Пройшли вони версти чотири. Туман у лісі ще густіший сів, нічого не видно перед собою, і зорі вже ледве проглядають.
Раптом чують — попереду тупотить кінь. Чути — підковами цокає по камінню. Ліг Жилін на живіт, почав; по землі слухати.
— Так і є — сюди, до нас, вершник їде!
Зійшли вони з дороги, сіли в кущах і чекають. Жилін підповз до дороги, бачить — татарин верхи їде, корову жене. Сам собі під ніс мугикає щось. Проїхав татарин. Жилін повернувся до Костиліна.
— Ну, милував бог; вставай, підемо.
Почав Костилін підводитись і впав.
— Не можу, їй-богу, не можу, сил немає.
Чоловік гладкий, пухлий, упрів; та як обхопило його в лісі туманом холодним, та ноги обідрані — він і скис. Почав його Жилін силоміць підводити. Як закричить Костилін:
— Ой, боляче!
Жилін так і похолов.
— Чого кричиш? Татарин же близько, почує. — А сам думає: "Він і справді ослаб, що мені з ним робити? Кинути товариша не годиться". — Ну, — каже, — вставай, сідай на гиргоші — понесу, коли вже йти не можеш.
Підсадив на себе Костиліиа, підхопив руками під. литки, вийшов на дорогу, потягнув.
— Тільки, — каже, — не души ти мене руками за горло, ради христа. За плечі тримайся.
Важко Жиліну, ноги теж у крові і стомився. Нахилиться, підправить, підкине, щоб трохи вище сидів на ньому Костилін, несе його по дорозі.
Видно, почув татарин, як Костилін закричав. Чує Жилін — їде хтось позаду, гукає по-своєму. Кинувся Жилін у кущі. Татарин вихопив рушницю, вистрілив — не влучив, заверещав по-своєму і поскакав геть по дорозі.
— Ну, — каже Жилін, — пропали, брат! Він, собака, зараз збере татар за нами в погоню. Якщо не відійдемо версти за три — пропали. — А сам думає про Костиліна: "І надала мені лиха година колоду цю з собою брати. Сам я давно б утік".
Костилін каже:
— Йди сам, чого тобі з-за мене пропадати.
— Ні, не піду: не годиться товариша кидати.
Підхопив знову на плечі, попер. Пройшов він отак з версту. Все ліс тягнеться, і не видно краю. А туман уже розсіюватись почав, і немовби хмарки находити почали. Не видно вже зірок. Змучився Жилін.
Дійшов до джерельця край дороги, камінням викладеного. Зупинився, зсадив Костиліна.
— Дай, — каже, — спочину, нап'юсь. Коржиків поїмо. Мабуть, уже недалеко.
Тільки приліг він, щоб напитися, чує — затупотіло ззаду. Знову кинулися праворуч, у кущі, під кручу, і полягали.
Чують голоси татарські; зупинилися татари на тому самому місці, де вони з дороги звернули. Поговорили, потім собак почали нацьковувати. Чують — тріщить щось у кущах, прямо до них якийсь собака чужий. Зупинився, загавкав.
Лізуть і татари — теж чужі; схопили їх, позв'язували, посадовили на коней, повезли.
Проїхали версти три, зустрічає їх Абдул — хазяїн з двома татарами. Поговорив щось із татарами, пересадили на своїх коней, повезли назад в аул.
Абдул уже не сміється і ні слова не говорить до них.
Привезли на світанку в аул, посадовили на вулиці. Збіглися діти. Камінням, канчуками б'ють їх, верещать.
Зібралися татари в коло, і старик з-під гори прийшов. Почали розмовляти. Чує Жилін, говорять про них — радяться, що з ними робити. Одні кажуть, треба їх далі в гори відвезти, а старик каже: "Треба вбити". Абдул сперечається, каже: "Я за них гроші віддав; я за них викуп візьму". А старик каже: "Нічого вони не заплатять, тільки лиха накоять. І гріх росіян годувати. Вбити — і край".
