Нестримні й не вертаються назад.
Від вихру гасне вогник одинокий,
Та дужчає пожар, борвію рад:
Нехай потоків прісних водоспад
Вливається в глибінь морів ятряну, —
Не зміниться солоність океану!"
Вона ж йому: "Ти, принце, — океан,
Але вливаються в твої простори
Безчестя, чорна пристрасть та обман —
Твоєї крові заплямують море.
Ти мінишся не на добро — на горе,
Мілієш, сходячись зі злом впритул,
Не ти його — тебе залив намул.
Рабом ти станеш, а раби — царями;
Ти будеш нижчим, вищими — вони;
Піднімеш їх, а зійдеш сам до ями;
Тебе нікчемність зможе без війни;
Відкинь мале, велике борони;
Не хилиться і кедр перед кущами,
А глушить їх могутніми гілками.
Нехай твої підданці, ті думки…"
"Та годі! — крикнув. — Слухать більш не можу:
Моїй любові поступись-таки,
А ні — ненависть звідаєш ворожу;
Вчинивши це, звалю тебе, як ношу,
На ліжко до мерзенного раба, —
Хай зв'яже вас обох страшна ганьба".
Сказав і світич затоптав ногою,
Бо світло й хіть — смертельні вороги:
Ганеба ж ніччю крадеться сліпою,
Коли пітьма панує навкруги.
Кричить ягнятко в лапах вовцюги!
Аж поки в білій тій, своїй же вовні,
Заглухне крик, не вирвавшись назовні.
Адже білизною, що їй сповзла,
Ті скарги душить гаспид зловорожий,
Але охолодить свого чола
В перлинах чистих сліз її не може.
Очистити б його потоком сліз!
Вона б лила їх вічно тут і скрізь.
Що їй життя? Утрачене цінніше.
А він здобуте втратить зразу все;
З насильства постає насильство інше,
Миттєва втіха вічний біль несе;
Опісля жару зимний жах трясе:
Зграбована Невинність так, що й годі,
Але збіднів і Шал, той ниций злодій.
Неначе нагодовані хорти,
Які, згубивши нюх і швидкість бігу,
Не хочуть гнатися й дають втекти
Тій здобичі, що кинули потиху;
Так і Тарквіній сплачує за втіху:
Приємний втратив смак, вгасивши хіть,
Яку бридка живила ненасить.
Бездонний гріх! Тебе й збагнути годі,
Не осягти в думках заздалегідь.
Бажання п'яне втопиться в блювоті
Перш, ніж свою мерзотність зрозуміть.
Гнуздечки мало, щоб утримать Хіть:
Спочатку рветься до мети гаряча,
Тоді ж — як шкапа тягнеться ледача.
І вже змарніле, змучене, бліде,
Погаслі очі, сплутане волосся,
Бажання в розпачі ледь-ледь бреде,
Немов багач, коли на крах зайшлося:
Воно з Чеснотою в бою стялося
За насолоду, й згаснув плотський жар, —
Благає милосердя сам бунтар.
Так сталося із можновладцем Риму,
Що рвався до гріховної мети,
Занапастивши долю неділиму,
Ганьбу здобув, щоб вік її нести;
Стоптав душі своєї храм святий:
Юрба турбот зібралась на руїнах,
Питає, як живе в розбитих стінах.
Душа їм каже: "Мій народ підняв
Повстання і звалив святу будову,
І через те в неволю він попав,
Мені ж безсмертя не здобути знову..."
Від рабства й смерті не знайти їй схову,
Хоча й передбачала горе, лють,
Та не могла вона їх відвернуть.
Так думає й скрадається зарану
Звитяжець-бранець, що здобув-згубив;
Несе свою невиліковну рану,
Рубець, що лишиться навік-віків;
Та більшу муку жертві полишив —
Нести їй хтивості жорстоку ношу,
Йому ж — свою провину зловорожу.
Бреде він, наче той шкодливий пес,
Вона в знемозі б'ється, мов ягниця;
Він ганить вчинок свій, тремтить увесь,
Вона рве тіло нігтями, яриться;
Втікає він, аж зимний піт струмиться,
Вона зосталась, проклинає ніч;
Він ганить втіху щезлу, мчиться пріч.
Він геть тікає, каяттям пойнятий,
Вона не знає, хто б її вже й спас;
Він хоче швидше ранок привітати;
Вона блага, щоб день її погас:
"Діла нічні день розкрива всякчас,
І вже моїм очам, одвіку чесним,
Ганьби не скрити поглядом облесним.
