— А де ж вони, твої зайці? Я жодного не бачу. Розбіглися, мабуть?
— То й що? Великий клопіт! Коли треба буде, всі позбігаються, — відказує Еспен.
— Та де там! — аж скрикнула фрейліна. — Хіба вони тебе послухаються?
— Нехай і не мене, а мою дудочку. Ось погляньте самі.
Та як дмухнув у дудочку — миттю всі вухані до нього позбігалися.
Потім дмухнув із другого боку — враз усіх зайців мов вітром змело — розбіглися.
Фрейліна аж у долоні заплескала:
— Ах! Яка чудова дудочка! Продай її мені, Еспене. За таку дурничку я заплачу тобі аж сто талярів.
— За таку дудочку — чи не замало? — каже Еспен.
— Як то — замало? Та де твоя совість? Чи ти бачив коли сто талярів, хоча б уві сні? — гукнула з образи фрейліна.
— Брехати не буду, більш одного таляра я ніколи не бачив, навіть уві сні. Та вже гаразд, нехай буде по-вашому. Тільки на додачу зніміть з мене ще й чоботи. Мені самому не хочеться — дуже сонце пече.
Фрейліна аж засичала з гніву:
— Ах ти ж неотесо, як ти смієш! Щоб я, найперша фрейліна королівського двору, роззувала якогось там пастуха! Нахаба!
— Не хочете, то й не треба, ваша воля, —каже Еспен. — Але дудочки моєї вам не бачити.
З досади фрейліна мало не заплакала. Та нізащо в світі не буде вона, вельможна пані, перша фрейліна королівського двору, роззувати цього мужика!
Але ж як його без дудочки вертатись до палацу?..
Озирнулася фрейліна на всі боки: як хтось побачить таке, то увесь королівський двір глузуватиме з неї. Але ніде нікого не видно. Зважилася фрейліна:
— Давай уже сюди той чоботисько!
А сама й очі заплющила, щоб не бачити такої своєї ганьби. Постягала з Еспена чоботи — і з лівої ноги, і з правої. Відсапалась, віддала йому сто талярів, схопила дудочку та й майнула назад — рада-радісінька, що так добряче впоралась.
Та не так склалось, як гадалося. Коли фрейліна прибігла до палацу, дудочка десь зникла.
Вона ладна була голову на відсіч дати, що не могла загубити. Та хоч що казала, хоч як доводила, а дудочки таки не було.
Та й не диво. Звідки мала знати фрейліна, що та дудочка найчарівніша за всі чарівні дудочки у світі, і що хазяїн її ніколи не втратить, хоч кому б він її віддав чи продав?
І справді: тільки-но побігла фрейліна, Еспен не встиг ще й двічі з боку на бік перекинутися, а дудочка вже знов муляла йому в кишені.
Увечері він знову скликав зайців, пішов до королівського палацу, а за ним увесь табун — лапа до лапи, вухо до вуха.
Наступного дня король із королевою послали до Еспена свою доньку-королівну. Бо королева гадала: "Вже хто-хто, а вона зуміє видурити у пастуха дудочку".
Королівна не кидала слів на вітер, а відразу й защебетала до пастуха голосом ніжної пташки:
— Ти ж такий хороший та добрий хлопець, Еспене, то невже відмовиш мені, коли я в тебе щось дуже-дуже попрошу? Щось там моя фрейліна казала, що ти маєш чарівну дудочку. Як це правда, то продай її мені. Я тобі дам за неї двісті талярів!
— Е, за цю дудочку я б і тисячі талярів не взяв, — відказав Еспен. — Та як відмовити такій прегарній королівні? Беріть її за двісті, але на додачу ще набийте мою люльку тютюном та розкуріть її гарненько.
Затупала королівна ніжками, закричала:
— Ти що, з глузду з'їхав? Ось поскаржусь батечкові, він сьогодні ж накаже зняти тобі голову! Ти що, забув, хто ти такий, а хто я?
— Чому забув? Я — пастух, ви — королівна. — Еспен навіть позіхнув, хоч це було неввічливо. — Але такої дудочки у вас немає.
