Вона не брала участи в грісі наших праотців і не осквернила себе первородним гріхом. І через те її не проклято так, як Єву з потомками. Вона не знає ні горя, ні смерти; у неї нема душі, якій треба спасіння, і вона не здатна до добра так саме, як і до зла. Все, що вона робить – ні гарне, ні погане. Її дочки, яких вона мала в таємничому одруженні, такі самі безсмертні, як і вона, й такі самі вільні в своїх думках та вчинках, бо їм нічого втрачати й нема чого вислужуватись перед Богом. І ось, сину мій, певні ознаки показують, що ця істота, яка вас спокусила, ця Леіла – це дочка Ліліт. Моліться, я завтра вас висповідаю.
На хвилину він замовк, замислившись, потім, витягши з кишені папір, сказав:
– Цієї ночі, як ми попрощалися, мені принесено прикрого листа, який запізнився через снігові замети. Перший вікарій сповіщає мене, що моя книжка засмутила найсвятішого папу та зопсувала йому радість страшного тижня. На його погляд, у моєму творі повно зважливих занадто та нерозсудливих думок. Найсвятіший папа не може благословити такого шкодливого твору. Ось що мені пишуть. Але я розповім найсвятішому папі випадок з вами. Він доведе йому, що Ліліт існує, і що я не вигадую.
Я попросив, щоб отець Сафрак вислухав мене ще хвилину.
– Батьку мій, Леіла, покидаючи мене, зоставила в мене кипарисовий лист, на якому кінцем стилю видряпано незрозумілі мені знаки. Ось цей амулет…
Отець Сафрак узяв тоненький листок, який я йому дав, і уважно до його придивився.
– Це написано перською мовою золотого віку, – сказав він, – і в перекладі значить:
Молитва Леіли, дочки Ліліт.
Господи, обіцяй мені смерть, щоб я могла зазнати життя. Господи! Дай мені докори сумління, щоб я знайшла радість. Господи! Зроби мене такою, як Євині діти!