Здається, кожне в цих очах моїх
Узрить на самім дні біду щемлячу;
Тож буду в темноті — нехай про гріх
Не скажуть очі правду немудрячу;
Вони вину розкриють, лиш заплачу,
І відіб'ється на моїх щоках
Ганьба, як слід вологи на мечах".
Вона кляне і тишу, й спокій гудить,
І для очей благає сліпоти,
У груди б'є себе, і серце будить,
І просить вирватися, щоб знайти
Чистіше тіло й до грудей ввійти
Чистіших за її. Слова жіночі
Летять шалені, звернені до Ночі:
"О Ноче — образ пекла й слів марних!
Неслави літописцю чорногрудий!
Трагедій сцено та убивств жахних!
Хаосе, що гріхи ховаєш всюди!
Осліпла звіднице! Пітьмо огуди!
Печеро смерті! Змовнице стара,
Яка насильство й зраду обира!
О душна, млиста, осоружна Ноче!
Лише себе в гріху моїм вини,
Туманься, хай зірниця не блискоче,
Ходу невтомну часу зупини.
Якщо засяє сонце з вишини,
Хай злісні хмари скупчаться навколо
І золоте йому затьмарять чоло.
Затруй гниттям ранковий вітерець;
Нехай це хворе дихання важезне
Споганить вищу чесність унівець,
Аж поки сонце в хмарах тих пощезне;
І хай пливе курище величезне,
Яке задушить світло зусібіч,
Оберне полудень на вічну ніч.
Якби він Ніччю був — не сином Ночі,
Царицю срібносяйну б міг затьмить;
Ії служниці, що блищать охочі,
Не заясніли б у пітьмі й на мить:
Тоді я б мала з ким цей біль ділить,
Бо друг в нещасті нам незамінимий, —
В розмові шлях коротять пілігрими.
А я ж сама шаріюся; з жалю
Ламаю руки в розпачі, журлива,
Сама ховаю гріх, чоло хилю;
Сама сиджу й страждаю, нещаслива,
І землю росить сліз сріблиста злива,
Слова з плачем, зі стогоном біда, —
Це пам'ятник скорботи вироста.
О Ноче! Ти димуєш над землею, —
Хай не побачить День мого лиця!
Під чорну заховай свою кирею —
Хай муку чорнота ховає ця:
Ти володій цим світом без кінця,
Аби гріхи, що ти вчинила притьма,
Твоя навік похоронила пітьма.
Ти з мене ж не роби обмови Дня!
Цей ранок на чолі моїм осяє
Печать, що шлюбну зраду відслони
І про загин чесноти сповіщає;
Таж і невіглас той, що не вчитає
Премудростей, захованих в книжках,
Вгадає злочин мій в моїх очах.
Дитині нянька розповість про мене,
Лякаючи Тарквінія ім'ям;
Оратор слово поведе натхненне,
Де наклеп із ганьбою пополам;
Розкаже менестрель бенкетарям,
Як тяжко скривдив — проклята година! —
Мене Тарквіній, я ж бо — Коллатіна.
Хай чесне ймення чистим буде знов,
Воно для Коллатіна завжди чисте:
Як це пожива буде для розмов,
То й інше загниє гілля сріблисте;
До мужа із докорами не лізьте, —
Чому соромитися має він?
Була я чиста — чистий Коллатін!
О тайний соромі О біда незмінна!
Від рани шрам! Без болю біль мені!
Тавро горить на лобі Коллатіна,
І лиш Тарквіній бачить це... О ні!
Поранений мій муж не на війні.
О, скільки цих ганебних ран! А знає
Лиш той про них, хто їх же й спричиняє.
Мій Коллатіне, чистоту мою,
Яку ти шанував, насильство вбило.
Бджола без меду, трутнем я стаю,
Від мене літо нині відлетіло,
Все вкрадено, що вабило так мило:
У вулик твій влетіла, і куса,
І чистий смокче мед чужа оса.
Це ж я і винна в зруйнуванні честі;
Його заради тебе прийняла;
Від тебе він прибув, а був там десь ти, —
Зневажити його я не могла;
Ще нарікав на втому спроквола
І говорив про честь... О зло неждане!
Диявол ангелом убравсь поганий!
Чому черв'як влізає в первоцвіт,
Сіда зозуля в гнізда горобині?
Чому поганять жаби чистовід,
Тиранять примхи груди голубині?
Чому царі несталі в повелінні?