"І справді немає", — згадала королівна. Пом'ялася, пом'ялася та й каже:
— Давай уже сюди свою люльку!
Ох і начхалась та накашлялася королівна, поки розкурила Еспенову люльку! Слізьми вмивалася, не менше як двадцять сім разів чхнула. І то ще добре: адже всім відомо, що королівни люльок не курять, а вона ж була най— справжнісінька королівна!
Коли з люльки нарешті-таки повився сизий димок, віддала королівна Еспенові двісті талярів, схопила дудочку та й подалась чимдуж додому.
У королівни аж рука затерпла, так міцно вона стискала в кулаці ту дудочку. І що ж? Однаково дудочка зникла, мов крізь пальці прослизнула.
Тоді вже до Еспена вирішила піти сама королева.
А, щоб ви знали, була королева скупенька — гроші за полову не мала. Тепер же вона відразу, не торгуючись, пообіцяла Еспенові за дудочку триста талярів. Та пастух іще не вдовольнився. Йому, бачте, забажалося, щоб королева почистила його старий каптанець.
— Щоб я тобі слугувала? А не діждеш! — розгнівалась королева.
Але ж дудочка! Як же її здобути? Довелось-таки погодитися. Що ж мала робити?
Каптанець Еспенів королева почистила так погано, що й куди там; та що вдієш: сказано, королева!
Здобувши жадану дудочку, загорнула вона її в шовкову хустинку ще й міцненько зав'язала. А тоді сховала в рукав своєї пишної королівської сукні.
Тільки все те було марно: в палаці королева побачила саму зав'язану й перев'язану хустинку, звісно, без дудочки.
Ох і розгнівався ж тоді король!
— Це вже казна-що! Ганьба! В моєму королівстві самі недбальці та недотепи! Бачу, доведеться самому до діла братися, бо з вас ніхто не здобуде тієї дурної дудки!
Другого дня вранці король подався до лісу.
Ласкаво кивнувши Еспенові, він, не маніжачись, сів поруч із пастухом на траві. Дав йому закурити зі своєї королівської люльки з запашним королівським тютюнцем. Розмова їхня була така щира та проста, ніби й не був один із них король, а другий пастух.
Отак любенько собі побалакали, а тоді король і питає:
— Еспене, друже, щось я чував, ніби ти маєш якусь там дудочку?
І король, ніби знічев'я, густо задимів своєю люлькою.
— Та є в мене дудочка, — й собі недбало сказав Еспен. — Не золота вона, простенька, а в жодного короля такої немає.
І він показав королю свою дудочку. Вона й справді була зовсім непоказна.
Довго роздивлявся король дудочку: чи то ж справді вона чарівна? Дмухнув в один кінець — глянув: усі зайці вже тут, як стій! Дмухнув з другого боку — всі вухані сипонули врозтіч.
— Добра дудка, нічого не скажені, — похвалив король. — Таку дудку дешево не віддають. Я дам тобі за неї тисячу талярів, — я ж бо король і плачу по-королівському!
— Тисяча талярів — то таки гроші. Але для моєї дудочки це невелика ціна. Хіба що ми зробимо отак: бачите, ген на лузі пасеться біла коняка?
— Ще б не бачити! То ж моя власна коняка. Можу віддати її тобі на додачу до грошей.
— Не мав я досі коняки, то й ця нехай лишається вам. А ми вдаримо по руках, коли, окрім тисячі талярів для мене, ви ще поцілуєте свою конячину.
Король украй розгубився.
— Ти вже краще вигадай щось інше, хлопче.
— Нічого я іншого не хочу. А ви дивіться самі, — ліниво потягнувся Еспен, ладний лягти на траву й заснути.
— То хоч дозволь поцілувати її через шовкову хустинку.
Еспен замислився.
— А вона королівська, та хустинка?
— А то ж яка? Адже вона моя, а я — король, тим-то й хустинка моя королівська.
— Е, де наше не пропадало! Цілуйте вже через хустинку, — погодився Еспен.
