Як і решта, він був скраю прикрашений бронзою й захищений від дощу невеличким дашком. Сідаючи біля цих цямрин і зазираючи у них, я жодного разу не помітив ні відблиску води, ні відображення запалюваних мною сірників. Але з усіх колодязів долинав якийсь шум, ніби стукіт великої машини: так-так-так; стежачи, як колихалося полум’я сірника, я помітив, що в глибину ями постійно надходить потік свіжого повітря. Я кинув клапоть паперу в один з колодязів; замість того щоб спускатися повільно, він швидко полетів униз і зник.
Трохи згодом я дійшов висновку, що між цими колодязями і баштами по схилах пагорбів існує якийсь зв’язок, бо й над баштами часто можна було бачити мерехтіння повітря, як то буває жаркого сонячного дня над морським берегом. Зіставивши всі свої спостереження, я вже не мав сумніву, що це — ціла система підземної вентиляції, справжнє значення якої тоді я ще не міг збагнути. Спершу я думав, що вона має санітарне значення. Таке пояснення здавалося досить правдоподібним, але потім виявилося цілком хибним.
Мушу зізнатися, що я дуже мало довідався про каналізацію, водопостачання та шляхи сполучення в цьому майбутньому. У деяких утопіях і фантазіях про майбутнє, що їх мені доводилося читати, наведено багато подробиць щодо тогочасних будівель, соціального ладу та іншого. Всі ці деталі легко описати, коли вони існують лише в уяві письменника. Для справжнього ж мандрівника, що, подібно до мене, потрапляє в незнайому дійсність, дізнатися про все за короткий час майже неможливо. Уявіть собі, що, повернувшись додому, розповідатиме своїм родичам негр, якого з Центральної Африки раптом перенесено до Лондона. Що він знатиме про залізничні акціонерні товариства, суспільні рухи, телефон і телеграф, транспортні контори, пошту, тощо? Навіть якби ми й розказали йому про них? Та й знаючи сам, хіба ж він зможе пояснити все це своїм неосвіченим землякам і примусити їх повірити тим оповіданням?! А між негром і сучасною нам білою людиною відстань же значно менша, аніж та, що лежала між мною й людьми Золотої Доби. Я відчував існування чогось невидимого для мене, що забезпечувало мені всі вигоди, але навряд чи зможу пояснити вам, що саме це було — хіба лише передам загальне враження від якоїсь автоматично діючої організованості.
От, скажімо, поховання. Я ніде не бачив ні крематорію, ні кладовища. Може, вони були десь поза межами тієї округи, де я проводив свої спостереження? Це питання відразу ж зацікавило мене й наштовхнуло на дальші, пов’язані з ним загадки: серед цих людей не було ні старих, ні хворих.
Мушу признатися також, що мої первісні теорії про автоматичну цивілізацію та про занепад людства недовго задовольняли мене. Але нічого кращого я не міг придумати. А суперечності між моїми теоріями й дійсністю я зустрічав на кожному кроці. Величезні палаци правили тільки за притулок для сну та за їдальні. Ніяких машин чи пристроїв я ніде там не бачив. Разом із тим усі ці люди вбиралися в гарний одяг, який, проте, мусить оновлюватись, а їхні сандалі, хоч і нічим не оздоблені, були, однак, зразком досконалих і вишуканих виробів. Так чи інакше, а їх треба було десь і комусь робити. А між тим у цих людей я не помічав ні щонайменшого потягу до праці. Не було там ні крамниць, ні майстерень, але не було нібито й ніякого постачання. Весь час вони тільки бавилися, купалися в річці, півжартома фліртували, їли та спали. Я не міг зрозуміти, на чому тримається такий лад.
А тут ще пригода з Машиною Часу. Щось невідоме заховало її в п’єдесталі Білого Сфінкса. Навіщо? На це я аж ніяк не міг відповісти. А ці безводні колодязі, а ці вентиляційні башти? Я відчував, що мені бракує ключа для розгадки. Я відчував… Як би це вам пояснити? Ну, от уявіть собі, ви знаходите напис чистою англійською мовою, де фрази переплелися з фразами, в яких мова й літери вам зовсім невідомі. Ось як на третій день мого перебування уявлявся мені цей світ вісімсот дві тисячі сімсот першого року.
Того ж таки дня я придбав собі, сказати б, друга. Я сидів на березі й дивився, як на мілині купалося кілька людей. Раптом одного з них схопили корчі, і річка понесла його за водою. Течія там була досить швидка, але більш-менш досвідчений плавець легко подолав би її. Щоб ви краще зрозуміли дивну психіку цих істот, я тільки скажу, що жодна з них і не ворухнулась, щоб допомогти бідолашному створінню, яке тонуло в них перед очима й ледве чутно пищало. Побачивши таке, я миттю роздягся, кинувсь у воду, перехопив його й витяг на берег. Розтерши йому тіло й відновивши кровообіг, я незабаром привів те створіння до тями і з задоволенням пересвідчився, що воно зовсім не постраждало. Та про маленьких людей я був невисокої думки, тому не чекав ніякої вдячності. Але цього разу я помилився.
