Його невгамовною пристрастю були сорочки в дрібний горошок та магнітні запонки з червоного пластику. Він не захотів помічати ні розчервонілої фізіономії Нові, ні маски крижаного презирства, що застигла на обличчі Саймона, і весело заторохтів:
— Хлопчаки-школярики, затамуйте подих і ви, можливо, почуєте, як готується вибух, здатний обвалити Чумацький Шлях. Вибухівку вже закладено он там, нагорі, у каюті капітана.
— Що сталося? — запитав Нові.
— Капітан накрутив хвоста Аннунчіо, нашому чаклунові, пестунчикові доктора Шеффілда, тож доктор помчав нагору як опечений — очі мало не на лобі.
Саймон не дослухав його і, відвернувшись, зневажливо пхикнув.
Нові здивувався:
— Шеффілд? Він же ніколи не сердиться! На моїй пам'яті він ще ні разу й голосу не підвищив.
— Тепер підвищив, ще й як. Коли почув, що Марк без його відома зник із своєї каюти і що капітан дає хлопцеві добрячого прочухана, то він — ого! До речі, Нові, а ви знали, що хлопчина вже оклигав і розгулює по кораблю?
— Не знав, але передбачав. Така вже особливість цієї космічної хвороби. Коли вона навалюється на тебе, то думаєш — усе, смерть. І вже чекаєш її не дочекаєшся. А за кілька хвилин відпустить, і ти живий-здоровий. Ще немічний, але ж не хворий. Уранці я сказав Маркові, що ми завтра, певно, зробимо посадку. Гадаю, це його й поставило на ноги. Бажання от-от відчути грунт під ногами витісняє геть ту космічну недугу. Скоро ми справді зробимо посадку. Так, Саймоне?
Астрофізик видав якийсь невиразний звук, котрий при бажанні можна було трактувати як вияв згоди. Принаймні так його зрозумів Нові. Він тут же продовжив розмову:
— А все ж таки, що трапилось?
— Ну, ви ж, мабуть, знаєте, — заговорив Вернадський, — що коли хлопчина засів як пень у своїй каюті, бо його геть замордувала космічна хвороба, Шеффілд перейшов жити до мене. Сидить він сьогодні за столом над своїми пришелепуватими таблицями й клацає мінікалькулятором. Коли чую — гуде селектор, а тоді голос капітана... Виявляється, хлопець у нього, а капітан хоче дізнатися, трах-тарарах, навіщо той сякий-такий уряд приставив до нього шпигуна. А Шеффілд горлає йому, що проштрикне йому гузно нівелірною трубкою Колламора, коли капітан дозволить собі якусь дурницю стосовно хлопця. А тоді, мов куля, вилетів з каюти — навіть селектора не вимкнув, так що мені було добре чути, як капітан од злості мало піною не спливає.
— Не вигадуйте, — сказав Нові. — Нічого такого Шеффілд сказати не міг.
— Ну, щось таке подібне.
Нові обернувся до Саймона.
— Ви очолюєте нашу групу. Чому ви не втрутитесь?
— Аякже! — скинувся Саймон. — Ви згадуєте про того, хто "очолює нашу групу", лише тоді, як щось скоїться! Хай самі розбираються, хоч навкулачки. Тільки ж Шеффілд вояка, певно, лише на словах, а капітан — той надто вже любить чухати собі крижі: ніколи не витягне рук із-за спини. Вернадський просто панікує, я гадаю, що до рукопашної не дійде.
— Гаразд, але в такій експедиції, як наша, краще б уникати будь-яких гострих сутичок...
— Ви маєте на увазі нашу особливу місію? — Вернадський, мов актор, закотив очі під лоба і, здійнявши руки, патетично проголосив: — О, як жахає мене хвилина, коли ми опинимось серед тлінних останків загиблої експедиції!
Кожен живо уявив собі цю невеселу картину, і всі раптом примовкли. Навіть Саймонова потилиця — єдине, що видніло понад спинкою м'якого крісла, — теж, здавалося, заціпеніла від важких роздумів.