Порозходилися. Підійшов хазяїн до Жиліна, почав йому говорити:
— Якщо, — каже, — мені не пришлють за вас викуп, я через два тижні вас засічу. А якщо надумаєш знову тікати, я тебе, як собаку, вб'ю. Пиши листа, гарненько пиши!
Принесли їм паперу, написали вони листи. Набили на них колодки, відвели за мечеть. Там яма була аршинів п'ять — і спустили їх у цю яму.
VI
Жити їм стало зовсім погано. Колодок з них не знімали і не випускали на волю. Кидали їм туди тісто сире, як собакам, та в глечику воду спускали. Сморід у ямі, задуха, мокрота. Костилін зовсім розхворівся, розпух, ломота в усьому тілі, і все стогне або спить. І Жилін зажурився: бачить — справа погана. І не знає, як видряпатися.
Почав було він підкопуватися, та землю нема куди викидати; побачив хазяїн, пригрозив убити.
Сидить він якось в ямі навпочіпки, думає про вільне життя, і нудно йому. Раптом прямо йому на коліна коржик упав, другий, і черешні посипались^ Глянув угору, а там Діна. Подивилась на нього, посміхнулася і побігла. Жилін і думає: "Чи не допоможе Діна?"
Розчистив він у ямі місцинку, наколупав глини, почав ліпити ляльки. Наробив людей, коней, собак; думає: "Як прийде Діна, кину їй".
Але на другий день нема Діни. А чує Жилін — затупотіли коні, проїхали якісь вершники, і посходилися татари біля мечеті, сперечаються, кричать і згадують росіян. І чує голос старика. Як слід не розібрав він, і догадується, що росіяни близько підійшли, і бояться татари, щоб в аул не зайшли, і не знають, що з бранцями робити.
Поговорили і пішли. Раптом чує — зашаруділо щось угорі. Бачить — Діна присіла навпочіпки, коліна вище голови стирчать, схилилася, намисто висить, гойдається над ямою. Оченята так І блищать, мов зірочки. Витягла з рукава два коржики з сиру, кинула йому. Жилін узяв і каже:
— Чому давно не приходила? А я тобі іграшок наробив. На, ось!
Почав їй кидати по одній, а вона головою хитає, не дивиться.
— Не треба! — каже. Помовчала, посиділа і говорить — Іване, тебе вбити хочуть. — Сама собі рукою на шию показує.
— Хто вбити хоче?
— Батько, йому старики наказують, а мені тебе шкода.
Жилін і каже:
— А коли тобі мене шкода, то ти мені палицю довгу принеси.
Вона головою хитає, що "не можна". Він склав руки, благає її:
— Діно, прошу тебе. Дінусю, принеси.
— Не можна, — каже, — побачать, усі дома. — І пішла.
От сидить увечері Жилін і думає: "Що воно буде?" Все поглядає вгору. Зорі видно, а місяць ще не сходив. Мулла прокричав, затихло все. Почав уже Жилін дрімати, думає: "Побоїться дівча".
Раптом на голову йому глина посипалась, глянув, угору — жердина довга в той бік ями тикається. Потикалася, спускатися почала, повзе в яму. Зрадів Жилін, схопив рукою, спустив; жердина добра. Він ще раніше цю жердину на хазяйському даху бачив.
Поглянув угору: зорі високо в небі блищать, і над самою ямою очі у Діпи, неначе в кішки, у темряві світяться. Нахилилась вона обличчям на край ями і шепоче:
— Іване, Іване! — А сама руками біля обличчя все махає: тихше, мовляв.
— Що? — запитує Жилін.
— Поїхали всі, тільки двоє дома.
Жилін і каже:
— Ну, Костилін, ходімо, спробуємо востаннє; я тебе підсаджу.
Костилін і слухати не хоче.
— Ні, —. каже, — мені вже, мабуть, звідси не вийти. Куди я піду, коли й повернутися сили нема?
— Ну, то прощавай, не згадуй лихом.
Поцілувався з Костиліним.
Ухопився за жердину, звелів Діні держати й поліз. Разів зо два він обривався, — колодка заважала. Підтримав його Костилін — виліз сяк-так наверх. Діна його тягне щосили рученятами за сорочку, а сама сміється.
