— У мене є клієнт, який, можливо, дасть вам чотириста песо. Але доведеться почекати до четверга.
Скільки? — запитав лікар.
Чотириста песо.
Я чув, що його цінували багато дорожче, — зауважив лікар.
Ви мені казали про дев'ятсот песо, — сказав полковник, збадьорений лікаревою підтримкою. — Це найкращий півень на цілу округу.
Дон Сабас відповів лікареві:
Іншим часом усяк дав би тисячу. Але тепер кожен боїться доброго півня. Бо на півнячому бою завжди є ризик, що тебе застрелять.
Тоді обернувся до полковника з удаваним жалем:
Оце я й хотів вам сказати, куме.
Полковник кивнув головою.
Гаразд.
І вийшов за ним до коридору. Лікар залишився в вітальні: жінка дона Сабаса покликала його і попросила в нього ліки "від того, що раптом трапляється з людиною, і невідомо, що воно таке". Полковник зачекав на нього в конторі. Дон Сабас відімкнув сейф, напхав грошей у кишені й простяг чотири банкноти полковникові.
Ось вам шістдесят песо, куме. Коли продамо півня, розрахуємось.
Полковник рушив з лікарем через базар коло пристані, що починав оживати з вечірньою прохолодою. Якийсь баркас, навантажений цукровою тростиною, спускався за водою. Лікар був незвично мовчазний.
Як ви себе почуваєте, докторе?
Лікар здвигнув плечима.
Так собі, — сказав. — Думаю, що треба звернутись до лікаря.
Це зима, — сказав полковник. — Взимку в мене завжди болить живіт.
Лікар уважно, але без професійної цікавості подивився на нього. Дорогою він вітався з сірійцями, що сиділи на порозі своїх крамниць. Вже біля дверей приймальні полковник признався лікареві, чому продав півня.
Не міг інакше, — пояснив. — Цей звір живиться людським м'ясом.
Єдиний звір, що живиться людським м'ясом, це ДОН Сабас, — сказав лікар. — Я певен, що він перепродасть півня за дев'ятсот песо.
Ви так гадаєте?
Я певен, — сказав лікар. — Це такий самий вигідний ґешефт, як його знаменита патріотична угода з алькальдом.
Полковник не міг повірити.
Мій кум пішов на ту угоду, щоб зберегти свою шкуру, — сказав він. — Тільки тому він і зміг залишитись у селищі.
І зміг скупити запівдарма майно своїх партійних товаришів, яких алькальд виселяв із селища, — заперечив лікар і постукав у власні двері, бо не знайшов у кишенях ключа.
Полковник не йняв віри.
Не будьте наївний, — розсердився лікар. — Дона Сабаса гроші цікавлять багато більше, ніж власна шкура.
Дружина полковникова того вечора пішла купувати. Він супроводив її до крамниць сірійців, а сам думав про те, що розповів йому лікар.
Знайди зараз хлопців і скажи їм, що півня продано,
сказала йому жінка. — Нехай облишать марні надії.
Півень не буде проданий, поки не вернеться кум Сабас, — відповів полковник.
В більярдному салоні він знайшов Альваро. Той грав у рулетку. Салон вирував цього недільного вечора. Спека здавалася ще більшою від завивання радіо, ввімкненого на повну потужність. Яскраві номери, намальовані на таблиці з чорної гуми й освітлені гасовим ліхтарем, поставленим на ящик посеред столу, розважили полковника. Альваро вперто ставив на двадцять три й програвсь. Слідкуючи за грою через його плече, полковник спостеріг, що одинадцять випало чотири рази за дев'ять обертів.
Став на одинадцять, — шепнув він на вухо Альваро.
Цей номер частіше випадає.
Альваро вивчав таблицю. Він не поставив на наступний оберт. Вийняв гроші з кишені, а разом з грошима аркуш паперу й під столом передав його полковникові.
Це від Агустіна.
Полковник сховав листівку в кишеню, Альваро поставив купу грошей на одинадцять.
Починай з малого, — сказав полковник.
Але це ж може бути щасливий номер, — заперечив Альваро.
Сусідні гравці позабирали ставки з інших номерів і поставили на одинадцять, коли вже велике кольорове колесо почало крутитись. Полковникові забило дух. Уперше в житті він відчув чар, потрясіння й гіркоту азарту.
Випало п'ять.
Дуже шкода, — сказав присоромлений полковник і з нестерпним відчуттям вини провів очима дерев'яні грабельки, які згрібали гроші Альваро. — Це тому, що я втрутився не в свою справу.
Альваро всміхнувся, не обертаючись.
Не беріть до серця, полковнику. Пощастить у коханні.
Раптом звуки мамби урвались. Гравці розступилися з
піднятими вгору руками. Полковник відчув за спиною чіткий, сухий брязк і холод зведеної рушниці. Майнула думка: попав у поліційну облаву з підпільною листівкою в кишені... Він напівобернувся, не піднімаючи рук. І вперше в житті побачив зблизька чоловіка, що стріляв у його сина. Той стояв проти нього з рушницею, націленою йому в живіт. Чоловік був низенький, схожий на індіанця, засмаглий. Від нього смерділо, як від закаляного немовляти. Полковник зціпив зуби й кінчиками пальців обережно відвів дуло рушниці.
Дозвольте, — сказав він.
Погляд його зіткнувся з поглядом маленьких, круглих, ніби кажанячих очей. За одну мить полковник відчув, як ці очі поглинули його, розжували, перетравили й зразу ж виштовхнули.
Проходьте, полковнику.
