Ми прискорили крок, і нарешті добулися по глибокому снігу до невеликого будинку посеред саду, перестрибнули через паркан, обтрусивши з нього сніг, і подалися до освітленого вікна. Коли ми підійшли, Йоан попросив мене нагнутися — він стане мені на спину й постукає в вікно; з моєї спини він стрибнув на підмурівок і заглянув усередину. Я піднявся за ним.
Ми побачили бідно обставлену кімнату — дерев'яні стільці, грубо збите ліжко, в кутку стояло піаніно. На стільці сидів якийсь старий чоловік, на ліжку лежала дівчина, напівзаплющивши очі, біля піаніно сиділа друга дівчина.
Дівчина на ліжку була дуже вродлива: світле, аж попелясте волосся, обличчя бліде, мов іній, очі під довгими віями темніші спілої ожини, тоненькі підмальовані брови зрослися на переніссі. Губи її тремтіли, ніби вона шепотіла молитву, очі час від часу ледь розплющувалися, на скроні тихо тремтіла синя жилка. Біла дівоча рука, ніби виточена з найчистішого мармуру, звисала з ліжка, другу вона поклала собі на груди.
Старий сидів на дерев'яному стільці. Його чоло було затьмарене болем, лисину обрамляли кілька білих волосин, які сріблилися на світлі, почервонілі від старості й безсоння очі були повні сліз, голова цього напівмерця конвульсивно здригалася, руки звисали вздовж ніжок стільця.
Саме повітря в кімнаті було мертве й сумне — полум'я свічки ледь-ледь погойдувалося, ніби на нього дихав невидимий дух. Усі мовчали, мов були мертві. В застиглому погляді старого читався відчай. Зненацька руки тої дівчини, яка сиділа біля піаніно, ожили. Підкинуті якоюсь невидимою силою, вони злетіли над клавішами, повітря виповнилося небесними звуками; старий нахилився, ніби хотів стати на коліна, вмируща розплющила очі й затягла пісню, пісню вмирущої діви. Мелодія то стрімко злітала вгору, то звучала тихо, ледь чутно, мов бриніння янгольських арф — це був один із найкращих псалмів божественного маестро Палестрици в найкращому виконанні.
Помираюча співала… але як! Ніби дзвенів срібний дзвіночок…
Аж ось мелодія піаніно згасла під пальцями дівчини, разом з нею згасла й пісня на вустах другої — помираюча ще підвелася, зіпершись на правий лікоть, потім тихо-тихо впала головою на подушку — пісня урвалася, вуста завмерли й посиніли, очі широко розплющились, а потім заплющилися назавжди… Свічка погасла!
— Софіє! — зойкнув Йоан, одірвався од вікна і впав у сніг горілиць.
Я стрибнув униз.
Йоан був непритомний. Я щільніше закутав його в пальто і взяв на плечі. Був він легенький, мов дівчина. Я разом із ним переліз через паркан і подався засніженим полем, схожий на крадія трупів. Вже в передмісті поклав його долі, почав розтирати снігом і зігрівати власним диханням його побіліле обличчя, яке при світлі місяця було наче із срібла… Аж ось він ціби ворухнувся.
Він лежачи обернувся до будинку, де ми щойно були. Там не світилося.
— Ми були там? — спитав він розгублено, показуючи рукою в напрямку будинку.
— Ні! Ми тільки-но вийшли з міста, і ти впав отут непритомний.
— Отже, це все мені приснилося? — сказав він, криво усміхаючись. — Я знав, що це мені сниться! Інакше не може бути… не може бути.
Голос його надломлений і глухуватий від болю.
— Ходімо додому, бо замерзнеш!
— І ти не чув цієї божественної музики, не бачив помираючого янгола, розпачливого старого, не бачив нічого?
— Та бог з тобою, якого старого, якого помираючого янгола? Що я міг побачити тут, у полі? Ми ж не були ніде, то як могли бачити те, про що ти говориш?
— От і добре! Я збожеволів! Мені привиділось. Ходімо додому. У них не світиться… вони сплять… лягли спати… отже, вони спокійні, якщо лягли спати й світло не горить… значить, вона не помирає… навіть навпаки, є надія, що їй стане легше, поки вона спить…
— У тебе мокра голова, — сказав я, — бо я прикладав тобі до лоба сніг.
При цих словах я зняв свою хутряну шапку й насунув йому аж на очі, бо помітив, що світло знову загорілося. Потім, підхопивши його під пахви, підняв, міцно взяв за руки і швидко потягнув за собою, аж поки ми й опинилися в місті… Він, ще не оговтавшись цілком, нічого не бачачи з-під шапки, байдужний до всього, піддаючись мені, навіть не оглянувся.
Ми прийшли додому. Очі його й досі палали, але обличчя знову набуло звичного спокійного виразу. Лампа, яку я залишив на столі, догоряла й чаділа.
— О господи, я хотів би не спати, але мене звалює сон! Я сплю на ходу! — сказав Йоан, падаючи на ліжко.
Як і всякого, хто перемерз, Йоана зморило, а оскільки сон для нього в його тодішньому стані, на мою думку, був найкращими ліками, я залишив його лежати, а сам, роззувшись, щоб не зчиняти зайвого шуму, почав ходити по кімнаті. І лише під ранок сон здолав і мене, і я приліг коло одного зі своїх товаришів. Коли я прокинувся, надворі стояв білий день. Йоан давно вже пішов.
