Прокинувшись, за першим, що побачить,
Нехай то лев, ведмідь, бугай, чи вовк,
Чи метушлива мавпа, чи віслюк, —
В любовному шаленстві побіжить.
І перше ніж зніму я з неї чари —
А це я можу іншою травою, —
Вона таки віддасть мені хлоп'я.
Та хто це йде? Для них я невидимий.
Ану, підслухаю розмову їхню!
Входить Деметрій, за ним Гелена.
Деметрій
Я не люблю тебе. Не йди за мною.
Ну, де ж Лізандр і Гермія прекрасна?
Його я вб'ю — вона мене вбиває.
Сказала ти — вони втекли в цей гай, —
І я стою серед дерев, як пень,
Бо Гермії своєї я не бачу.
Йди ж геть і більш за мною не ходи!
Гелена
Ти, як магніт, притягуєш мене!
Хоч не залізна я, та маю серце
Надійне, ніби з криці. Погаси
Свою магнітну силу, і тоді
Мене до тебе більше не тягтиме.
Деметрій
Чи я манив тебе? Чи улещав?
Чи не казав по щирості тобі,
Що не люблю тебе й любить не можу?
Гелена
За те ж бо я й люблю тебе ще дужче.
Твоя собачка я. Що більш мене
Ти б'єш, то більше лащитимусь я.
До мене стався так, як до собаки:
Штурхай, шмагай, занедбуй, лиш дозволь
Мені, негідній, бігти за тобою.
Ще меншого просити неможливо,
Але для мене й це велика радість —
Терпіть собачу долю при тобі.
Деметрій
Не випробовуй нехоті моєї:
Як бачу я тебе, мене аж нудить.
Гелена
Я ж нуджу світом, як тебе не бачу.
Деметрій
Ти наражаєш власну добру славу
І скарб свого дівоцтва на загрозу,
Лишивши місто і себе віддавши
Тому на ласку, хто тебе не любить.
Таж я вночі у цім відлюднім місці
Зробить з тобою можу, що захочу!
Гелена
Мені зарука — честь твоя. Для мене
То ще не ніч, коли твоє обличчя
Я бачу, й не відлюддя там, де ти,
Бо ти для мене — мовби цілий світ.
Як можу я сказать, що я сама,
Коли весь світ тут дивиться на мене?
Деметрій
Ось я втечу, сховаюся у хащі,
Й тебе на з'їжу диким звірам кину.
Гелена
3 них найдикіший має м'якше серце,
Ніж ти. Тікай, перероби легенди:
За Аполлоном Дафна хай женеться,*
Голубка за грифоном,* лань за тигром.
Дурна погоня це, як полохливість
Женеться, а відвага утікає.
Деметрій
Не хочу більше слухати. Пусти
І не біжи за мною, бо тобі
Я тут, у лісі, лихо заподію.
Гелена
Мені ти чиниш лихо в місті, в храмі,
У полі. Фе, Деметрію, ганьба!
В мені ти стид жіночий убиваєш:
Не нам, а вам годиться упадати,
А жінка може лиш себе віддати.
Деметрій виходить.
Піду за ним: буває пекло раєм,
Як від руки коханої вмираєм.
Оберон
Йди, німфо! Ніч не встигне відійти —
Вже ласки він благатиме, не ти!
Входить Пак.
Гонець мій любий! Квітку ти приніс?
Пак
Так, ось вона.
Оберон
Давай сюди хутчіше!
Я знаю місце, де цвіте чебрець,
Фіалка никла й жовтий баранець
І, сплівшися з шипшиною, навис
Над ними запахущий козолист.
Не раз, як зморять королеву танці,
Вона до ранку спить на тій полянці.
М'яке, тонке линовище змії
Встилає ложе запашне її.
Сік чарівний пущу я в око їй —
Вона потоне в маячні бридкій.
Ти, Паку, теж зостав собі частинку
І в лісі розшукай одну афінку,
Закохану в пихатого хлопчину.
Йому помажеш очі в ту хвилину,
Коли її ось-ось побачить він.
По вбранню видно — той юнак з Афін.*
Але гляди — з цим ділом так управся,
Щоб він палкіш за неї закохався,
Й до перших півнів повернись, як стій.
Пак
Усе зроблю, не бійтесь, пане мій!
(Виходить)
Сцена 2
Входить Тітанія, королева фей і ельфів, зі своїм почтом.
Тітанія
Ану, ставайте в коло й заспівайте!