Та досконалості нема ніде, —
Бруд хоч якийсь на чистоту паде.
Ненатлий дід, що скрині повнив злотом,
Страждає від подагри та жалів;
Глядить, пильнує скарб, що втратить згодом, —
Новий Тантал — не пив би і не їв;
Того ж не рушить, що згребти зумів,
І тим скарбам вже й не радіє, кволий, —
Вони хвороб не вигоять ніколи.
Не може він багатство заживать,
І все, що тут надбав, лишиться дітям;
Вони змарнують скоро благодать,
Бо сильні, — був їх батько слабовитим.
Не стануть довго ті скарби служить їм.
Солодке зразу нам гірким стає,
Коли його ми візьмем за своє.
Смутить весну погідну вихор сніжний;
Бур'ян у квітів краде чорнозем;
Змія сичить, де птах співає ніжний;
Неправда їсть чесноту день за днем:
Усе, що маєм, нашим не назвем,
Адже чигає Випадок ворожий,
Який і вбити, і відняти може.
О Випадку! Ти всюди завинив, —
Це ти схиляєш зрадника до зради;
На гурт овечий ти женеш вовків
І вчасно злочину сприяєш, радий
Закон, і правду, й розум підірвати;
А в затінку твоїм чигає Гріх
На всі блуденні душі — так, на всіх!
Весталок до розпусти навертаєш,*
Ятриш чуття, роздмухавши золу;
Довіру й честь, убивце, убиваєш;
Ти зводиш, дуриш, потураєш злу;
Ти лихослів'ям глушиш похвалу;
Ти — злодій, зрадник, хитрий людоморе,
В жовч обертаєш мед, а щастя — в горе!
Твої ж бо втіхи виллються в ганьбу,
Таємні учти — в піст усій державі,
Гучні наймення — в прикру голосьбу,
Слова підлесні — в полини гіркаві;
Твої марноти щезнуть у неславі.
Чому, о Випадку, дання сліпе,
Тебе клянуть і прагнуть всі тебе?
Коли для жебраків ти станеш другом,
Щоб їх молитва здійснена була?
Чи покладеш ти край боям, наругам?
Чи звільниш душу від кайданів зла
І знайдеш лік, щоб рана зажила?
Бідняк, сліпець, кульга — кричать юрбою.
Та їм не стрітись, Випадку, з тобою.
Вмирає хворий, поки лікар спить;
Біда в сирітки, в здирці — раювання;
Пиячить суд, вдова од сліз тремтить;
Лютує мор, а в пана — полювання,
Не маєш часу на добродіяння!
Убивство, зрада, гнів і ґвалт, — авжеж! —
Слугуєш їм і шану віддаєш.
Чесноті й Правді тій, що очі коле,
Ти завжди ставиш тисячі завад:
Хай допомогу куплять; Гріх ніколи
Не платить — просто йде, йому ти рад
І дослухаєшся його порад.
Я ждала Коллатіна, бачить небо, —
Прибув Тарквіній, та прибув од тебе.
Це ж винний ти — в убивствах, крадежах,
Ти — винний у лжесвідченні, незгоді,
Ти — винний у шахрайстві, грабежах,
Ти — винний в кровозмішення мерзоті;
Ти — спільник всіх гріхів страшних відтоді,
Як світ почавсь, і тих, що будуть ще,
Допоки сонце сяє гаряче.
Злий Часе! З Ніччю вдвох ти плодиш жахи.
Невловний вісник ти, гонець турбот,
Нищитель юності і раб розваги,
Тягло гріхів і пастка для чеснот;
Начало й смерть усіх земних щедрот, —
Ти винен в злочині моїм, тож нині,
О Часе, винний будь в моїй кончині.
Навіщо Випадок, цей твій слуга,
Мене застиг у сні, що й сном не здасться,
І вже розбита доля дорога,
І я навік прикута до нещастя?
Це ж мав би Час боротися з напастю,
М'якшити біль зневаги та обмов,
А не подружню обкрадать любов.
Спиняти чвари між царів неситих,
Палить неправду, світло несучи,
Печать на збіглих ставити століттях,
Будити вранці, пильнувать вночі,
Брехню долати, правду ведучи,
І власним бігом руйнувать будови,
Темнити позолоти веж чудові;
Точити шашелем і шпиль, і міст,
Бо Час повинен все гниле змітати,
Новий шукати в давніх книгах зміст,
Із крил у круків пера виривати,
Сухі дуби валить, весну вітати,
Кувати знов старе залізо й мідь
І швидше Долю колесом вертіть.*
Онуків дать бабусям, обернути
Дитя на мужа, мужу — старість дать,
Убити й тигра, що у вбивствах лютий,
Єдинорога й лева вгамувать,
Шахраюванням шахрая карать,
Врожаї ратаям нести веселі,
Точити краплями великі скелі.
