Я не міг не засміятися. Швабрін зберіг свою важність. "При всій моїй повазі до вас,— сказав він їй з холодним спокоєм,— не можу не зауважити, що даремно ви зволите непокоїтися, караючи нас вашим судом. Залиште це Іванові Кузьмичу: це його справа".— Ох! лишенько моє! — заперечила комендантша; — та хіба муж і жона не один дух і одна плоть? Іване Кузьмичу! Чого ти дивишся? Зараз посади їх в різних кутках на хліб та на воду, щоб з них дур вийшов; та хай отець Герасим накладе на них епітимію, щоб молили у бога прощення та каялись перед людьми.
Іван Кузьмич не знав, на що зважитися. Марія Іванівна була надзвичайно бліда. Поволі буря стихла; комендантша заспокоїлася і змусила нас один одного поцілувати. Палашка принесла нам наші шпаги. Ми вийшли від коменданта видимо примирені. Іван Гнатович нас супроводив.— Як вам не соромно було,— сказав я йому сердито,— доносити на нас комендантові після того, як дали мені слово цього не робити? — "Як бог свят, я Іванові Кузьмичу цього не казав,—відповів він;—Василіса Єгорівна випитала все в мене. Вона і всім розпорядилась без відома коменданта. Зрештою, слава богу, що все так кінчилося". З цим словом він повернув додому, а Швабрін і я залишились на самоті.— Наша справа цим кінчиться не може,— сказав я йому.— "Звичайно,— відповів Швабрін; — ви своєю кров'ю відповідатимете мені за вашу зухвалість; але за нами, мабуть, стануть наглядати. Кілька днів нам треба буде прикидатися. До побачення!" — І ми розійшлися, мов нічого не сталося.
Повернувшись до коменданта, я за звичаєм своїм підсів до Марії Іванівни. Івана Кузьмича не було дома; Василіса Єгорівна поралася по хазяйству. Ми розмовляли впівголоса. Марія Іванівна з ніжністю дорікала мені за неспокій, що я завдав всім своєю сваркою з Швабріним. "Я так і похолола,— сказала вона,— коли сказали нам, що ви маєте намір битися на шпагах. Які мужчини дивні! За одне слово, про яке через тиждень певно б вони забули, вони ладні різатися і жертвувати не тільки життям, але й совістю і щастям тих, які... Але я певна, що не ви почали сварку. Мабуть, винен Олексій Іванович".
— А чому ж ви так думаєте, Маріє Іванівно?
— Та так... він такий насмішник! Я не люблю Олексія Івановича. Він дуже мені бридкий; а дивно: ні за що б я не хотіла, щоб і я йому так само не подобалась. Це мене турбувало б страх як.
— А як ви думаєте, Маріє Іванівно? Подобаєтеся ви йому чи ні?
Марія Іванівна запнулася і почервоніла.— Мені здається,— сказала вона,— я думаю, що подобаюся. —
Чому ж вам так здається? —
Тому, що він сватав мене.
— Сватав! Він вас сватав? Коли ж?
— Минулого року. Місяців за два до вашого приїзду.
— І ви не пішли?
— Як зволите бачити. Олексій Іванович, звичайно, розумна людина, і хорошого роду, і має достатки; але як подумаю, що треба буде під вінцем при всіх з ним поцілуватися... Ні за що! Ні за які блага!
Слова Марії Іванівни відкрили мені очі і з'ясували мені багато чого. Я зрозумів уперте лихослів'я, яким Швабрін її переслідував. Мабуть, помічав він нашу взаємну прихильність і намагався відштовхнути нас одне від одного. Слова, які стали приводом до нашої сварки, здалися мені ще мерзеннішими, коли, замість грубої і непристойної насмішки, побачив я в них обміркований наклеп. Бажання покарати зухвалого наклепника зросло в мені ще дужче, і я нетерпляче став ждати зручної нагоди.
