Пароплав стояв причалений біля пристані до самого кінця торжеств. На ньому привезли стільки подарунків, що довелося полагодити всіма забуту будівлю, де колись була перша електростанція, і виставити там найкращі для загального огляду, а решту одразу перевезли в старовинний будинок удівця де Ксіуса, готовий прийняти молодят. Женихові подарували автомобіль з відкидним верхом, на якому під фабричною маркою вигравіювали готичними літерами його ім'я. Нареченій привезли столовий сервіз із чистого золота на двадцять чотири персони. Окрім того, з ними приїхав цілий танцювальний ансамбль і два оркестри, які грали вальси, дисонуючи з місцевими музиками, дівчачими хорами та групками акордеоністів, які посходилися звідусіль, приваблені розголосом бучної учти.
Родина Вікаріо жила в скромному цегляному будиночку, покритому пальмовим листям і вивершеному двома мансардами, де в січні ластівки ліпили гнізда, щоб вивести пташенят. На фасаді будинок мав терасу, заставлену вазонами квітів, а позаду було просторе подвір'я, на якому розгулювали кури і росли фруктові дерева. У глибині подвір'я близнюки спорудили великий саж, де відгодовували свиней і де був свій жертовний камінь та стіл для розрубування туш, з чого, власне, родина й жила, відтоді як Понсіо Вікаріо втратив зір. Це діло розпочав Педро Вікаріо, та коли його забрали на військову службу, брат також опанував ремесло різника.
У домі ледве вистачало місця для його мешканців. Отож, коли старші сестри збагнули, яких масштабів буде весілля, вони хотіли винайняти для цього інший будинок. "Уяви собі, — розповіла мені Анхела Вікаріо, — вони подумали про дім Пласіди Лінеро, але, хвалити бога, мої батьки затялися на вічній темі, що наші дочки або одружуються у власному хліві, або взагалі не одружуються". Отож будинок пофарбували в його первісний жовтий колір, полагодили двері і прибрали в кімнатах, тобто пристосували оселю наскільки змога до того бучного бенкету, який передбачався. Близнюки перегнали свиней кудись-інде і дезинфікували той куток подвір'я негашеним вапном, але було очевидно, що все одно місця мало. Кінець кінцем Байярдо Сан Роман наполіг, щоб повалили паркан навколо садиби, винайняли для танців сусідні будинки, а теслярі збили під гіллям тамариндів тимчасові столи.
Єдина непередбачена подія сталась уже в день весілля, коли наречений запізнився аж на дві години, а Анхела Вікаріо не хотіла вбиратися нареченою, поки той не з'явиться в домі. "Чи повіриш, я навіть зраділа б, якби він не прийшов, — розповіла мені вона, — але тільки в тому разі, якби ще була не вдягнена". Можна зрозуміти її осторогу, бо немає для жінки більшої ганьби, як бути покинутою у вбранні нареченої. Проте ганьби Анхела Вікаріо однаково не уникла, бо згодом те, що вона набралася зухвальства накинути вуаль і приколоти квіти помаранчі, не будучи незайманою, витлумачили як спаплюження символів цноти. Одна моя мати віддала належне мужності Анхели Вікаріо, яка вирішила грати в свої краплені карти до самого кінця. "У ті часи бог розумів такі речі", — пояснила мені мати. Але ніхто й досі не знає, в які карти грав Байярдо Сан Роман. Бо від тієї миті, коли він нарешті з'явився в сюртуку й циліндрі і до тієї, коли пішов зі свята з істотою, що завдала йому стількох прикрощів, він являв собою довершений образ щасливого нареченого.
Так само ніхто ніколи не довідався, в які карти грав Сантьяго Насар. Я був з ним весь той час, і в церкві, і на гулянці, і не тільки я, а й Крісто Бедойя та мій брат Луїс Енріке, і жоден з нас трьох не помітив щонайменшої зміни в його поведінці. Мені потім довелося повторювати це багато разів, адже всі ми четверо разом росли, разом ходили до школи, майже постійно були разом під час канікул, і годі навіть уявити собі, що котрийсь із нас міг мати свою таємницю, а тим більше таку велику.
Сантьяго Насар любив бенкетувати на гулянках, і найбільшу втіху він спізнав увечері, напередодні своєї смерті, коли підраховував видатки на весілля. У церкві він прикинув, що вінків та квітів вистачило б на чотирнадцять першокласних похоронів. Ця точна цифра потім переслідувала мене протягом багатьох років, бо Сантьяго Насар часто казав мені, що пахощі квітів у закритому приміщенні завжди нагадують йому про смерть, і того дня, заходячи до церкви, він повторив те саме. "Я не хочу, щоб на моєму похороні були квіти", — сказав він мені, не здогадуючись, що весь наступний день я дбатиму про те, щоб їх там не було. Дорогою від церкви до будинку Вікаріо він порахував усі кольорові гірлянди, якими прикрасили вулиці, прикинув вартість музики та хлопавок і навіть оцінив той рис, що ним посипали гостей перед початком учти. Молодята обійшли всі столи на подвір'ї, над яким висів густий вар полудневої спеки. Байярдо Сан Роман віднедавна став нашим великим приятелем, "горілчаним братом", як казали тоді, і він з радістю підсів до нас. Анхела Вікаріо, вже без вінця й вуалі, в просякнутій потом атласній сукні на очах прибрала вигляду заміжньої жінки. Сантьяго Насар поділився з Байярдо Сан Романом своїми підрахунками і повідомив його, що весілля на той момент уже обійшлося в дев'ять тисяч песо. Було очевидно, що Анхела сприйняла ті його слова як зухвалу вихватку. "Моя мати завжди навчала мене, що ніколи не слід згадувати за гроші при людях", — сказала вона в розмові зі мною. Байярдо Сан Роман, навпаки, вислухав повідомлення Сантьяго Насара прихильно і навіть із певною самовтіхою.