Чому ж ти шкоду чиниш на бігу,
Якщо вертатись для добра не в силі?
Віддай за вік хоч хвильку дорогу, —
Їїх прийдуть тисячі, як друзі милі,
Борги твої сквитають застарілі:
О, поверни годину хоч одну, —
Я б відвернула ту біду страшну!
О вічності лакею повсякчасний!
Втіка Тарквіній, скривдивши мене.
Зроби, щоб гнався жах за ним пропасний,
Хай він цю ніч злочинну прокляне,
Страшиться тіней хай, хоч де ступне,
Хай з думки гріх йому не йде потворний,
Хай кожен кущ грозить, як гаспид чорний.
Не дай ні спокою, ні сну йому,
Хай в ліжку стогне, змучений хотінням;
Нашли невдач страшних на нього тьму,
Як заквилить — не переймайсь квилінням,
Серцями вбивць закидай, мов камінням;
Жінки при нім хай ласку гублять враз,
Тигрицями впадаючи у сказ.
Зроби, щоб завше рвав свого він чуба,
Щоб завше сам себе він проклинав,
Щоб відчай бив його, гнітила згуба,
Щоб жив рабом і щоб рабом сконав,
Зроби, щоб забажав жебрацьких страв,
А той, хто сам недоїдків просив же,
Його зневажив, кусня пожалівши.
Зроби з колишніх друзів — ворогів,
Зроби, щоб глузували з нього блазні;
Зроби, щоб на собі він зрозумів,
Як довго біди тягнуться злощасні,
А втіхи швидко проминають сласні, —
Аби за злочин все своє життя
Не знав спокою він і співчуття.
О Часе! Добрих і лихих ти вчитель.
Навчи мене клясти ґвалтівника!
Хай мре від тіні власної мучитель,
Хай злодій смерть свою щодень шука!
Хай підла підлу кров проллє рука;
Чи виявиться хто таким заклятим, —
Цьому нікчемі стати ницим катом?
Нехай він з роду царського — йому ж
І гірше тим, що чинить так негідно;
Чим вищий, тим ганьбиться більше муж,
Бо всяку ницість знизу нам помітно;
Так шана до царів помалу блідне, —
Побачать всі, що в хмарах місяць зник;
Зірок нема — всім байдуже повік.
Коли ворона влізе в твань де-небудь,
Той бруд їй чорних крил не затемня;
Якщо це вчинить сніжно-білий лебідь, —
Сріблисте заплямується вбрання.
Нетяги — ніч, царі — сіяння дня:
Комар летить незримий, та високо
Орла помітить в небі кожне око.
Геть, слуги блазнів! Марні геть слова,
Безплідні звуки та безсилі судді!
Нехай у школах спірка не вгава,*
Таке базікання — рідня облуді,
А суд хай вірить свідкам — не огуді;
Але навіщо красномовність тут,
Коли мені не допоможе й суд?
Даремно Випадок я винувачу,
Тарквінія, і Час, і Ніч сумну;
Даремно над своїм безчестям плачу,
Даремно геть свою ганьбу жену;
Чи димом слів зм'якшу свою вину?
Полегкість є й моєму безголов'ю, —
Нехай спливу оскверненою кров'ю.
Від вироку тремтиш, рука, в тужбі?
Звільни мене від сорому й догани.
Бо як помру — честь залишу тобі,
А житиму — зів'янеш з непошани;
Не захистила ти мене від рани
І не звелась на ворога в кулак,
Убий мене — і вдвох умрем ось так".
Вона з постелі зводиться й спішиться
Знаряддя смерті відшукать собі ж;
Але ж це тільки спальня — не різниця,
І тут не знайдеться й звичайний ніж,
Щоб їй хоч раз дихнулося вільніш;
Та подих їй, мов дим із Етни, кволий,
Мов дим з гармати, губиться поволі.
"Живу даремно, — мовить із плачем, —
Та чим себе убити, мій відчаю?
Боялась, що Тарквіній вб'є мечем,
Тепер для цього ж я ножа шукаю;
Одначе вірність мужу зберігаю,
Як і раніш...