Про мене спогади грозові
Носить він буде до кінця.
Я — кара, послана Петрові;
Я — терен для його вінця.
Він городів би дав немало,
Віддав би щастя днів своїх,
Щоб тільки знову, як бувало,
Тримать за вус мене при всіх.
Надія нам — з цієї ночі:
Кому втікать, рішить зоря.
І змовк, заплющив темні очі
Він, зрадник руського царя.
Горять зірниці світанкові,
І на долини й береги
Гармати б'ють. Дими багрові
Пливуть у небо навкруги
До сонця з сивої юги.
Полки ладом проходять в гулі.
В кущах засіли вояки.
Літають ядра, свищуть кулі,
Холодні блискають штики.
Звитяги гордої обранці,
Штурмують шведи наші шанці;
Летить кіннота наперед;
Піхота рушила за нею,
Тяжкою стійкістю своєю
Кріпить кінноти грізний лет.
І поле битви згубне, чорне,
Гримить, палає тут і там.
Та щастя бою неповторне
Назад відкинуті дружини,
Змішавшись, падають у прах.
Відходить Розен у долини,
В полон здається Шліпенбах.
Ми гоним шведів рать за раттю;
Їх слава меркне між огнів,
І бога битви благодаттю
Наш кожен крок запломенів.
В натхненні віщім і високім
Тоді гримлять слова Петра:
"За діло, з богом!" Із шатра
В юрбі любимців, певним кроком
Петро виходить. Із-під брів
Він мече іскри. Він прекрасний.
Він ночі тьма, він сонце ясне.
Він весь — гроза і божий гнів.
Іде. Йому коня підводять.
Баский і тихий вірний кінь,
В огні, в диму палахкотінь
Тремтить, очима косо водить
І, гордий вершником своїм,
Летить крізь битви чорний дим.
Вже полудень. Жара палає.
Мов ратай, битва спочиває,
Де-де гарцюють козаки.
У лад шикуються полки.
Музика бойова не грає.
Мовчать гармати між дерев,
Скінчили свій голодний рев.
І враз — в роздолище безкрає
Могутнє грянуло ура:
Полки побачили Петра.
І перед воями своїми
Промчавсь він, радісний, мов бій.
Він поле пожирав очима.
За ним слідом, в юрбі тісній,
Гнізда Петрового пташата,
Його дітей сім'я крилата,
В трудах державності й війни
Товариші його й сини:
І Шереметєв, слави гідний,
І Брюс, і Боур, і Рєпнін,
І долі любленець безрідний,
Що став напівдержавцем він.
Своїх уславлених бійців
В качалці, несеній руками
До гробу вірних служаків,
Блідий від рани, Карл з'явився.
Вожді героя йшли за ним.
Він в думу тиху затопився.
Непевний зір його відбив
Якесь незнане хвилювання,
Немовби жданий бій родив
У серці сміливім вагання...
Враз кволим вимахом руки
На руських рушив він полки.
І з ними царські всі дружини
Зійшлись в диму серед рівнини:
І грянув бій, Полтавський бій!
В огні, під градом розпашілим,
Жива стіна йде кроком смілим,
Над збитим строєм свіжий стрій
Штики змикає. Ніби туча,
Кіннота вимчалась летюча
І, повна шалу, згаряча
Січе, рубає з-за плеча.
Падуть на мертвих мертві люди,
Чавунні ядра звідусюди
Скакають, нібито живі,
Здіймають пил, шиплять в крові.
Швед, руський — ріже, ранить, коле.
Бій барабанний, в криках поле,
Грім пушок, тупіт, ржання, скін
І пекло й жах зі всіх сторін.
Серед тривоги й хвилювання,
Натхнення повні, без вагання
Зорять вожді-володарі
На бій від ранньої зорі,
Про перемогу й смерть раптову
У тишині ведуть розмову.
То хто ж стоїть біля царя
Старий, ізгорблений роками,
Підтримуваний козаками,
Орлиним оком бій зміря?
Не вперше бачити герою
Шалене хвилювання бою.
Вже на коня не скочить він,
Знемігсь Палій старий в засланні,
І козаки на кличі бранні
Не налетять зі всіх сторін!
Та чом же спалахнули очі,
І гнівом, наче млою ночі,
Старого хмуриться чоло?