Третього дня, коли почало сутеніти, він прийшов до мене сумний, стриманий, але спокійний.
— Вона померла, — сказав він. — Ходімо.
На вулиці він узяв мене під руку. Вечір був холодний, піде ані душі. Та ось із-за далекого освітленого рогу вийшли чотири чоловіки з чорною смерековою трупою на плечах, позад них швидко дріботів священик, а за ним так само швидко — ніби сама скорбота була поспішною — йшли старий у підбитому вітром пальті й бідно одягнена дівчина.
Ми наблизилися до процесії, яка квапливо прямувала до цвинтаря.
Поміж засніжених хрестів і могил зяяла свіжовикопана в бурій глині яма, з її глибини ще парували легенькі хмарки земного тепла, а груддя вкрила паморозь. Похорон зимового вечора. Могильник з похмурим серйозним обличчям зіперся підборіддям на свій широченний заступ із намерзлою глиною. Між холодних і блідих хмаринок, ніби сопшій, пропливав місяць, священик тягнув "Пом'яни, господи…", а старий батько скинув шапку і стояв простоволосий. Обличчя його було жовте, роки й болі виткали на ньому густу мережу зморщок, то тоненьких, мов павутина, то глибоких; голова майже без волосся, а ті кілька срібних, мов присипаних сіллю, волосинок були ніби посаджені чиєюсь невмілою рукою… Очі в нього сухі: він уже, мабуть, неспроможний був плакати… незмигний погляд прикипів до труни, ніби найглибший відчай сконцентрувався в голові цього напівбожевільного чоловіка, в його розпачливих і безтямних очах.
Перед тим, як могильники мали опустити тіло в лоно землі, старий мовби інстинктивно подав знак, віко підняли, і в надто великій труні я побачив дівчину — біла тінь із скуйовдженим волоссям, бліде, зачеплене синявою, ніби мармурове, обличчя, безкровні губи й великі очі під широким неживим чолом. Старий підійшов і припав довгим поцілунком до чола мертвої дитини.
Сестра її — живий мармур, геній болю, з обличчям, спаленим стражданням, стояла, притулившись до дерева, яке струсило свої останні жовті засніжені листочки на її бліде й холодне обличчя. Заплющені сухі очі, спотворені печаллю вуста — все свідчило про те, що вона прагнула плакати і не могла; здавалося, ніби сам Канова воздвиг на цих могилах мармуровий твір генія свого духу і поставив його між покритих снігом хрестів та могил.
Йоан, мов божевільний, блідий, як привид, стрибнув від мене й припав губами до очей померлої.
Потім віко упало, чорна труна ковзнула по мотузках у земну темінь — і на землі залишилась тільки гірка згадка про Софію.
Я заплющив очі й замислився… про що? Не знаю. Коли розплющив очі, то побачив, що залишився на кладовищі сам. Місяць лив на засніжені й осяйні в їхній срібній одежі дерева бліде світло, ніжне, мов літній сон, а старий могильник повільно, байдуже, меланхолійно кидав грудка, які бриніли на сухих дошках труни. Смертельний могильний сон — ось і все.
Коли я повернувся до своєї мансарди, Йоан лежав на моєму ліжку, довге волосся його розметалося по подушці, як і вночі, руки закладені під голову, обличчя непорушне, очі заплющені. На столі лежала купа запилюжених книжок, над ними в глиняному свічнику горіла лойова свічка, непочищений гніт якої давно вже нагорів і кидав нечітке жовте світло на заціпеніле обличчя юнака. На столі лежав пістолет. Я тихенько підійшов і взяв його. У летаргійному сні, куди його вкинув невимовний біль, Йоан не почув нічого. Відчинивши віконницю, я викинув пістолет у сніговий замет. Потім вийшов з хати: мені хотілося трохи остудити свої думки, враження та похмурі хвилювання тишею й прохолодою зимової ночі.
Наступного дня я зустрівся з Йоаном.
— Ти бачив фінал цієї сердечної драми, Томо, ходімо побачиш зараз ближче акторів… ходімо до старого та його вже єдиної доньки. О господи, я не егоїст, але, знаєш, я хотів би, щоб краще вона…
— Замовкни, — сказав я, — не бери гріха на душу. Може, вона принесе кому-небудь щастя, Йоане! Вона теж дуже вродлива і, здається, теж дуже добра… А втім, ходімо…
Невдовзі ми були у вже знайомій натопленій кімнаті. Старий мовчки зігнувся, охоплений горем, у ветхому кріслі, опустивши голову на груди. Дівчина замислено сиділа біля вікна й дивилася на троянду, що промінилась, мов зоря, біля розцвічених морозяними квітками шибок. Якась баба поралась біля груби. День був такий похмурий, що в хаті, здавалося, заходили сутінки. Ніхто з них не завважив нашого приходу. Йоан підійшов до дівчини, взяв її за руку й сказав голосом, повним братерської ніжності:
— Поесіс, що ти робиш?
— Що роблю? Нічого… Говори тихше… тато спить, тільки сон цей зветься біллю і відчаєм… Не розбуди його!.. Єдина наша опора, Софія… відійшла.
— Дозволь представити тобі добродія Ноура, — сказав Йоан, показуючи на мене.
— А-а! Пан Ноур… — сказала вона тихо, ковзнувши по мені байдужим поглядом, ніби й не бачила мене.