5
Освальд Мейєр Шеффілд, довготелесий і худий, як тріска, психолог, мав м'який баритон, який не тільки давав йому змогу з несподіваною віртуозністю виспівувати оперні арії, а й допомагав із спокійною вбивчою точністю брати гору в будь-якій суперечці.
І, коли заходив до каюти каштана, він зовсім не був схожим на того розлюченого задираку, якого змалював Вернадський. Він навіть усміхався.
А капітан, побачивши психолога, вмить спалахнув:
— Послухайте, Шеффілде...
— Хвилиночку, капітане Фоленбі, — зупинив його Шеффілд. — Як ти себе почуваєш, Марку?
Марк опустив очі й відповів здушеним голосом:
— Усе гаразд, докторе Шеффілд.
— Я не знав, що ти вже піднявся з ліжка.
Навіть тіні докору не вчувалося в його голосі, та Марк став виправдовуватися:
— Мені покращало, докторе Шеффілд, і без роботи я дуже занудьгував. Скільки я тут, на кораблі, а ще нічого не зробив. Тому я звернувся по селектору до капітана і попросив його показати мені бортовий журнал. А він викликав мене сюди.
— Гаразд. Я гадаю, він не заперечуватиме, якщо ти зараз підеш до себе в каюту.
— Ах, "він не заперечуватиме"!.. — почав капітан.
Шеффілд підвів на капітана сумирний погляд.
— Я відповідаю за нього, сер.
І капітан чомусь не знайшов, що відповісти.
Марк слухняно підвівся і під пильним поглядом Шеффілда рушив до дверей. Коли він вийшов, Шеффілд знову глянув на капітана.
— Що за ідіотські вибрики, капітане?
Капітанові коліна раптом завихлялися, розгойдуючи тіло в якомусь загрозливому ритмі. Потім він з різким виляском зчепив руки за спиною.
— Це питання повинен поставити я, а не ви. Я тут капітан, Шеффілде.
— Знаю.
— А що це означає, теж знаєте, га? Поки корабель перебуває в космосі, він згідно з законом вважається планетою, і мені надається на ньому абсолютна влада. У космосі моє слово беззаперечне. Навіть Центральний Комітет Конфедерації не може його скасувати. Я повинен підтримувати дисципліну, і тому ніякий шпигун...
— Годі, капітане. Краще послухайте, що я вам скажу. Вас зафрахтувало Бюро у справах периферії, щоб ви доставили споряджену урядом наукову експедицію у систему Лагранж і надавали вченим всіляку допомогу доти, доки вони будуть там працювати і доки не виникне небезпека для екіпажу та корабля; а потім ви маєте доставити нас додому. Ви підписали контракт і взяли на себе певні зобов'язання. Адже так, капітане? Наприклад, ви не маєте права торкатися нашої апаратури, щоб не вивести її з ладу.
— А хто ж з біса таке робить? — з обуренням підхопився капітан.
Шеффілд спокійно відповів:
— Ви, ви, капітане. Дайте спокій Маркові Аннунчіо. Так само, як ви не чіпаєте монохроматора Саймона чи мікроскопів Вайо, — так само не зачіпайте мого Марка Аннунчіо. Жодним із ваших десяти можновладних пальців. Утямили?
Обтягнені уніформою капітанові груди гордо випнулися.
— Я не бажаю вислуховувати ніяких наказів на борту свого корабля. Ваші балачки я розцінюю як дисциплінарну провину, містере Шеффілд. Ще трохи — і ви підете під домашній арешт, разом із вашим Аннунчіо. Не подобається — можете скаржитись у Контрольну комісію, коли повернетесь на Землю. А до тих пір тримайте язика за зубами.
— Стривайте, капітане. Дайте мені пояснити. Марк — він із Мнемонічної Служби.