Що схвилювать його могло?
Чи він в диму, в жару картечі,
Мазепу вгледів десь крізь бій,
Зненавидів літа старечі,
Беззбройний в немочі своїй?
Мазепа з думою одною
Дививсь на битву, між юрбою
Повсталих буйних козаків,
Близьких, старшин і сердюків.
І раптом постріл. Він схопився.
У Войнаровського в руці
Мушкетний ствол іще димився.
Убитий, з гнівом на лиці,
Козак скривавлений валявся,
А кінь весь в піні, у пилу,
Почувши волю, дико мчався
І зник, пірнувши в синю млу.
Козак на гетьмана старого
Летів із шаблею в руках,
З безумним гнівом ув очах.
Мазепа підійшов до нього
І мовив слово. Та козак
Вже сплющив зір. Грозив, однак,
І в сконі ворогу Росії,
Зберігши невтоленний гнів,
Ім'я коханої Марії
Язик нечутно шепотів.
Та гнуться, гнуться шведські сили.
Час перемоги! Ми зломили!
О, славний час! О, слави лет!
Іще напір — і пада швед 26;
Кіннота вслід — рубає, коле,
Мечі ступила вже вона,
Покрили мертві збите поле,
Немовби чорна сарана.
Петро святкує. Гордий, ясний
І слави повен зір його.
Бенкет царський його прекрасний.
Під війська поклики свого
В шатрі своїм він пригощає
Своїх вождів, вождів чужих,
Славетних бранців сам вітає,
І за навчителів своїх
Вітальний келих підіймає.
А де ж той перший, званий гість?
Учитель наш, ясновельможець,
Чию важку тривалу злість
Полтавський зборкав переможець?
І де ж Мазепа? Як з очей
Іуда зник, блідий од страху?
Чому король не між гостей?
Чом зрадник не пішов на плаху 27?
Де степу дика глушина, —
Король і гетьман мчать здалека.
Зв'язала доля їх одна,
А злоба люта й небезпека
Дарують силу королю.
Він рану болісну свою
Забув. Поникши головою,
Втікає він у даль глуху,
І слуги віддані юрбою
Ледь здоганяють на шляху.
На степ загледівшись мінливий,
На трави росні до колін,
З ним поруч їде гетьман сивий.
Ось хутір видно... Що ж це він,
Мазепа, ніби налякався
І геть від хутора помчався,
Як від людей тікає звір?
Чи, може, запустілий двір,
І дім глухий, і сад самотній,
І двері, скошені в пітьму,
Якийсь-то випадок скорботний
Тепер нагадують йому?
Невинності святої кате!
Чи ти впізнав житло багате,
Цей дім, колись веселий дім,
Де пив вино, в гульбі бурхливій,
І за столом, в сім'ї щасливій,
Сміявся з другом ти своїм?
Тобі цей дім очей не коле,
Де тихий ангел проживав?
І сад, відкіль вночі у поле
Її ти вивів... О, впізнав!
Повито степ нічною млою,
У тьмі дніпрові береги.
Дрімають чуйно під горою
Петра й Росії вороги.
Героя сон минають мрії,
Полтави втрату він забув.
Та сон Мазепи темний був,
Похмурий, повний безнадії.
І раптом в тиші, ніби дзвін,
Чийсь голос кличе. Що за лихо?
Над ним, неначе на поклін,
Хтось, нахилився тихо-тихо.
Здригнувсь, немов на страті, він.
Над ним бліда, простоволоса,
Одягнена в лахміття, боса,
З безумним поглядом, жахна,
Стоїть під місяцем вона...
"Чи це не сон?.. Це ти... Маріє?"
М а р і я
Ах, тихше, друже! В цей-бо час
Сон над батьками тихо віє...
Чекай... Вони почують нас.
М а з е п а
Маріє, бідна ж ти, Маріє!
Опам'ятайся! Ти страшна.
М а р і я
Як мати хитрувать уміє!
І що за оповідь смішна?
Вона, як тайну розказала,
Що вмер неначебто отець,
Мені тихенько показала
Старечу голову,— творець!
Куди втікать від злого слова?
Подумай тільки: голова
Була не людська, сивоброва, —
А вовча, он яке бува!
Чим обмануть мене хотіла!
Не сором серце так пекти?