Узяв Жилін жердину і каже:
— Віднеси на місце, Діно, а то почнуть шукати — приб'ють тебе.
Потягла вона жердину, а Жилін униз пішов. Зліз під кручу, взяв камінь гострий, почав замок з колодки збивати. А замок міцний, ніяк не зіб'є, та й незручно йому. Чує — біжить хтось з гори, легко підстрибує. "Мабуть, знову Діна", думає. Прибігла Діна, взяла камінь і каже:
— Дай, я.
Стала на коліна, почала збивати. Та рученята тонкі, як лозинки, сили в них мало. Кинула камінь, заплакала. Заходився знову Жилін біля замка, а Діна сіла коло нього навпочіпки, за плече його підтримує. Озирнувся Жилін, бачить — ліворуч за горою заграва червона спалахнула. Місяць сходить. "Ну, — думає, — до місяця треба лощовину перейти, до лісу дістатися". Підвівся, кинув, камінь. Хоч з колодкою, а треба йти.
— Прощавай, — каже, — Дінусю. Повік тебе не забуду.
Ухопилася за нього Діна, нишпорить по ньому руками, шукає, куди б коржики йому покласти. Взяв він коржики.
— Спасибі, — каже, — розумнице. Хто тобі без мене ляльки робитиме? — І погладив її по голові.
Як заплаче Діна, затулилася руками, побігла на гору, наче кізонька стрибає. Тільки в темряві чути — намисто в косі по спині побрязкує.
Перехрестився Жилін, підхопив рукою замок на колодці, щоб не бряжчав, пішов дорогою, ногу тягне, а сам усе на заграву поглядає, де місяць сходить. Дорогу він упізнав. Навпростець іти верст вісім. Тільки б до лісу дійти, доки місяць зовсім вийде. Перейшов він річку; посвітлішало вже за горою. Пішов він лощовиною, йде, сам позирає: чи не видно ще місяця. Вже заграва посвітлішала, і з одного боку лощовини все ясніше, ясніше стає. Повзе з гори тінь, усе до нього наближається.
Іде Жилін, усе тіні дотримується. Він поспішає, а місяць ще швидше сходить; уже й праворуч освітились верхівки. Почав підходити до лісу, вибрався місяць із-за гір — ясно, видно, як удень. На деревах кожен листочок видно. Тихо, світло в горах; наче вимерло все. Тільки чути — внизу річка дзюрчить.
Дійшов до лісу, — ніхто не зустрівся. Вибрав Жилін у лісі місцинку темну, сів спочити.
Відпочив, коржика з'їв. Знайшов камінь, заходився знову колодку збивати. Всі руки побив, а не збив. Підвівся, пішов дорогою. Пройшов з версту, із сил вибився — ноги ломить. Пройде кроків десять і зупиниться. "Що поробиш, — думає, — йтиму, доки сил вистачить. А якщо сісти, то й не підведуся. До фортеці мені не дійти, а як розвидниться, ляжу в лісі, переднюю, і вночі знов піду".
Цілу ніч ішов. Зустрілися лише двоє татар верхи, та Жилін здалека їх почув, заховався за дерево.
Уже почав місяць бліднути, роса впала, наближався світанок, а Жилін до краю лісу не дійшов. "Ну, — думає, — ще тридцять кроків пройду, зверну в ліс і сяду". Пройшов тридцять кроків, бачить — ліс закінчується.
Вийшов на узлісся — зовсім розвиднілось; мов на долоні перед ним степ і фортеця, і ліворуч, близенько під горою, вогні горять, згасають, дим стелеться, і люди біля вогнища.
Почав приглядатися, бачить — рушниці блищать, — козаки, солдати.
Зрадів Жилін, зібрав останні сили, спускається з гори. А сам думає: "Не дай, боже, отут у чистому полі побачить кінний татарин: хоч близько, а не втечеш".
Тільки подумав — гульк: ліворуч на горбі стоять троє татар, гонів за двоє. Побачили його, кинулися до нього. Так у нього в серці й похололо.