Поснідавши хлібом та молоком, ми перейшли в світлицю о. Сафрака.
Присунувши стілець до каміну, над яким висіло розп'яття, він попросив мене сідати і, сівши поруч мене, показав мені, щоб я починав. На дворі йшов сніг. Я почав так:
– Десять тому років минуло, мій батьку, як я, вийшовши з-під вашого впливу, вступив у життя. Віра моя зосталася в мене, але чистота, на жаль, ні. Але я не буду втомляти вас оповіданнями про моє життя, – ви знаєте його, – ви мій духовний пастир, єдиний суддя моєму сумлінню. А до того ж я хочу швидше перейти до тієї події, що відмінила все моє життя. Торік моя сім'я постановила мене одружити, і я охоче на це згодився. Дівчина, що повинна була моєю жінкою стати, мала всі ті гарні риси, які звичайно батьки вишукують. До того ж вона була гарна з себе й подобалася мені, через те, замість женитися з обрахунку, я дружився з любови. Вона згодилася й ми заручились. Здавалося, що спокій та щастя в моєму житті були забезпечені, коли я одібрав листа від Поля Ерві, де він сповіщав про те, що вернувся з Костянтинополю і приїздить до Парижу, та й висловлював бажання побачитися зо мною. Я побіг до його й оповів йому про своє одруження. Він щиро поздоровив мене.
– Радію з твого щастя, мій давній друже, – сказав він мені.
Я просив його бути моїм боярином, і він охоче на це згодився. Весілля моє призначено було на 15 травня, а він мусів вернутися на свою посаду тільки з початку червня.
– От і чудово, – сказав я. – А ти?..
– О, я!.. – почав він говорити, всміхаючись радісно і в той же час сумно. – Як усе одмінилося!.. Я – божевільний… Одна жінка… Арі, я страшенно щасливий, але разом і дуже нещасливий! Як назвати щастя, куплене злочинством? Я одурив свого щирого приятеля, я розбив йому життя… Я привіз звідти, з Костянтинополю…
О. Сафрак перепинив мене:
– Сину мій, проминіть учинки инших людей і не називайте іменнів.
Я обіцявся й казав далі.
– Поль ледве встиг сказати останні слова, як у хату ввійшла жінка. Це була, звісно, вона; довгий блакитний пеньюар показував, що вона дома. Я схарактеризую двома словами те дивне вражіння, що вона на мене зробила. Мені стало моторошно. Вона була не справжня. Я знаю, яке це слово невиразне і як погано висловлює воно мою думку. Але, може, дальше оповідання дасть нам змогу його зрозуміти. Справді, в виразі її золотих очей, що кидали іноді цілими снопами іскор, у таємничій лінії її уст, у кольорі її ніжної шкіри – смаглявої, але в той же час і прозорої, в гармонійній грі ліній її тіла, в її легенькій ході, в її голих руках, за яким, здавалося, сховані невидимі крила, нарешті – у всій її палкій та мінливій істоті я почував щось чуже людській природі, щось таке, чого немає у звичайної жінки, такої, якою її сотворив жорстоко милосердний Господь, щоб вона була нашою подругою на цій землі вигнання. З тієї хвилини, як я її побачив, одно почуття сповнило всю мою душу: це була огида до всього, що не було цією жінкою.
Побачивши ї, Поль злегка насупився, але зараз же запанував над собою й примусив себе всміхнутися..
– Леіло, це мій найближчий друг.
Леіла відповіла:
– Я знаю добродія Арі.
Ці слова здивували мене, бо нам ніколи не доводилося бачитися, але ще більше дивним здався голос, яким їх було сказано. Якби кришталь міг думати, він би так заговорив.
– У мого друга Арі через шість тижнів весілля, – сказав Поль.
Почувши це, Леіла глянула на мене, й я виразно побачив, як її золоті очі сказали: ні.
Я пішов дуже стурбований, а мій приятель не просив мене зоставатися. Увесь день я блукав без мети вулицями, з порожнім та посиротілим серцем. Надвечір я випадково опинився на бульварі перед крамницею з квітками і, згадавши свою молоду, зайшов купити їй гілку білого бузку. Я тільки що взяв її, коли це маленька рука вирвала її в мене, й я побачив Леілу, що, сміючись, виходила. На їй була коротка сіра сукня, сірий жакет і невеличкий кругленький бриль. Я повинен признатися, що це убрання, яке одягають парижанки на вулицю, дивно не гармоніювало з її казковою красою й нагадувало маскарад. Одначе, побачивши її саме в цій одежі, я почув, що люблю її безмірно. Я хотів її догнати, але вона зникла між людьми та екіпажами.
З цього часу все моє попереднє життя порвалося. Я був кілька разів у Поля, але не бачив Леіли. Він приймав мене ласкаво, але про неї не згадував. Нам ні про що було говорити один одному, і я смутний вертався від його. Нарешті одного разу лакей мені сказав: "Пана нема дома. – І додав: – Ви, може, хочете бачити пані?" Я сказав: добре. О мій батьку! Це слово, це маленьке слово! Ніякі криваві сльози не зможуть його спокутувати!.. Я увійшов. Вона лежала в вітальні на канапі в жовтій, як золото, сукні, сховавши під неї ноги. Я побачив її… Але ні, я вже нічого не бачив. У горлі в мене відразу пересохло так, що я не міг говорити. Запах мирри та пахощі, що йшли від неї, запалили в мене гарячі бажання, так наче я вдихнув одразу всі пахощі містичного Сходу своїми тремтячими ніздрями. Ні, це таки не була справжня жінка, бо нічого людського в неї не видко було; на її обличчі не малювалося ніяке почуття, ні добре, ні зле, а тільки пожадливість плотська, але в той же час і божественна. Вона, мабуть, помітила який я збентежений, бо спитала голосом, що дзвенів чистіше, ніж лісовий струмок:
– Що вам?