Я ждав недовго. На другий день, коли я сидів над елегією і гриз перо в чеканні рими, Швабрін постукав під моїм вікном. Я покинув перо, взяв шпагу і до нього вийшов. "Навіщо відкладати? — сказав мені Швабрін,— за нами не стежать. Спустімося до річки. Там ніхто нам не перешкодить". Ми пішли мовчки. Спустившися по крутій стежці, ми зупинилися біля самої річки і витягли шпаги. Швабрін був майстерніший за мене, але я дужчий і сміливіший, і monsieur Бопре, який був колись солдатом, дав мені кілька уроків з фехтування, якими я й скористався. Швабрін не сподівався зустріти в мені такого небезпечного супротивника. Довго ми не могли заподіяти один одному ніякої шкоди; нарешті, помітивши, що Швабрін знесилюється, я став жваво на нього наступати і загнав його майже в саму річку. Раптом почув я своє ім'я, голосно проказане. Я оглянувся і побачив Савельїча, що збігав до мене по нагірній стежці... В цю ж саму мить мене сильно кольнуло в груди нижче правого плеча; я впав і знепритомнів.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ V
ЛЮБОВ
Ах ти, дівко, красна дівчино!
Не виходь, дівко, молода заміж;
Ти спитай, дівко, батька-матері,
Батька-матері, роду-племені;
Наберись, дівко, ума-розуму,
Ума-розуму, та на придане.
Пісня народна.
Якщо кращу за мене знайдеш, то забудеш,
Коли ж гіршу за мене знайдеш, то згадаєш.
Пісня народна
Опритомнівши, я не міг якийсь час отямитися і не розумів, що зо мною сталося. Я лежав на ліжку у незнайомій горниці і почував себе дуже слабим. Передо мною стояв Савельїч із свічкою в руках. Хтось обережно розвивав перев'язь, якою груди й плече були в мене стягнуті. Помалу думки мої прояснилися. Я згадав свій поєдинок і догадався, Що був поранений. В цю мить рипнули двері. "Що? Як він?" — промовив пошепки голос, від якого я затремтів. "Все в тому ж стані,— відповів Савельїч з зітханням; — все непритомний ось уже п'яту добу". Я хотів обернутися, але не міг. "Де я? хто тут?" —сказав я з зусиллям. Марія Іванівна підійшла до мого ліжка і нахилилася до мене. "Що? як ви себе почуваєте?"—сказала вона. "Слава богу,—відповів я тихим голосом.— Це ви, Маріє Іванівно? скажіть мені..."—я не мав сили казати далі і замовк. Савельїч ахнув. Радість відбилась на його обличчі. "Опритомнів! Опритомнів! — повторював він.— Слава тобі, владико! Ну, батечку, Петре Андрійовичу! налякав ти мене! легко сказати? п'яту добу!.." Марія Іванівна перебила його розмову. "Не говори з ним багато, Савельїчу,— сказала вона.— Він ще слабий". Вони вийшли і тихенько причинили двері. Думки мої хвилювались. Отже, я був у домі коменданта. Марія Іванівна заходила до мене. Я хотів дещо спитати в Савельїча, але старик захитав головою і заткнув собі вуха. Я з досадою закрив очі і скоро забувся сном.
Прокинувшись, покликав я Савельїча, і замість нього побачив я Марію Іванівну; ангельський голос її мене привітав. Не можу висловити солодкого почуття, що опанувало мене в ту мить. Я схопив її руку і припав до неї, обливаючи сльозами розчулення. Маша не відривала її... і раптом її губки торкнулися моєї щоки, і я відчув їх палкий і свіжий поцілунок. Огонь пробіг по мені. "Люба, добра Маріє Іванівно,— сказав я їй,— будь моєю жінкою, дай згоду на мов щастя". Вона опам'яталася. "Ради бога заспокойтеся,— сказала вона, віднявши у мене свою руку.— Ви ще в небезпеці: рана може відкритися. Побережіть себе хоч для мене". З цими словами вона пішла, залишивши мене в сп'янінні захвату. Щастя воскресило мене. Вона буде моя! вона мене любить! Ця думка сповнювала всю мою істоту.