— Майже стільки, — підтвердив він. — Але ми лише починаємо. В остаточному підрахунку ця сума подвоїться.
Сантьяго Насар пообіцяв собі, що перевірить усі видатки до останнього сентимо, і якраз на це йому вистачило життя. На підставі останніх відомостей, які подав йому на пристані Крісто Бедойя наступного ранку, він з'ясував за сорок п'ять хвилин до власної смерті, що прогноз Байярдо Сан Романа виявився на диво точним.
У самого мене зберігся дуже невиразний спогад про те весілля, і тоді я вирішив зібрати його по клаптиках із чужої пам'яті. Довгі роки в нас удома точилися розмови про те, як мій батько узяв скрипку, до якої не торкався з юності, щоб заграти на честь молодих, як моя сестра-черниця танцювала меренге у своєму чернечому вбранні і як доктор Діонісіо Іґуаран, двоюрідний брат моєї матері, домігся, щоб його взяли на урядовий пароплав, бо не хотів бути в містечку наступного дня, коли мав з'явитися єпископ. У процесі свого розслідування, проведеного для цієї хроніки, мені відкрилося безліч дрібних подробиць, зокрема те, що дуже привабливими здалися всім сестри Байярдо Сан Романа, чиї оксамитні сукні з величезними метеликами, які були приколоті на спині золотими шпильками, привертали до себе більше уваги, ніж розкішний плюмаж та увішані орденами й медалями груди батька. Багато людей знали про те, що в хмільному дурмані я запропонував Мерседес Барча вийти за мене заміж, а вона ж тоді тільки-но закінчила початкову школу; про це нагадала мені й сама Мерседес через чотирнадцять років, коли ми справді побралися. Найяскравіше видіння, яке назавжди збереглося в моїй пам'яті від тієї злощасної неділі, — це старий Понсіо Вікаріо, сам-один на табуреті посеред подвір'я. Його посадили там, гадаючи, напевне, що то почесне місце, і гості весь час наштовхувалися на нього, плутали його з кимось іншим, пересаджували сюди-туди, щоб не заважав, а він крутив сивою головою на всі боки з розгубленим виразом людини, яка осліпла зовсім недавно, і відповідав на запитання, адресовані не йому, і кивав у відповідь на уявні привітання, хоч ніхто його й не вітав, щасливий у своєму крузі забуття, у настовбурченій від крохмалю сорочці, з гуайяковим ціпком у руках, купленим йому з нагоди весілля.
Формальна церемонія завершилась о шостій пополудні, коли попрощалися почесні гості. Осяяний ілюмінацією пароплав відплив, лишаючи за собою бурунний слід вальсів, граних на піанолі, і на якийсь час нас підхопила стихія, закрутивши всіх над глибінню непевності, аж поки ми стали впізнавати одне одного і знову свідомо кинулись у вир гулянки. Молодята з'явилися трохи згодом у відкритому автомобілі, насилу прокладаючи собі шлях крізь розвихрений натовп гостей. Байярдо Сан Роман пускав хлопавки, пив горілку з пляшок, що їх простягували йому з натовпу, і вони вийшли вдвох з машини покружляти в колі кумбіамби[26]. Наприкінець молодий побажав, щоб ми танцювали собі, поки попадаємо знеможені, і повіз перелякану дружину до оселі своїх мрій, де раніше так щасливо жив удівець де Ксіус.
Після того гулянка розбилася на окремі компанії і тривала до півночі. З усіх закладів відкритою лишалася тільки крамничка Клотільди Арменти в одному з кутків майдану. Сантьяго Насар, Крісто Бедойя, мій брат Луїс Енріке і я, усі ми четверо подалися до притулку милосердя Марії Алехандріни Сервантес. Серед багатьох інших туди навідалися й брати Вікаріо. Вони випивали з нами і співали з Сантьяго Насаром за п'ять годин до того, як убили його. На вулицях містечка, певне, ще жевріло кілька головешок, розкиданих із вогнища сьогоднішньої гулянки, бо звідусіль до нас долинали сплески музики та гамір далеких бійок: отак ми й бавили час, дедалі сумніші, чекаючи тієї хвилини, коли пролунає гудок єпископського пароплава.
Пура Вікаріо розповіла моїй матері, що лягла спати об одинадцятій вечора, після того як за допомогою старших дочок навела сякий-такий лад на подвір'ї. Розповіла також, що о десятій годині, коли на подвір'ї ще співало кілька п'яних, Анхела Вікаріо прислала попросити валізку з особистими речами, яка була в гардеробі її спальні, і мати хотіла передати також валізку з буденним одягом, але посильний дуже квапився. Пура Вікаріо вже спала глибоким сном, коли у двері постукали. "Постукали тричі, з великими паузами, — розповіла вона моїй матері, — і в тому стуці одразу відчувалося щось незвичайне, як буває завжди, коли вам приносять погану звістку". Вона відчинила двері, не вмикаючи світла, щоб нікого не розбудити, і в сяйві вуличного ліхтаря побачила Байярдо Сан Романа в незастебнутій на ґудзики шовковій сорочці та якихось чудернацьких штанях на еластичних шлейках. "Він був весь зелений, наче примара з жаского сну", — розповіла Пура Вікаріо моїй матері.