Спереду в темряві лежала його садиба. І там могло статися страшне, може, навіть уже сталося чи саме тепер стається. Ця думка була така дика й водночас така ймовірна, що не вкладалася в голові, але здоровий глузд радив йому рахуватися з нею. Він підвів очі. На обрії стриміли три тополі. Над ними сяяла зірка, наче зовсім близько. Він здригнувся, перехрестивсь і заквапився далі. В пам'яті його стояла одна-однісінька картина: обличчя дружини, яким воно було тієї хвилини, коли та відсилала його до корчми.
В хаті було темно, він найперше помітив це здалеку, і в його душі зажевріла слабка надія. Сонна хата здавалася йому не такою лихою, як була б, коли б сторожко вдивлялася в ніч блискучим оком. За кілька кроків від порога він похопився, що забув ключа. На стук у сіни вийшов син і, впізнавши батьків голос, відчинив двері.
4. Година гніву
У передній кімнаті світилося, тільки віконце було затулене. Біля столу під лампою сиділи дружина й син, який, відчинивши двері, відразу знов повернувся на своє місце. На столі лежало щось нове й жахливе: золото. Складені частина стовпчиками, а частина рядками одна повз одну золоті монети — мабуть, так їх легше було рахувати, бо мати з сином саме це робили, коли прийшов Стахо. Те золото наповнювало кімнату страшною напругою, ніби граната, що раз по раз вибухала, якби така була на світі.
Стахо зачинив за собою двері й зупинився на порозі.
Мирко ледь зіщулився, як насторожений кіт.
Жінка спокійно глянула на чоловіка.
— Ви… — тільки й спромігся вимовити нарешті Стахо й повільно показав рукою на двері, що вели до спальні.
— Так, — твердо, коротко відповіла жінка.
Підборіддя в Стахо раптом випнулося вперед, а руки стиснулися в кулаки, наче по них пройшла судома.
— Візьми двері на засув, — незворушно мовила жінка.
Стахо, на її подив, відразу послухався. Та коли він обернувся до дверей, у ньому, видно, відбулася якась зміна, що миттю подіяла на дружину й на сина як щось незрозуміле, небезпечне, навіть скорила їх.
Тепер Стахо здавався цілком спокійним.
— Засвіти там світло, — звелів він синові.
Той важко, незграбно підвівся й рушив до спальні батьків. Коли він засвітив свічку, туди зайшов батько. Чути було, що вони перемовились кількома словами.
— Хто це зробив? Ти сам?
— Ні, з матір'ю. Він спав.
Стахо повернувся до світлиці.
— Прибери це все і принеси з кухні ще один стіл, поставиш його під лампу, зрозуміла?
Жінка все зрозуміла і зробила так, як він сказав. Золото, забряжчавши, посипалося в сакви, що лежали поряд на низенькій шафці. Та коли вона, йдучи до кухні, поминала Стаха, той виразно почув якесь гарчання — звук був справді дивний, не схожий на людський.
Стахо зайшов до спальні, де лишився Мирко.
— Ану бери, — коротко наказав він. — Несімо його до тієї кімнати.
Вони занесли мертвого до світлиці й поклали на зсунуті докупи столи під лампою. Голова його відхилилась назад, кошлата борода задерлася вгору. Обличчя посиніло й перекривилося. Навіть знаючи, Хто перед ним лежить, батько мало що міг у ньому розпізнати. Він витяг із кишені ножа й розрізав мотузка, яким задушили його старшого сина. Пруг на шиї був глибокий, місцями під шкірою запеклася кров. Жінка мовчки стояла віддалік і похмуро дивилася на чоловіка.
Він почав роздягати мертвого, кивнувши Миркові, щоб той допоміг йому. То була нелегка справа — доводилось підіймати, пересовувати, перевертати тіло. Рука, вивільнена з рукава, торохнула об стіл. Найдовше вони намордувалися з чобітьми, поки стягли їх. Стахо перешукав одяг і знайшов якісь папери, а оскільки він трохи вмів читати кирилицею, то тепер ще й російська посвідка, так би мовити, офіційно підтвердила йому, хто був цей мрець, що лежав на зсунутих столах у чім мати родила.
Стахо сховав папери до кишені, знов підкликав молодшого сина і звелів йому перевернути мерця спиною догори. Тоді послав Мирка по воду, мило, рушника й чисту святкову сорочку.
Жінка тим часом непорушно стояла в темному кутку. Стахо схилився над трупом. Коли Мирко вийшов з кімнати, він випростався і спокійним голосом звелів дружині підступити ближче.
Жінка підійшла до столу, і він мовчки показав їй на щось пальцем. То були три круглі родимі плями темно-рудого кольору на спині в мерця, над правим стегном, розташовані так, що вони утворювали майже правильний рівнобічний трикутник, фігуру, яка тепер, здавалося, навіки сполучила батьків палець, материн застиглий погляд і яскраве світло лампи вгорі. Аж коли Мирко знов з'явився в дверях, мати опустилась додолу — не так, як стають навколішки, а як лантух з нарубаними дровами, що їх мають висипати на долівку. Стахо кинув жінці до ніг папери, і вона довго намацувала їх руками, що перестали слухатись її, а поки піднесла посвідку до очей, минула добра хвилина.