З тієї пори мені дедалі кращало. Мене лікував полковий цирюльник, бо в кріпості іншого лікаря не було, і, слава богу, не мудрував. Молодість і природа прискорили моє одужання. Вся родина коменданта мене доглядала. Марія Іванівна від мене не відходила. Зрозуміло, при першій зручній нагоді я узявся до перерваної розмови, і Марія Іванівна вислухала мене терпеливіше. Вона без всякої манірності призналася мені в щирій прихильності і сказала, що її батьки, звичайно, раді будуть її щастю. "Але подумай добре,— додала вона; — чи не буде перешкод від твоїх рідних?".
Я задумався. В ніжності матінки я не сумнівався, але знаючи вдачу і думки батькові, я відчував, що любов моя не дуже його зворушить і що він буде на неї дивитися, Я1 на примху юнака. Я щиро признався в цьому Марії Іванівні і вирішив одначе писати батечкові якомога красномовніше, просячи батьківського благословення. Я показав лист Марії Іванівні, яка визнала його таким переконливим і зворушливим, що не сумнівалася в успіху його і віддалася по чуттям ніжного свого серця з усією довірливістю молодості й кохання.
Із Швабріним я помирився в перші дні мого одужання. Іван Кузьмич, ганячи мене за поєдинок, сказав мені: "Ех, Петре Андрійовичу! слід було б мені посадити тебе під арешт, та ти вже й без того покараний. А Олексій Іванович у мене таки сидить в хлібному магазині під караулом, і шпага його під замком у Василіси Єгорівни. Хай він собі надумається та розкається". Я надто був щасливий, щоб затаїти в серці почуття неприязні. Я став просити за Швабріна, і добрий комендант, за згодою своєї дружини, вирішив його звільнити. Швабрін прийшов до мене; він висловив глибокий жаль з приводу того, що сталося між нами; визнав, що був кругом винен, і просив мене забути про минуле. Бувши від природи не злопам'ятний, я щиро простив йому і нашу сварку і рану, яку я дістав від нього. В наклепі його я бачив досаду ображеного самолюбства і знехтуваного кохання і великодушно прощав свого нещасливого суперника.
Незабаром я одужав, і міг перебратися на мою квартиру. Нетерпляче чекав я відповіді на надісланий лист, не сміючи надіятись і намагаючись заглушити смутні передчуття. З Василісою Єгорівною і з її чоловіком я ще не говорив; але освідчення моє не повинно було їх здивувати. Ні я, ні Марія Іванівна не намагалися приховувати від них своїх почуттів, і ми заздалегідь були вже впевнені в їх згоді.
Нарешті якось вранці Савельїч ввійшов до мене, тримаючи в руках лист. Я схопив його з трепетом. Адреса була написана рукою батечка. Це підготовило мене до чогось важливого, бо звичайно листи писала мені матінка, а він в кінці приписував кілька рядків. Довго не розпечатував я пакета і перечитував урочистий напис: "Синові моєму Петрові Андрійовичу Гриньову в Оренбурзьку губернію, в Бєлогорську кріпость". Я намагався з почерку угадати настрій, в якому написано було лист; нарешті наважився його розпечатати, і з перших рядків побачив, що вся справа пішла до дідька. Зміст листа був такий:
"Сину мій Петре! Листа твого, в якому просиш ти нас про батьківське наше благословення і згоду на шлюб з Марією Іванівною дочкою Мироновою, ми одержали 15-го цього місяця, і не тільки ні мого благословення, ні моєї згоди дати я тобі не маю наміру, але ще і збираюся до тебе добратися та за вихватки твої провчити тебе добре, як школяра, незважаючи на твій офіцерський чин: бо ти довів, що шпагу носити ще не гідний, яка дана тобі на захист батьківщини, а не для дуелей з такими ж шибениками, як ти сам.