— Еге ж, і він так казав. Немонічна Служба, немонічна служба... Як на мене, то це звичайна таємна поліція. Тільки на борту мого корабля цього не буде, га?
— Мнемонічна Служба, — терпляче повторив Шеффілд. — Ем-ен-е-ем-о-ен-і-че-ен-а. Ви не вимовляєте першого "ем". Ця назва походить від грецького слова, що означає "пам'ять".
Очі капітана звузились.
— Він усе запам'ятовує?
— Саме так, капітане. Бачите, я сам, мабуть, трохи винен. Я мав сповістити вас про Марка. І я б це зробив, якби хлопчина не занедужав одразу після старту. Я тоді вже більше ні про що не міг думати. А те, що він може зацікавитися самим кораблем, мені й на думку не спало. Тим часом він мусить цікавитися всім на світі.
— Всім на світі, га? — капітан глянув на стінний хронометр. — То сповістіть мене про це нарешті хоч тепер. Тільки без зайвих слів. Взагалі — менше теревенів. Часу обмаль.
— Це недовга розмова, запевняю вас. Ось ви, капітане, — людина, яка знає космос уздовж і впоперек. А коли так, то скажіть, скільки населених планет належить до Конфедерації?
— Вісімдесят тисяч, — негайно відповів капітан.
— Вісімдесят три тисячі двісті, — поправив Шеффілд. — Хто, по-вашому, керує такою величезною політичною організацією?
Капітан знову відповів без запинки:
— Комп'ютери.
— Точно. Скажімо, на Землі половина населення займається інформаційним забезпеченням свого уряду і тільки те й робить що обраховує, обраховує... На інших населених планетах теж є свої комп'ютерні центри. І все одно якась частина даних губиться. Кожен малий світ знає щось таке, чого не знають інші. Так само й люди. Візьмемо нашу невеличку компанію. Геохімік Вернадський не знає біології, а я, хоча трохи біолог, кепсько розуміюся на біохімії. Ніхто з нас, за винятком Фоукса, не вміє пілотувати найпростіший патрульний космоліт. Тому ми й працюємо разом, обмінюючись нашими знаннями. Проте є одне "але". Ніхто з нас не знає напевно, які з його конкретних знань стануть у пригоді іншому науковцеві за певних обставин. Ми ж не можемо сидіти й розповідати один одному все, що знаємо. Тому доводиться покладатись на здогад, а це — справа ненадійна. Наведу приклад. Є два факти, А і Б, що цілком узгоджуються один з одним. І от науковець А, який знає факт А, звертається до науковця Б, який, виявляється знає факт Б: "Який жаль, що ти мені не сказав цього десять років тому". На що науковець Б відповідає: "А я не думав, що це має аж таку вагу" або "А я гадав, що це всім відомо".
— Ось для цього й понаробляли стільки комп'ютерів, — зауважив капітан.
— Так, але можливості комп'ютерів не безмежні, — відповів Шеффілд. — Їм потрібно ставити запитання. Більше того, запитання мають бути такими, щоб їх можна було виразити щонайменшою кількістю символів. Крім того, комп'ютери — страшенні буквалісти. Вони відповідають лише на те, що ви запитали, а не на те, що ви мали на увазі. Іноді не вдається правильно поставити запитання або у машину вводять не ті символи, а в такому разі комп'ютер самотужки потрібної інформації не видасть. Що нам, усьому людству, потрібно — так це не механічна "машина пам'яті", а машина, наділена уявою. Як оця, — Шеффілд постукав пальцем себе по лобі. — Або як ваша, капітане.
— Можливо, — буркнув капітан. — Тільки мені вже краще б звичайну, га? Оту, невигадливу, з кнопками.
— Ви цього певні? Адже в них не буває осяянь. У вас же вони, либонь, бувають!
— А це хіба стосується до справи? — Капітан знову глянув на хронометр.
— Десь у глибинах людського мозку, — із запалом повів далі Шеффілд, — є сховище всіх без винятку відомостей, які трапились його володареві.