Полковникові не треба було відчиняти вікно: він і так бачив, що надворі грудень. Він одчув грудень усім єством своїм, коли в кухні кришив городину на сніданок півневі. Потім прочинив двері, і весь вигляд двору потвердив його відчуття. Це був прегарний дворик, з травою й деревами, з будочкою вбиральні, що наче пливла у вранішньому мареві десь на міліметр над землею.
Полковникова дружина пролежала в ліжку до дев'ятої години. Коли вона вийшла до кухні, полковник уже прибрав у хаті й розмовляв з дітьми, що обступили півня. Жінка мусила обійти їх, щоб добратись до плити.
Геть з дороги, — буркнула вона. Похмуро глянула на півня. — Коли вже я здихаюсь цього навісного птаха?
По ставленню дружини до півня полковник угадував її настрій. Ніщо в півневі не могло викликати злості. Він був у чудовій формі. Шия й стегна голі, свинцевого кольору, гребінець зубчастий, вигляд непереможний.
Краще виглянь у вікно й забудь про півня, — сказав полковник, коли діти пішли. — В такий ранок хочеться сфотографуватися.
Жінка вистромилась у вікно, але на її обличчі не відбилося ніякого почуття.
Я б хотіла посадити троянди, — сказала вона, повертаючись до плити.
Полковник повісив дзеркало на гвіздок, щоб поголитись.
Якщо хочеш садити троянди, то сади... — Він намагався узгодити рухи з відображенням свого обличчя в дзеркалі.
їх свині з'їдять, — сказала жінка.
Тим краще, — відказав полковник. — Мусять бути дуже добрі свині, відгодовані трояндами.
В дзеркалі подивився на неї й побачив, що в неї той самий вираз обличчя. У відблисках вогню її лице здавалося зліпленим з тієї ж глини, що й плита. Задивившись на жінку, полковник став голитись навпомацки, як звик протягом довгих років, сам не помічаючи цього. Жінка замислилась; запала тиша.
Не хочу я їх садити, — сказала вона.
Гаразд, — відказав полковник, — тоді не сади.
Він почував себе добре. В теплому подихові грудня розтанула його хвороба. Вранці, намагаючись узути нові черевики, полковник розсердився. Він уже кілька разів марно пробував узувати нові черевики й кидав їх, узував старі лакові.
Дружина помітила це.
Якщо ти не носитимеш нових черевиків, то ніколи й не розносиш їх, — сказала.
Це черевики для паралітика, — обурився полковник. — Взуття слід продавати лише після того, як хтось із місяць проходить у ньому.
Він вийшов на вулицю з передчуттям, що сьогодні надійде лист. До прибуття катерів ще залишався час, і полковник зайшов до контори дона Сабаса. Але йому сказали, що той приїде не раніш понеділка. Полковника це не схвилювало, хоч він і не передбачав цієї затримки. "Рано чи пізно приїде", — сказав він собі й попрямував до пристані в чудовому настрої від свіжого подиху сонячного ранку.
Хай би грудень тривав цілий рік, — сказав полковник сірійцеві Мойсесу, сідаючи біля нього в крамниці. — Почуваєш себе так, наче ти прозорий.
Мойсес спробував перекласти цю думку на свою майже забуту арабську мову. Безбарвна шкіра цупко обпинала сірійця з голови до п'ят, типово східний спокій проступав у всіх його рухах, важких, повільних, наче в потопельника. Він і справді був схожий на біблійного Мойсея, витягненого з води.
Так було раніше, — сказав, — якби й зараз було так, мені було б вісімсот дев'яносто сім років. А тобі?
Сімдесят п'ять, — сказав полковник, слідкуючи поглядом за поштарем. Аж тоді він побачив цирк. Латка намету на дашку поштового катера, купа різнобарвних предметів.
На мить полковник випустив з поля зору поштаря, шукаючи очима звірів серед ящиків, навантажених на інші катери. Однак не знайшов.
Цирк, — сказав він. — Це вперше за десять років приїхав.
Сірієць Мойсес глянув на катер. Тоді мішаною арабсько-іспанською мовою гукнув про цирк своїй дружині. Вона відповіла з заднього приміщення. Сірієць щось зауважив, потім переклав свою мову полковникові.
Ховайте кота, полковнику. Діти вкрадуть його, щоб продати до цирку.
Полковник уже знову стежив за поштарем.
Це цирк без звірів, — сказав він.
Однаково, — заперечив сірієць. — Линвоходці їдять котів, щоб кістки не ламалися.
Полковник очима провів поштаря понад ятками аж до майдану.
Звідти линув гамір півнячого бою. Хтось, проходячи, щось сказав полковникові про його півня. Тільки тепер згадав полковник, що на сьогодні призначено початок тренувань.
Він проминув пошту не зупиняючись і впірнув у людське вировище біля арени. В центрі арени побачив свого півня; той стояв сам, не озброєний, остроги загорнуті ганчірками, в тремтінні лап відчувався страх. Суперником його був похмурий попелястий півень.
Полковник був спокійний. Наскоки йшли один за одним. Серед зливи овацій зривався раптовий вихор; летіло пір'я, мигтіли лапи. Відкинутий на дошки бар'єру, суперник обертався й знову кидався в атаку. Полковників півень не атакував. Він відбивав наскок за наскоком і знову падав на те саме місце. Але тепер його лапи вже не тремтіли.
Херман скочив на бар'єр, підняв півня обома руками й показав його публіці, що стояла на сходах. Натовп вибухнув громом оплесків і криком. Полковникові впала в очі невідповідність між захватом юрби й непривабливою картиною бою. Все це здалось йому якимсь фарсом, що в ньому добровільно й свідомо брали участь також і півні.
З ледь презирливою цікавістю полковник оглянув круглу галерею. Збуджений натовп сунув сходами до арени.