А повернути назад було годі: стежка, яку вони прорубували, відразу зникала за ними під новою рослинністю, що виростала майже на очах. "Дарма, — казав Хосе Аркадіо Буендіа. — Головне — не згубити напряму". Не відводячи очей від компаса, він і далі вів своїх односельців до невидимої півночі, аж доки вони врешті вийшли з зачарованого лісу. Довкола стояла темна беззоряна ніч, але пітьма була насичена новим, чистим повітрям. Виснажені довгим походом, люди почіпляли гамаки і вперше за два тижні глибоко й спокійно поснули. Попрокидалися, коли сонце вже добряче підбилося вгору, й позастигали з подиву. Просто перед ними в тихому ранковому світлі, оточений папороттю й пальмами, білий і спорохнявілий, височів велетенський іспанський ґалеон. Він трохи нахилився на правий борт; із зовсім цілих щогл, поміж оздоблених орхідеями снастей, звисало брудне шмаття вітрил, а корпус, укритий гладеньким панцером із закам'янілих черепашок і ніжним мохом, міцно врізався в твердий ґрунт. Уся ота споруда ніби займала якийсь свій окреслений простір — осередок самотності й забуття, куди було заказано вхід руйнівному часові та гомінким метушливим пташкам. Тамуючи хвилювання, наші подорожні обстежили ґалеон усередині й не знайшли нічого, крім густих квітучих заростів. Ця знахідка, — знак того, що до моря зовсім близько, — враз охолодила запал Хосе Аркадіо Буендіа. Він розцінив як злий жарт своєї примхливої долі те, що не знайшов моря давніше, коли справді шукав його ціною незліченних мук і злигоднів, а знайшов тепер, зовсім не шукаючи: воно стало йому на дорозі нездоланною перешкодою. Через багато років полковник Ауреліано Буендіа теж навідається в ці краї, де на той час уже буде прокладено поштовий шлях, і замість ґалеона побачить самий тільки обгорілий каркас посеред макового поля. І тільки тоді, пересвідчившись, що вся ця історія не була витвором уяви його батька, спитає себе: яким же це побитом ґалеон міг опинитися так далеко на суходолі? Але Хосе Аркадіо Буендіа не став турбувати себе такими запитаннями, коли, промандрувавши ще чотири дні, за дванадцять кілометрів від ґалеона побачив море. Всі його мрії вмить розвіялися перед цим морем, пінявим, брудним, сірим, як попіл, і зовсім не вартим страждань та небезпек затіяної ним подорожі.
— Чорт забирай! — закричав він. — Макондо звідусіль оточене водою.
Уявлення про Макондо, розміщене на півострові, протрималося досить довгий час завдяки дуже сумнівній карті, що її намалював Хосе Аркадіо Буендіа, повернувшись зі своєї експедиції. Він накреслював її з люттю, навмисно перебільшуючи труднощі сполучення з зовнішнім світом, немовби щоб покарати себе за такий нерозважливий вибір місця. "Ми повік нікуди звідси не виберемося, — гірко скаржився він Урсулі. — Отут і згниємо живцем, так і не пізнавши переваг науки". Ця тверда думка, яку він кілька місяців пережовував у своїй кімнатці-лабораторії, привела його до рішення перенести Макондо в зручніше місце. Але цього разу Урсула випередила його, не давши здійснити божевільний задум. Тайкома, наполегливо, мов та мурашка, вона намовила жінок проти легкодумства чоловіків, що вже були почали готуватися до переселення. Хосе Аркадіо Буендіа не відав, коли саме й завдяки яким супротивним силам його плани заплутались у хащах усіляких зачіпок, перешкод і відмовок, поки зрештою перетворились у порожню, марну мрію. Урсула з невинним виглядом спостерігала за ним і навіть трохи пожаліла його, побачивши одного ранку, як він складає в скриньки свою лабораторію, бурмочучи свою маячню про переїзд. Вона не заважала йому спакуватися до кінця. Терпляче чекала і, поки він забивав скриньки та, вмочаючи щіточку для гоління в чорнило, надписував свої ініціали, не висловила йому жодного докору, хоч уже зрозуміла (слухаючи його нерозбірливе бурмотіння), що він знає: чоловіки села не підтримають його задуму. Тільки коли він заходився здіймати з завіс двері кімнати, Урсула зважилася спитати, навіщо він це робить; він відповів їй не без гіркоти: "Ну, якщо ніхто не хоче йти, то підемо самі". Урсула залишилася спокійна.
Нікуди ми не підемо, — відказала вона. — Ми зостанемося тут, бо тут у нас народився син.
Але ж у нас тут досі ще ніхто не вмер, — заперечив їй Хосе Аркадіо Буендіа. — Людина не прив'язана до землі, в якій не поховано її небіжчика.
Урсула мовила лагідно, однак рішуче:
Якщо мені треба буде вмерти, щоб ми залишилися тут, я помру.
Хосе Аркадіо Буендіа не повірив, що його дружина може бути такою непоступливою. Він спробував спокусити її чарами своєї фантазії, обіцяючи світ чудес, де досить тільки побризкати землю чарівними сполуками, як усе на ній починає родити за волею людини; де за безцінь можна купити найрізноманітніші ліки проти хвороб. Та Урсула залишилася байдужа до його провіщань.
Як ото тинятися, знай ламаючи голову над своїми дурними вигадками, узявся б краще за дітей, — відказала вона. — Ти тільки глянь, які вони занехаяні, кинуті напризволяще, мов ті цуценята.