Трапилося це ранком. Повертаючись після полудня з прогулянки, я знову надибав цю маленьку жінку (бо то, виявляється, була особа жіночої статі). Вона зустріла мене вигуками захоплення й подарувала величезну гірлянду квітів, очевидно, зроблену спеціально для її рятівника. Це створіння зацікавило мене. Може, мене просто гнітила самотність, тільки я дав їй зрозуміти, що високо ціную її подарунок. Якусь хвилину ми сиділи в невеличкій мармуровій альтанці й весело розмовляли,— переважно усмішками. Підкреслена симпатія цієї маленької істоти тішила мене, як могла б тішити дитяча відданість. Ми рвали одне для одного квіти. Вона раз у раз цілувала мені руки, а я також не залишався в боргу. Я спробував поговорити з нею і довідався, що її звуть Віна. Що означало це ім’я, було мені невідомо, але, в усякому разі, воно дуже пасувало їй. Так почалося наше приятелювання, що тривало тиждень, а як скінчилося — скажу далі.
Віна була зовсім як дитина. Вона хотіла завжди бути зі мною й не відходила від мене. Я навіть вирішив, що втомлю її тривалою прогулянкою, а потім кину: нехай собі кричить та плаче. Переді мною ж стояли нерозв’язані світові проблеми. "Я прибув у майбутнє,— казав я до себе,— не для того, щоб гаяти час на фліртування". Але коли я трохи випередив її, вона впала у такий розпач, так несамовито кричала та плакала, що я ледве заспокоїв бідолашну. А втім, її присутність давала мені чимало втіхи. Спершу я вважав її почуття дитячою прихильністю і тільки згодом, на жаль, уже запізно, зрозумів, що значила для неї розлука зі мною. Тоді я не розумів, як багато важить і вона для мене. Завдяки любові, що її ця чарівна істота виявляла в якомусь надзвичайно милому піклуванні про мене, я повертався до Білого Сфінкса наче додому і, зійшовши на пагорбок, починав шукати очима її чепурненьку постать у білому, гаптованому золотом убранні.
Від неї я довідався, що людство ще не позбавилося почуття страху. Вдень вона нічого не боялась і виявляла до мене зворушливе довір’я. Одного разу в мене виникло бажання злякати її страшними гримасами, але це викликало в неї тільки сміх. Але вона боялася темряви, боялася тіні, боялася кожної чорної речі. Морок жахав її над усе, і це навертало мене до дальших міркувань і спостережень. Я помітив, між іншим, що, коли починало сутеніти, ці люди сходились у великі будинки й спали завжди гуртом. Увійти до них поночі без світла — значило страшенно сполохати їх. Я ніколи не бачив, щоб вони ввечері виходили з будинку або щоб спали поодинці. Та я був такий необережний, що спав окремо від їхньої юрби, не зважаючи на розпуку Віни.
Спочатку Віна хвилювалася, але нарешті її чудна прихильність до мене взяла гору, і останні п’ять ночей нашого знайомства вона спала зі мною, поклавши голову мені на плече. Та я ухиляюся від головної теми своєї історії, розповідаючи про цю жінку. Здається, напередодні врятування Віни я прокинувся вдосвіта. Спав я неспокійно — мені снилося, що я потонув і що морські анемони своїми тендітними щупальцями торкаються мого обличчя. Здригнувшись, я розплющив очі, і мені здалося, ніби якась сірувата тварина в ту ж мить шаснула з моєї кімнати. Я намагався заснути знову, та не міг — мене гнітило якесь прикре передчуття. То було ранньої пори, коли речі тільки починають виринати з нічної темряви, коли все навкруги, вимальовуючись досить виразно, здається, проте, ще безбарвним і нереальним. Підвівшись, я спустився у велику залу й через неї вийшов на забрукований плитами майданчик перед палацом. Я подумав: коли вже так, треба скористатися з нагоди й подивитись на схід сонця.
Місяць ще не зайшов, і примерхле його світло, мішаючись з першими проблисками ранку, утворювало якийсь таємничий присмерк. Кущі стояли чорні, земля була сіра, небо — бліде й безрадісне. На пагорбі привиділись мені якісь примари. Піднімаючись схилом, я тричі поглядав нагору і щоразу бачив там білі постаті. Двічі мені здалося, що біле, схоже на мавпу створіння бігло на вершину пагорба, а один раз біля руїни я побачив цілий гурт їх: вони тягли за собою якесь темне тіло. Посувалися вони дуже швидко, і мені не пощастило з’ясувати, куди вони поділися — чи не зникли між кущами. Ви ж розумієте, тоді тільки розвиднялося, мене трусило від холоду, як то завжди буває на світанку, і я не дуже покладався на свої очі.
Нарешті небо на сході почервоніло, денне світло повернуло всьому світові природні барви, і я подався на розвідку. Та ніде не було й сліду тих білих постатей, немов вони були звичайними витворами півтемряви.
— Напевно, мара,— сказав я собі.— Цікаво б знати, з якої вони доби.
Мені спало на думку оригінальне зауваження Аллена.4 Якби кожне покоління, помираючи, залишало по собі привиди,— казав він,— то світ був би сповнений ними вщерть. Згідно з такою теорією, привидів за вісімсот тисяч років мусило б назбиратися безліч, тож і не дивно, коли четверо з них навернулись мені на очі. Та це був лише жарт, який нічого не пояснював, і цілий ранок я думав про ці білі постаті, аж доки врятування Віни не внесло в моє життя певної розради. Напівсвідомо я пов’язував їх з тією білою твариною, яку сполохав, шукаючи першого вечора свою Машину. Товариство ж Віни, хоч і було приємне для мене, не могло, однак, надовго відвернути мої думки від цих загадкових істот.
Здається, я вже казав, що клімат за тої Золотої Доби був значно тепліший від нашого.