Тоді — на півхвилини розбіжіться:
Хто — хробачків у пуп'янках давити,
Хто — добувати кажанячі крила
Для ельфів на плащі; хто — сов ганяти,
Що ухкають, угледівши котрогось
Із нас. Приспіте піснею мене
І — до роботи, поки я спочину.
Ельфи й феї співають.
1-й ельф
Комарі, ґедзі та мухи,
Згиньте, щезніть, пропадіть!
Їжаки, вужі й ропухи,
Королеви не будіть!
Хор
Соловейку, на поляні
Щебечи в нічнім тумані:
Люлі-люлі-люлі-лю,
Люлі-люлі-люлі-лю,
Гетьте, чари
І примари,
Не тривожте нашу пані!
На добраніч, люлі-лю!
1-й ельф
Довгоногі павуки,
Ми сюди не пустим вас!
Слимаки, черва, жуки,
Обминайте далі нас!
Хор
Соловейку, на поляні
Щебечи в нічнім тумані:
Люлі-люлі-люлі-лю,
Люлі-люлі-люлі-лю!
Гетьте, чари
І примари,
Не тривожте нашу пані!
На добраніч, люлі-лю!
Тітанія засинає.
2-й ельф
Все тихо! Ну, летім мерщій!
Один лише на варті стій.
Ельфи зникають.
З'являється Оберон і вичавлює сік із квітки на повіки Тітанії.
Оберон
Що побачиш ти в ту мить
Як зі сну прочнешся,
Враз до серця прикипить,
І не схаменешся.
Чи ведмідь, чи вепр, чи рись —
До тії почвари
Ти коханням загорись.
Хай же діють чари.
(Зникає)
Входять Лізандр і Гермія.
Лізандр
Кохана, ти зомлієш від знемоги.
Чи не спочить нам? Як гадаєш ти?
Скажу по правді — збився я з дороги.
А день настане — можна далі йти.
Гермія
Шукай собі десь обіч ти місцину,
А я ось тут під деревом спочину.
Лізандр
Ні, ляжу я на цей же самий мох:
І серце, й ложе в нас одне на двох.
Гермія
Лізандре, любий, я тебе благаю:
Ляж далі, а не тут, де я лягаю.
Лізандр
0, зрозумій невинність слів моїх!
Любов навчить тебе збагнути їх.
Вона, кажу я, нам серця єднає,
Тому й душа у нас на двох одна є.
Коли ж серця злилися, чом не може
Двох наших тіл одне вмістити ложе?
Що я кажу, не май того за лжу,
Бо серцем коло тебе я лежу.
Гермія
Словами граєшся. Чи ж я кажу,
Що здатним на брехню тебе вважаю?
Чи гордості я й чемності не знаю?
І все ж — повагу та любов покажеш,
Коли, мій друже, трохи далі ляжеш.
Бо чесній дівчині та юнаку
Годиться відстань берегти таку.
То ляж отам, засни, мій друже, міцно,
І хай твоя любов живе довічно.
Лізандр
"Амінь, амінь!" — кажу на ці слова,
1, поки я живий, любов жива.
Я ляжу тут. Кохана, мирно спи.
Гермія
Спокійно, любий, очі й ти склепи.
Засинають.
Входить Пак.
Пак
Цілий ліс я обійшов,
Та афінця не знайшов,
Що йому я маю око
Чарівним змочити соком.
Ніч і тиша... Хто це там?
То ж, мабуть, і є він сам!
Так, на нім афінське вбрання,
Діви юної кохання —
Каже пан мій Оберон —
Він зневажив. Ну, а он
І її зміг сон міцний
Просто на землі сирій.
Не посміла, бідна, ти
При безсердому й лягти.
Цим чар-зіллям, сину вражий,
Очі я тобі помажу.
Збудишся — й тобі любов
Вже не дасть заснути знов.
(Вичавлює сік із квітки на повіки Лізандрові)
Прокидайся ж. Я тікаю:
Оберон мене чекає.
(Виходить )
Вбігають Деметрій і Гелена.
Гелена
Убий мене, але не проганяй!
Деметрій
Геть, відчепись, кажу тобі, і край!
Гелена
Невже саму покинеш на біду?
Деметрій
Геть! Одчепись! Я далі сам піду.
(Виходить)
Гелена
Я в цій гонитві духу вже пускаюсь.
Що більш прошу, то менше досягаю.
От Гермія цього не знає горя,
У неї очі звабні, наче зорі.
Від чого? Не від сліз солоних, мабуть:
Я плакала частіш, але не вабить
Мій зір нікого. Певне, я бридка,
І звір лісний від мене утіка.
