А відтак розсміявся.
— Пил із себе струси як слід, поки мама не побачила.
Розділ четвертий
Тієї ночі я майже не спав. Варто було придрімати, як мені одразу ввижався той дядько: наче він виходить із гаража, іде крізь зарості до будинку. Потім мені здалося, що він стоїть біля мого ліжка. Увесь запилюжений і блідющий, з ніг до голови в дохлій мушві.
— Чого тобі? — шепотів він. — Чого тобі, питаю?
Я лютився й подумки називав себе довбаком. Насправді ж нікого тут не було, еге ж? Усе це просто мені примрілося. Я лежав і дивився в темряву. Чути було, як хропе тато. А ще, якщо дослухатися як слід, можна було розрізнити дихання маляти. Дихала вона хрипко, з якимсь присвистом. Десь глупої ночі, коли навколо було темно, хоч в око стрель, я знову призаснув був, але прокинувся через те, що мала заквилила. Я почув, як мама звелася її годувати. Слухав: вона заспокоює її, люляє. Відтак знову запала тиша, у якій лунало лише татове хропіння. Я нашорошував вуха, щоб знову почути дихання маляти, але намарно.
Коли вже розвиднювалося, я звівся й навшпиньки прослизнув до батьківської спальні.
Колиска стояла біля їхнього ліжка. Батьки міцно спали, обійнявшись. Я глянув на малу. Засунув руку попід ковдрочку й доторкнувся до неї. Відчув, як калатає її серце. Як вона крекче й хрипить, як піднімаються й опадають її груди. Відчув, яка вона гарячезна, які тоненькі в неї кісточки і вся вона така крихітна…
На шийці була ляпка молока й слини — то вона зригнула. Невже вона помре? Лікарі в шпиталі сильно за неї хвилювалися. Її довго не відпускали додому, натомість тримали в скляній коробці, усю в якихось трубочках і дротиках, а ми стояли обіч і витріщалися на неї, наче на рибку в акваріумі.
Я прибрав руку й підіткнув їй ковдрочку. Обличчя в неї було білісіньке, а волоссячко чорнюще. Кажуть, за неї треба молитися, але я не вмію.
— Давай-но одужуй хутчіш, якщо вже замірилася, — прошепотів я.
Мама заворушилася й розплющила очі.
— Що сталося, серденько? — спитала вона пошепки й простягнула до мене руку.
— Нічого, — прошепотів я і так само навшпиньки повернувся до себе.
Відтак глянув на зарості за вікном. На даху гаража сидів і цвірінькав дрізд. Я уявив собі, як той дядько лежить там за ящиками, з павутинням у волоссі. Звідки він узагалі там узявся?
Розділ п'ятий
Під час сніданку я спитав, що тепер буде з гаражем.
— Коли нам там усе приберуть? — спитав я.
Мама цокнула язиком, зітхнула й звела очі до стелі.
— Коли ми когось винаймемо, — відповів тато. — Але це поки що не такою мірою нагальне питання, синку. Давай не зараз.
— Гаразд, — погодився я.
Тато того дня взяв відгул, щоб і надалі давати лад будинку. Мама ж мала везти малу до лікарні на ще якісь аналізи.
— Може, мені теж залишитися? Я б тобі допоміг, — запропонував я татові.
— Гаразд, — погодився він. — Можеш тоді винести на смітник унітаз Ерні й потім відмиєш підлогу в тому місті.
— Тоді я краще до школи, — вирішив я.
Відтак запхав до наплічника коробку зі сніданком і чкурнув геть.
Кінець безкоштовного фрагменту. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.