І задля чого? Щоб не сміла
Разом з тобою утекти!
Повіриш? —
Крізь одчай глибокий
Коханець наслухав жорстокий.
У вирі дум тяжких, вона
Йому шептала, мов п'яна:
"Я пам'ятаю поле... свято...
І чернь... і мертві там тіла...
І мати в степ мене вела...
А де ж ти був? З тобою різно
Ми розійшлись, самотня я.
Ходімо вдвох. Мерщій... вже пізно.
Ах, бачу, голова моя
Палає з думання пустого:
А я вважала не за того
Тебе, старий. Залиш мене.
Страшний твій погляд і глузливий.
Потворний ти, а він вродливий:
В очах його блищить любов,
Слова такі ласкаві, милі!
У нього вуса білі, білі.
А на твоїх засохла кров!.."
І з диким сміхом завищала,
Подібна сарні молодій,
І, раптом скочивши, помчала,
І зникла в темряві нічній.
Світало. Схід зачервонів.
Огонь ясний полум'янів.
Пшеницю козаки варили;
Без сідел коней до Дніпра
Драбанти напувать водили.
Проснувся Карл... "Ого! Пора!
Вставай, Мазепо. Вже світає".
Та він не спить, лице бліде,
Бо розпач серце пожирає,
Дихання в грудях не зведе.
І мовчки він коня сідлає.
I мчиться з королем в імлі,
І страшно поглядом ширяє
Над рідним рубежем землі.
____________
Сто літ минуло — що ж лишилось
Від гордих цих людей міцних,
Від пристрастей їх вогняних?
Минуле їх не воскресилось —
І зник давно кривавий слід
Зусиль, поневірянь, побід.
В житті північної держави,
В її звитяжній боротьбі,
Лиш ти воздвиг, герой Полтави,
Величний пам'ятник собі.
А там, де вітряки рядами
Стоять по самий небосхил
Понад бендерськими валами,
Де бродять буйволи стадами
Навкруг вояцьких тих могил, —
Останки захистку розбиті
І сходини вкрива земля;
Вони одні лише на світі
Гласять про шведа-короля.
З них відбивав герой безумний
З юрбою слуг, під криків гук,
Бійців турецьких напад шумний
І кинув шпагу під бунчук.
Дарма захожий тут похилий
Шукав би гетьмана могили:
Мазепи слово зникло в тьму.
Лиш в дні великої святині
Собор погрозливо донині
Гримить анафему йому.
Та збереглася ще могила
Тих двох, що впали в кров і пил:
Між давніх праведних могил
Їх тихо церква приютила 28.
Дуби, розрісшися крислато,
В Диканьці вартою стоять,
Про друзів, посланих на страту,
Вони нащадкам гомонять.
Де ж грішниця-дочка? Предання
Мовчить об тім. Її страждання,
Її недоля та кінець
Укриті темною пітьмою
Від нас навіки. Лиш порою,
Коли в селі сліпий співець
Виконує перед народом
Пісні Мазепи, — то, бува,
Він і про грішну діву згодом
Козачкам юним заспіва.
1828
ПРИМІТКИ
1. Василь Леонтійович Кочубей — генеральний суддя за часів Мазепи.
2. Кочубей мав декілька дочок; одна з них була замужем за Обидовським, небожем Мазепи. Та, про яку тут згадується, звалася Мотрею.
3. Мазепа справді сватався до своєї хрещениці, але йому відмовили.
4. Бунчук і булава — ознаки гетьманської влади.
5. Дорошенко — гетьман.
6. Григорій Самойлович — син гетьмана, засланого до Сибіру на початку царювання Петра І.
7. Семен Палій — фастовський полковник, славетний наїзник. За свавільні наскоки засланий був до Єнісейська через скарги Мазепи. Коли Мазепа виявився зрадником, Палій був повернутий із заслання і брав участь у Полтавському бою.
8. Кость Гордієнко — кошовий отаман запорозьких козаків. Згодом передався до Карла XII. Взятий у полон і страчений в 1708 р.
9. 20 000 козаків було відряджено до Ліфляндії.
10. Мазепа в одному місці закидає Кочубеєві те, що ним верховодить дружина його, горда і високорозумна.
11. Іскра — полтавський полковник, товариш Кочубея, що поділив з ним його змову і долю.
12.