Батько махнув рукою Миркові, що нерішуче стояв на порозі, тримаючи під пахвою ті речі, по які його послано. Стахо й далі був на диво спокійний, він поводився так, наче тільки виконував обов'язок і йшлося лише про те, щоб виконати його якнайретельніше, а не про почуття, що можуть з'явитися у виконавця.
— Мирку, ти знаєш, хто цей мрець, що лежить роздягнений на столах? — запитав він хлопця, коли той підійшов ближче.
Мирко нічого не відповів. На обличчі в нього проступав страх. Той страх, мабуть, був дуже великий, бо очі його згасли, стали наче мертві, в них уже майже не відбивалося світло лампи.
— Цей чоловік — твій брат. Ніхто не знає цього краще, ніж мати, можеш їй повірити. — Тоді сказав дружині: — Тепер помий і опоряди небіжчика. Я йду надвір і чекатиму там на тебе.
І він рушив до дверей.
Коли жінка через півгодини вийшла з хати, то побачила його в повітці під ліхтарем, підвішеним до бантини. Поряд до тієї бантини був міцно прив'язаний мотуз із зашморгом на кінці. Під ним стояв триніжок, на який вона сідала, доячи корову. Стахо глянув на неї. Обличчя в жінки тепер було таке, наче хтось потовк його каміняччям. Він коротко кивнув головою на те, що приготував, і мовчки повернувся до хати.
Мирко сидів зіщулений біля порожнього вже столу. У спальні лежав опоряджений Янко. В головах у нього горіли дві свічки. У згорнуті на грудях руки було вкладено хрест.
5. Судний день
Довго в кімнаті стояла тиша, яка немов поглинула все навколо. Те, що сталося, наче назавжди відійшло в минуле. Батько непорушно стояв навколішки перед ліжком з небіжчиком.
Хтозна, чи Мирко справді щось почув, але він раптом злякано схопився, втупив у батька згаслі очі й крикнув:
— Де мати?
— Надворі, — відповів Стахо.
Мирко вийшов з хати.
До Стаха долинула його хода за вікном. За мить він повернувся, але вже бігом. Ускочивши, як божевільний, до кімнати, він заревів і з піднятими кулаками кинувся на батька.
Проте в месника, який того дня і в тому місці мав багато обов'язків, ще лишилася дарована йому на це сила. Принаймні він зустрів оскаженілого хлопця таким штурханом у груди, що той відлетів до стіни. Але не тільки той штурхан зломив Мирка. Він знов сів до столу й заскиглив. Батько стояв, відсапуючись, посеред кімнати.
— А тепер, — за хвилину голосно й повільно сказав Стахо, — йди на піддашшя до своєї комірчини й лягай спати. І кожному, хто тебе запитає, казатимеш, що як ти йшов спати, сюди ще ніхто не приходив. Ти до всього цього не маєш ніякого стосунку. Чув?
— Чув, — відповів Мирко, раптом дивно пожвавішавши.
Він прудко схопився з місця, втягнувши голову в плечі, вискочив з кімнати й побрався нагору вузькими рипучими дерев'яними сходами. Зразу по тому двері його комірчини захряснулись.
Батько погасив ліхтар у повітці, де йому до всього, що він бачив, було байдуже, свічки в задній кімнаті, де він іще раз поцілував мертвого сина, й лампу у світлиці над знов порожнім столом. Потім замкнув хату й вийшов на дорогу. На ту саму дорогу до корчми, яку недавно здолав у зворотньому напрямку, важко здіймаючись сходинками страху, —тепер він спускався нею вниз, від вершини жаху в спокій, де людина знає, що їй треба зробити. Ніч була темна й тепла.
У корчмі ще сиділи люди, хоч уже й небагато, але доволі, щоб за всіх стати свідками того, що йому лишилося зробити. Коли Стахо знов з'явився там, вони здивувалися, те здивування наростало, як хвиля, жадібно поглинаючи його слова. Він мовив:
— Братове, мій Янко таки вернувся додому. Але його вже немає живого. Коли ми з жінкою побачили золото, яке він справді приніс із чужини, багато більше, ніж ви тут розповідали, диявол затьмарив нам розум, і ми задушили його. Я збрехав першого разу, сказавши, що в нас нікого не було. Він таки з'явився до нас, але мати не впізнала власної дитини, і я аж від вас довідався, що ми вчинили. Вона повісилась, як я прийшов і сказав правду. А мене ви передасте жандармам.
Коли жах, що опанував усіх, почав відпускати їх, посипалися, немов з мішка, запитання. Стахо відповідав, навіть з подробицями. Скоро вже ні в кого не лишилося жодного сумніву. Побачивши, що він переконав їх, Стахо сказав:
— Жінку мою ви знайдете в повітці на бантині. Подбайте про хлопця, він тепер, мабуть, ще спить у своїй комірчині на піддашші, й гадки не маючи, хто там прийшов і що внизу сталося. Обережно скажіть йому про це. А ще скажіть, хай продасть хату і виїде з села. Амінь, — додав він і простяг руку по чарку, яку йому хтось подав.
Проте чарка лишилась невипита. Старий упав на стіл і вдарився об нього головою — наче цією другою брехнею, так щасливо доведеною до кінця, він спокутував першу, зробив усе, що йому належало зробити цієї ночі, й досяг мети останніх хвилин свого життя. Коли його підвели, то побачили, що його серце теж щасливо скінчило свою роботу, скінчило назавжди.
Джерело: Книга пригод. Випуск 3. Київ, Веселка, 1989
Переклад: Євген Попович