НЕЗНАЙОМЦЯ ВИКРИТО
Незнайомець, зайшовши у маленьку вітальню заїзду о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав Гола, ніхто не наважувався туди наближатись.
Весь цей час Незнайомець нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго, але ніхто не відгукувався.
— Буде він у мене пам’ятати "геть к бісу",— бурмотіла місіс Гол.
Чутка про нічне пограбування вікарія уже встигла облетіти місто, і люди зіставляли ці дві події. Гол у супроводі Воджерса відвідав містера Шеклфорса, суддю, і просив у нього поради. Нагору ніхто не відважувався йти. Що робив Незнайомець — було невідомо. Час від часу чулося, як він розлючено ходив по кімнаті, двічі чули, як він вибухав прокльонами, дер якісь папери та трощив пляшки.
Юрба наляканих, але цікавих людей все більшала. Надійшла місіс Гакстер. Прилучилося ще декілька хлопців у чорних куртках та пікейних краватках — було ж саме свято — і почали недоладно розпитувати. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що пішов у двір і спробував зазирнути під спущену штору. Хоч він не міг анічогісінько побачити, проте вдавав, ніби щось розгледів, і до нього приєдналися ще кілька молодих айпінгців.
Погода того дня була чудова. Уздовж вулиці стояли вряд з дванадцять лотків і тир для стрільби, а на траві біля кузні — три жовто-коричневі фургони, і кілька мальовничо вдягнених чоловіків та жінок ставили ціль для метання в неї кокосових горіхів. Чоловіки були в синіх светрах, дами — в білих фартушках і модних капелюшках з великими перами. Оджер із шинку "Червона лань" і містер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, протягували впоперек дороги гірлянду з прапорцями,— ту саму, що залишилася від святкування п’ятдесятиріччя королеви Вікторії.
А в вітальні, куди проходив тільки тоненький жмут сонячного проміння, Незнайомець, напевне, голодний, а може, й наляканий, пріючи в своїх пов’язках, розглядав крізь скло окулярів папери, дзвенів брудними пляшками і часом завзято кляв невидних зсередини хлопчаків, що товклися під вікнами. У кутку біля каміна лежали скалки кількох розбитих пляшок, і в повітрі стояв їдкий запах хлору. Ось і все, що було відомо з розмов і з того, що побачили цікаві, увійшовши до вітальні.
Під полудень Незнайомець несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфеті.
— Місіс Гол! — гукнув він.
Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.
Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.
— Ви просите подати вам рахунок, сер? — спитала вона.
— Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти і не озивалися на мої дзвінки? Ви гадаєте, я можу жити не ївши?
— А чому ви не сплатили за моїм рахунком? — відповіла місіс Гол.— Ось що хочеться мені знати.
— Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і...
— А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що запізнюється сніданок, коли п’ять днів не сплачуєте по рахунку.
Незнайомець лайнувся — коротко, але цілком виразно.
— Ви там не надто! — почулося з буфету.
— І я буду вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите при собі,— сказала місіс Гол.
Незнайомець зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова ствердили це.
— Послухайте, моя мила...— почав Незнайомець.
— Я вам не "мила"! — огризнулася місіс Гол.
— Я ж казав вам, що не одержав іще переказу.
— Знаємо ми такі перекази! — сказала місіс Гол.
— Але ж у кишені в мене...
— Три дні тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.
— А тепер я знайшов ще трохи.
— О! — скрикнув хтось із буфету.
— Цікаво, де ви їх знайшли? — зауважила місіс Гол.
Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Він тупнув ногою.
— Що ви цим хочете сказати? — спитав він.
— Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші,— відповіла місіс Гол.— І перше ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як то сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері: таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли? Я ще хочу знати...
Незнайомець раптом підняв угору стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув "годі!" з такою силою, що місіс Гол зараз же вмовкла.
— Ви не розумієте, хто я і що я таке? — сказав він.— Гаразд. Я вам покажу. Справді, покажу!
Він приклав долоню собі до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина лиця, зазяяла чорна порожнеча.
— Нате! — сказав Незнайомець.
Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, заверещала, впустила долі і відсахнулась. Ніс — рожевий, блискучий ніс Незнайомця — покотився по підлозі.
Потім Незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюх і шарпливим жестом зірвав із себе парик та бинти. Спершу вони не піддавались йоги зусиллям. Всі завмерли в жахливому передчутті. "О Боже!" — скрикнув хтось. Бинти й парик полетіли на підлогу.
Те, що постало перед їхніми очима, було страшніше за всякі сподівання. Остовпіла з жаху місіс Гол стояла, розкривши рот, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Всі заворушилися. Вони готові були побачити все, що завгодно — шрами, каліцтво, якийсь відчутний жах... але — нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами донизу. А на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого коміра пальта, а вище... не було нічого, зовсім нічого видимого!
Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із заїзду "Карета і коні" прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через неї, щоб не спіткнутися; потім почули страшні зойки Міллі, яка, почувши гамір, вийшла з кухні й наштовхнулася на безголову людину.
І всі, хто був у той час на вулиці — продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його спритний помічник, хазяїн гойдалки, хлоп’ята, сільські франти, причепурені молодиці, поважні фермери у блузах, циганки у фартушках,— кинулися бігти до заїзду. За короткий час перед будинком місіс Гол зібралась юрба чоловік сорок. Людей все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька чоловік підтримували місіс Гол, що була майже без пам’яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного горластого самовидця.
— Перевертень!
— Що ж він накоїв?
— Невже поранив служницю?
— Здається, кинувся на неї з ножем!
— Не так, як то кажуть. А справді у нього нема голови!
— Нісенітниця! Це — просто якийсь фокус!
— Тільки-но поскидав свої бинти...
Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найвідважніші.
— Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так наче вдивлявся в щось. Це було ось тільки. Увійшов він у ці двері. Голови в нього немає зовсім. Ви трохи пропустили, а то б самі...
Ззаду сталося якесь замішання, і промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.
Натовп галасував, переказуючи їм суперечливі останні відомості.
— З головою він чи без голови, але я маю наказ арештувати його і арештую,— заявив Джеферс.
Містер Гол піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.
— Констебле,— сказав він,— виконуйте ваш обов’язок.
Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним — Гол, останнім — Воджерс. У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій — шматок сиру.
— Це він,— посвідчив Гол.
— А то що за витівки? — пролунав роздратований голос із порожнечі над коміром постаті.
— Ви — надзвичайно дивний постоялець, сер,— сказав містер Джеферс.— Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, і обов’язок — це обов’язок.
— Не підходьте! — гукнув Незнайомець, хитнувшись назад.
Він кинув хліб і сир, а містер Гол ледве встиг прибрати зі столу ніж. Ліва рукавичка Незнайомця шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голінці так, що він аж крикнув, але руки не випустив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомцю, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.
Стілець, що стояв на дорозі, з гуркотом відлетів убік, і вони покотилися на підлогу.
— За ноги його,— крізь зуби промимрив Джеферс.
Містер Гол, узявшись виконати розпорядження, дістав добрячого штурхана під ребра і на якийсь час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець бере гору з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гекстером та віддербріджським візником, які з’явилися на підмогу слузі закону й порядку. У ту ж таки мить з шифоньєра полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдким запахом.
— Здаюся! — закричав Незнайомець, дарма що Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички.— Це ні до чого,— сказав він, неначе схлипнувши.
Найдивніша то була у світі річ — чути голос, який виходив з порожнечі, але мешканці Сассексу, може, найбільші матеріалісти на землі.