Я упав їй до ніг і скрикнув, плачучи:
– Я божевільно люблю вас!
Тоді вона розкрила обійми і, обгортаючи мене поглядом своїх ясних очей, що вабили до себе, спитала:
– Чого ж ви мені раніш про це не сказали, мій друже?
О чудова хвилина! Я обнімав Леілу, що відкинулася до мене в обійми. І мені здавалося, що ми вкупі летимо на небо, що ми його все сповняємо собою. Я почував, що стаю рівний Богові і що в моїх грудях схована вся світова краса, вся гармонія природи, зорі, квітки, співучі ліси, ріки та глибокі моря. Ціла вічність увійшла в наш поцілунок…
Почувши останні слова, о. Сафрак, що вже кілька хвилин слухав, видимо, нетерпляче, встав і, стоячи проти каміну та піднявши до колін рясу, щоб нагріти ноги, сказав мені суворо, мало не погордливо:
– Ви гидкий блюзнір і, замість щоб ненавидіти свій гріх, сповідаєтеся тільки через те, що вам любо похвалитися. Я більше не хочу вас слухати.
Як я почув це, сльози линули мені з очей, і я почав його перепрошувати. Побачивши, що моя покірливість щира, він згодився, щоб я говорив далі, але з умовою, щоб я ставився неприхильно до того, що зо мною трапилось.
Я знов почав говорити, постановивши скоротити якомога своє оповідання.
– Батьку мій, сумління мучило мене, як я вертавсь од Леіли. Але другого дня вона сама прийшла до мене, й почалося життя, повне розкошів та муки. Я ревнував її до Поля, якого я одурив, і мучився безмірно. Я думаю, що не може бути нічого гіршого за ревність, яка сповняє душу найгидкішими картинами. Леіла навіть не силкувалася збрехати, щоб мене заспокоїти. Взагалі, вона поводилася якось незрозуміло. Я пам'ятаю добре, з ким говорю, і через те не ображу шановного пастиря. Я скажу тільки, що Леілі наче цілком чуже було те кохання, яке вона заставляла мене переживати. Але вона влила в мою істоту всю отруту пожадливости. Я не міг жити без неї, я тремтів увесь, тільки думаючи про те, що міг би її втратити. У Леіли цілком не було того, що ми називаємо почуттям моральности. Але це не значить, що вона зла була або жорстока. Навпаки, вона була добра та жаліслива. Не можна було сказати, що вона не розумна, але вона мала розум инший, ніж маємо ми. Говорила мало й ніколи не відповідала на питання про її минуле. Вона не знала нічого з того, що ми знаємо. І навпаки, знала багато речей, які нам невідомі. Вона виросла на Сході і знала всякі індуські та перські легенди, та й оповідала їх одноманітним голосом, повним безмірної грації. Слухаючи її оповіданнів про зорю світів, можна було подумати, що вона вже жила тоді, коли вони ще були молодими. Я сказав їй раз про це. Вона відповіла, всміхаючись:
– Це правда, я стара.
О. Сафрак, що все ще стояв перед каміном, нахилився до мене з виразом найпильнішої уваги.
– Кажіть далі, – сказав він.
– Кілька разів, батьку, я питав у Леіли, якої вона релігії. Вона відповідала, що ніякої і що віри їй зовсім не треба, що її мати та сестри божі дочки, хоча не з'єднані з Богом ніяким культом. У неї на шиї був медальйон з червоною землею, про яку вона казала, що носить її побожно, з любови до матері.
Ледве я вимовив ці слова, як о. Сафрак блідий, увесь тремтячи, здавив мені руку й закричав над вухом:
– Вона правду сказала! Я знаю, знаю тепер, хто вона така. Арі, ваш інстинкт не одурив вас. Це не була жінка. Кажіть, кажіть, будьте ласкаві!
Батьку мій, я вже замалим не скінчив. З любови до Леіли я зламав таїнство заручин, я одурив мого друга найближчого. Я образив Бога. Поль, довідавшись, що Леіла йому зрадила, трохи не збожеволів з одчаю. Він погрожував, що вб'є її, але вона відповіла йому ласкаво:
– Спробуйте, друже мій, я б хотіла вмерти, але не можу.
Шість місяців вона була моєю; потім одного ранку вона сказала, що вертається до Персії і що я її більш не побачу. Я плакав, я ридав, я кричав: "Ви мене ніколи не кохали!" А вона ласкаво відповіла:
– Правда, мій друже… Але всі ті жінки, що любили вас не більше за мене, не дали вам того, що я вам дала. Ви повинні бути мені вдячні. Прощавайте!
Два дні я то кам'янів з горя, то божеволів. Потім, згадавши про спасіння душі, я кинувся до вас, мій отче. Очистіть, підтримайте, зміцніть моє серце! Я ще й досі люблю її!..
Я замовк. Отець Сафрак замислився, спершись головою на руки. Він перший заговорив:
– Ваше оповідання, моя дитино, показує, що моє велике знайдення правдиве. Ось що може захитати самовпевненість наших скептиків. Слухайте! Ми живемо тепер серед чудес, наче перші люде. Слухайте, слухайте! Я вже вам сказав, що Адам мав першу жінку, про яку в Біблії не говориться нічого, але з якою знайомить нас Талмуд. Вона звалася Ліліт. Її сотворено не з ребра Адамового, а з червоної землі, з тієї, що й його самого сотворено. Вона не була тілом від його тіла. Вона покинула його з власної охоти. Він іще був невинний, коли вона, покинувши його, пішла в той край, у якому через безліч віків оселилися перси, а тоді жили передадамити, прекрасніші та розумніші за людей.