І дива тут ніякого немає,
Що вид мій так Деметрія жахає.
Десь дзеркала оманливого сила
До Гермії рівнятись спокусила.
Та хто це тут лежить? Лізандр неначе?
Він спить чи вбитий? Крові я не бачу.
Лізандре, пробудися! Ти живий?
Лізандр
(прокидаючись)
За тебе — хоч в огонь! Довіку твій!
Гелено, ти прозора! Сталось чудо?
Твоє серденько бачу я крізь груди.
А де ж Деметрій? Де твій лиходій?
Його ось зараз меч скарає мій!
Гелена
За що, Лізандре? В чім його вина?
Що любить Гермію? Твоя вона!
Невже задовольнитись цим не можна?
Лізандр
Що, Гермія? Мені хвилина кожна,
Пробута з нею, марна і порожня!
Гелену я, не Гермію, кохаю
І ґаву на голубку заміняю.
В людині розум волею кермує,
І вище розум мій тебе цінує.
Повільно дозріває все на світі,
І я спромігся лиш тепер дозріти,
Над волею здобувши врешті владу,
Мій розум дав мені таку пораду:
В твоїх очах читати, ясна панно,
Найкращу повість книжки про кохання!
Гермія
Ні, глум такий терпіть уже несила.
Чим я його у тебе заслужила?
Чи мало ще... Чи мало ще, юначе,
Що я ніколи, певно, не побачу
В Деметрія в очах жаги палкої,
То ще зневаги треба отакої?
Поганий жарт, Лізандре, далебі:
Не личить так поводитись тобі.
Бувай здоров! Але скажу я щиро:
В твоє лицарство мала більше віри.
Щоб то одним зневажену отак
За це ще й інший ображав юнак!
(Виходить)
Лізандр
А! Гермії не бачила вона!
Спи, Герміє, і зоставайсь одна.
Як мед, коли з'їси його в охоту,
Найгіршу потім виклика нудоту,
Як тих, хто в істинну вернувся віру,
Жахає потім єресь аж надміру,
Так і для мене мед і єресь ти,
Й тому тебе я мушу проклясти!
Всі сили, вся любов — лиш для Гелени,
Не буде іншої владарки в мене!
(Виходить)
Гермія
(раптом прокидається)
Рятуй, Лізандре, Гермію свою,
Зірви з грудей моїх оцю змію!
О боже! Що за сон! Я вся дрижу
Зі страху. Глянь! Я сон свій розкажу:
Неначе гад мені у серце впився,
А ти стояв і з усміхом дивився.
Лізандре! Що? Нема? Лізандре! Муже!
Не чуєш? Ти пішов? Озвись, мій друже!
О лихо! Де ти? Млість мене змагає.
Озвись, коханий, я тебе благаю!
Чи ти далеко? Треба йти шукати!
Знайти тебе чи смерть свою спіткати.
(Виходить)
ДІЯ ТРЕТЯ
Сцена 1
Ліс. Тітанія спить.
Входять актори: Клинець, Навій, Гембель, Дудка, Носик і Замірок.
Навій
Усі зібралися?
Клинець
Усі, всі. А осьде й місцина для нашої репетиції напрочуд зручна. Оця зелена галява буде нам за сцену, ті кущі глоду — за убиральню, і ми розіграємо все достоту, як перед самим князем.
Навій
Пітере Клинцю!
Клинець
Що скажеш, друже Навою?
Навій
У цій комедії про Пірама і Тізбу є такі речі, що навряд чи кому сподобаються. По-перше, Пірам мусить вихопити меча і вбити се-бе, а це видовище не для дам. Що ти на це скажеш?
Носик
Так, так, справді страхіття!
Замірок
Мабуть, доведеться нам кінець кінцем пропустити це самогуб-ство.
Навій
Нізащо в світі! Я придумав штуку, як усе залагодити. Напишіть для мене пролог, і нехай цей пролог пояснить глядачам,* що ми своїми мечами нікому шкоди не заподіємо і що Пірам не вбитий. А задля більшої певності ще треба сказати, що я, Пірам, насправді не Пірам, а ткач Навій. Тоді їм не буде чого й боятися.
Клинець
Гаразд, буде тобі такий пролог, і ми його напишемо восьми— й шестискладовими рядками.
Навій
Ні, хай буде на два склади більше: напишімо самими восьми-складовими.*
Носик
А лева дами не злякаються?
Замірок
Боюся, що таки злякаються;
Навій
Люди добрі, це треба зважити як слід. Випустити лева до дам... хай бог милує!* Це страшне діло.