Хосе Аркадіо Буендіа сприйняв дружинині слова буквально. Глянув у вікно й побачив на залитому сонячним промінням полі двох босоногих дітлахів; йому здалося, наче вони оце тільки вродилися на світ, викликані Урсулиним закляттям. І тоді щось відбулося у нього всередині, щось таємниче, владне вирвало його з корінням із того часу, в якому він жив, і понесло вплав незвіданими водами спогадів. І поки Урсула мела підлогу в будинку, який, — вона це певно знала — не залишить відтепер повік, Хосе Аркадіо Буендіа і далі здивовано споглядав своїх дітей; врешті його очі затуманилися слізьми, він утер їх тильним боком долоні й глибоко, з покорою, зітхнув.
— Гаразд, — озвався він. — Скажи їм, нехай прийдуть і допоможуть мені повитягати речі зі скриньок.
Старшенькому, Хосе Аркадіо, сповнилося вже чотирнадцять. У нього була квадратна голова, кудлата чуприна і свавільна батькова вдача. Та хоч він був такий же силач і заповідався вирости таким же велетом, як і батько, було очевидно, що йому бракує батькової уяви. Він був зачатий і народився на світ під час важкого переходу через гори, перед заснуванням Макондо, і його батьки дякували Богові, пересвідчившись, шо в дитини немає жодної тваринної ознаки. Ауреліано, першій людині, народженій в Макондо, мало сповнитись у березні шість років. Цей був мовчазний і відлюдькуватий. Він плакав у материному лоні і народився з розплющеними очима. Поки різали пуповину, він крутив головою на всі боки, ніби вивчав речі в кімнаті, і розглядав довкола з цікавістю та без жодного страху. Потім, збайдужівши до тих, що підходили подивитися на нього, зосередив усю свою увагу на покрівлі з пальмового листя, яка, здавалось, от-от завалиться під могутніми потоками зливи. Урсула згадала цей напружений погляд аж тільки того дня, коли трирічний Ауреліано зайшов на кухню, де вона саме переносила з плити на стіл горщик із киплячим супом. Малюк, нерішуче потоптавшись біля порога, мовив: "Зараз упаде". Горщик твердо стояв на самій середині столу, та, щойно хлопчик вимовив ці слова, почав невпинно посуватися до краю, ніби його штовхала якась внутрішня сила, а потому брязнув на підлогу, розлетівшись на друзки. Занепокоєна Урсула розповіла про цей випадок своєму чоловікові, але той не зауважив у ньому нічого незвичайного. Отак було завжди: він не цікавився життям своїх синів — почасти тому, що вважав дитячий вік порою розумової недозрілості, а почасти через те, що сам з головою поринув у власні химерні задуми.
Але від того вечора, коли він покликав синів, аби вони допомогли йому розпакувати устаткування лабораторії, Хосе Аркадіо Буендіа став присвячувати їм свої найкращі години. У відлюдній кімнатці, де стіни дедалі більше вкривались неймовірними картами й фантастичними кресленнями, він навчав дітей читати, писати, рахувати й розповідав їм про чудеса світу, не тільки в межах справді йому відомих знань, а й якнайширше використовуючи можливості своєї багатющої уяви. Отак діти й запам'ятали, що на крайньому півдні Африки живуть розумні й миролюбні люди, які тільки те й роблять, що сидять і думають, що Егейське море можна перейти пішки, стрибаючи з острова на острів аж до порту Салоніки. Ці обмарливі уроки так незгладно закарбувалися в пам'яті хлопчиків, що через багато років, за секунду перед тим, як офіцер урядових військ скомандує солдатам "вогонь", полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни, знов переживе подумки той теплий березневий вечір, коли його батько урвав лекцію з фізики й застиг, ніби зачарований, з піднятою рукою й нерухомим поглядом, зачувши вдалині флейти, барабани й тамбурини циган, які знову завітали до села, щоб сповістити про останній карколомний винахід мемфіських мудреців.
Це вже були інші цигани. Молоді чоловіки й жінки — чудові представники свого племені, з лискучою від олії шкірою й спритними руками. Прибульці розмовляли тільки своєю мовою і сповнили вулиці музикою, танцями, панікою галасливих веселощів, показуючи різнобарвних папуг, які виконували італійські романси, курку, що під звуки бубона несла золоті яйця (не менше сотні за один раз), вчену мавпу, яка вгадувала людські думки, складну машину, призначену для пришивання ґудзиків, а також для лікування гарячки у хворих, засіб для забування неприємних спогадів, пластир для збування часу і ще силу-силенну інших винаходів, таких хитромудрих та небуденних, що Хосе Аркадіо Буендіа охоче винайшов би машину пам'яті, аби запам'ятати їх усі. Село змінилося в одну мить. Приголомшені гамірливим ярмарковим стовписьком, мешканці Макондо боялися заблукати на власних вулицях.
Тримаючи за руки дітей, щоб не загубити їх у тисняві, щохвилі наштовхуючись то на лікаря-шарлатана з укритими золотом зубами, то на шестирукого штукаря, задихаючись від змішаного запаху гною та сандалу, що ним тхнуло від натовпу, Хосе Аркадіо Буендіа кидався туди й сюди, як навіжений, шукаючи скрізь Мелькіадеса, щоб той ознайомив його з незліченними таємницями цього казкового сну. Він запитував про Мелькіадеса у стрічних циган, але ніхто з них не розумів його мови. Нарешті він добувся до місця, де Мелькіадес звичайно напинав своє шатро, й застав там тільки понурого на вигляд вірменського цигана, котрий безперестану торочив іспанською мовою закляття, яке робить людину невидимою.