А тепер уявіть собі, як король тричі поцілував коняку, — хоча й через хустинку, проте в самісінький ніс!
Сплюнув король, відлічив тисячу талярів Еспенові, сховав дудочку в гаманець, запхав гаманця у кишеню ще й кишеню на ґудзика застебнув. На королівського ґудзика, бо ж у королів і ґудзики мають бути королівські!
Коли ж повернувся додому, гукнув король свою королеву, доньку-королівну і фрейліну. Розстебнув кишеню, витяг гаманець, розкрив… Що за диво? Немає дудочки й сліду!
Еге, що занадто, то занадто!
Розлютований король вирішив не прощати Еспенові такої наруги, а відразу ж скарати його на смерть.
І королева погодилася з своїм чоловіком, а це, самі розумієте, не так уже й часто буває.
Отож увечері, коли Еспен привів до палацу табун вуханів, король оголосив про свій вирок: сьогодні пастуха скарають на смерть.
— Де ж ваша правда? — здивувався Еспен. — Я випасав ваших зайців, жодного не згубив, то чим же заслужив я таку тяжку кару? Ви ж обіцяли віддати за мене свою дочку!
— Ось не мели дурниць, — насупився король. —Як сказав я, що тебе скарають на смерть, то так воно й буде. Моє слово тверде!
Та глянув на хлопця і трохи зласкавився.
— Слухай, парубче, зумій наплести повну діжку брехні, так щоб через верх полізла, — тоді я тебе помилую.
— Котіть сюди вашу діжку, — зрадів Еспен. — Нема нічого простішого, як брехати.
Став Еспен над діжкою та й ну розповідати все, що з ним сталося. І як пішов найматися, і як спіткав бабу, що в пні носом застрягла та в нагороду за звільнення подарувала йому чарівну дудочку…
Усі реготали, слухаючи такі небилиці.
— Та слухайте ж далі, — вів своєї Еспен. — Прийшла до мене перша королівська фрейліна й почала виканючувати дудочку. Їй так кортіло її мати, що вона залюбки послугувала мені: стягла з мене чоботи. Спершу з лівої ноги, а потім з правої.
— Брехня! — заверещала фрейліна.
— Брехня! — загукав увесь королівський двір.
— А-а, забув: вона стягла чобіт спершу з правої ноги, а потім з лівої.
— Брехня! Він усе-все вигадує!—аж захлиналась фрейліна.
— А що я маю робити, мені ж треба оцю діжку брехнею напхати, — каже Еспен. — Ото й доводиться плести казна-що… А далі ще й не таке диво сталося! На другий день прибігла до мене королівна. Теж хотіла мати мою дудочку. Тому й набила мою люльку тютюном і запалила її…
— Огидна брехня! Як ти посмів? — скрикнула королівна й мало не зомліла.
— А звісно, брехня, — погодився Еспен. — Діжку правдою не напхаєш. Слухайте ж далі. Повірте, сама королева до мене прийшла!
Королева перелякано озирнулася й сказала:
— Мені здається, що діжка вже повна.
— Повна, та не з верхом, — відрізав король. — Треба ще добрехати.
— Добрехати, то й добрехати, — посміхнувся Еспен. — То прийшла, кажу, до мене королева. Довго вона торгувалася, ніби перекупка на ярмарку, та все ж довелося її величності викласти триста талярів, ще й почистити мій старий каптанець.
Увесь королівський двір так і занімів, а наш Еспен, і оком не змигнувши, весело гукнув:
— Ану-бо погляньте, чи повна вже діжка?
— Повна-повнісінька, — вихопився король, але королева рішуче сказала:
— Хоч і повна, та ще не з верхом!
Еспен хитро поглянув на королівську сімейку.
— Що б вам таке ще вигадати? Ага, ось що! Останній прийшов до мене король. А на лузі саме паслася його біла коняка…
Тут король аж на ноги схопився.
— Досить, досить! Хіба не бачиш, що твоя брехня вже через верх діжки перелізла?
Еге, не допомогли королю його хитрощі! Довелося віддавати королівну за пастуха-приблуду, та ще й у придане відділити півкоролівства.