми викрали його
Загорнутим у тепле покривало,
Що їхня мати виткала. Цю річ
Я приберіг і покажу.
Цимбелін Гвідерій
Мав родимку на шиї, наче зірку...
Беларій Дбайлива мітка мудрої Природи,
Вона і досі там. Глянь: твій Гвідерій!
Цимбелін Неждано став я наче мати трьох
Дітей відразу. Ні, ще жодна мати
Щасливішою не була на світі!
Благословляю вас, мої сини,
Що вирвані були з орбіт державних
1 повертаєтесь на них у славі.
Від тебе ж, дочко, відійде корона.
Імогена Зате я віднайшла моїх братів.
Що королівство? Цілі два світи!
Згадайте, братики: жили ми разом,
То й звалися по-справжньому,— брати,
Хоч я й сестриця ваша.
Цимбелін 3 ними? Разом?!
Арвіраг Так, пане.
Гвідерій Ми відразу й полюбились.
Як три брати, так гарно! Тільки потім
Фіделе ніби вмер...
Корнелій Зажиьши ліків
Несправжніх.
Цимбелін , О! Як дивно нас веде
Природа — через темні манівці
Й перипетії плутані — до світла!
Розгляньмося ж уважно: ви ще нам
Не розказали: де жили і як?
Як римлянинові ти стала пажем?
Коли та як братів зустріла вперше?
Чому тікала з двору і куди?
І як ви опинились в гущі битви?
Чудне все, незвичайне, неймовірне,
Химерно переплетене! Та зараз
Не час для довгих розповідей.