Спокою гетьмана душа;
Усі він зважує надії,
Вірніш готує свій удар;
Лиха в нім воля не слабіє
І не згаса злочинний жар.
Та як здригнувсь він, стрепенувся,
Коли здаля йому почувся
Раптовий грім! Коли йому,
Росії ворогу тому,
Вельможі руські 16 надіслали
В Полтаві писаний донос
І замість праведних погроз,
Як жертві, ласку обіцяли;
І, ратним відданий ділам,
Не давши віри тим словам,
Що правду щиру повістили,
Сам цар Іуду утішав
І карою бентежні сили
Утихомирить обіцяв.
Мазепа, ніби раб покірний,
Цареві пише, лицемірний:
"І знає бог, і видить світ:
Він, бідний гетьман, двадцять
Служив цареві чесно, вірно,
Його щедротами безмірно
Піднесений до висоти.
Яка ж злоба панує нині!
Хіба ж йому при домовині
В науку підлих зрад іти
І затемняти чесну славу?
То ж він помогу Станіславу 17
У перемовах відхилив,
Не захотів королювання
І потаємне листування
На розсуд відіслав царів?
Чи то ж не він підмову хана 18
І царгородського султана
Відрік? Він, чистий, як зоря,
За славу білого царя
Готовий завжди стать до бою,
Життя віддать і труд тяжкий,
Йому ж той ворог навісний
Вкриває голову ганьбою!
І хто ж то? Іскра, Кочубей!
А звались друзями, братами!.."
І з кровожерними сльозами,
В зухвалій злобності своїй,
Їх страти?.. Старче многолітній!
Чию дочку цілуєш ти?
Та серце, повне глухоти,
Ховає докір неодвітний.
Він каже: "Хоче в боротьбі
Зо мною мірятись, безумець!
Сокиру гострить, вільнодумець,
Він сам на голову собі!
Куди біжить, закривши очі?
Які за ним підуть охочі?
Чи, може... Ні, дочки любов
Сивин отецьких не відкупить,
Коханець гетьману відступить,
А ні — моя проллється кров".
Маріє, бідна ж ти, Маріє,
Красо черкаської землі!
Не знаєш ти, якого змія
Голубиш у нічній імлі,
До нього пристрастю окута!
Його ж душа розпутна й люта!
Кому ти, кинувши сім'ю,
Дала на жертву юнь свою?
Його хвилястий сивий волос,
Його лукаво-ніжний голос,
І зморшки темного чола,
І поглядів жагуча мла
Забула матір ти для них,
Віддавши отчий вік похилий
За ложе пристрасних утіх.
Своїми дивними очима
Тебе старий зачарував,
Словами тихими своїми
В тобі сумління він приспав.
На нього дивишся побожно.
В очах пашить кохання жар,
Його лелієш безтривожно,
Твоя ганьба — тобі як дар.
Її несеш в собі, безсила,
Як честь, — красуня молода,
Ти чари ніжного стида
В своїм падінні загубила...
Що стид Марії? Що слова?
Людські обмови — наче піна,
Коли схиляється в коліна
Гетьманська горда голова,
Як з нею гетьман забуває
Своєї долі труд і шум,
Чи таємниці грізних дум
На самоті їй розкриває?
І днів невинних їй не жаль,
І душу їй одна печаль,
Бува, як туча, затемняє:
Вона зажурених, старих
Отця і матір уявляє;
Вона крізь сльози бачить їх,
Бездітних тих батьків своїх,
До їх печалів дослухає...
О, чом не відає вона
Того, що знає вся Вкраїна!
Ні! Тайни чорної не зна
У всім краю вона єдина.
ПІСНЯ ДРУГА
Мазепа хмурий. Клекотить
Жорстока дума невситима.
Марія ніжними очима
На нього, сивого, зорить,
Коліна гетьману обнявши,
Говорить про кохання знов.
Даремно: чорних дум назавше
Не віддалить її любов.
Він на Марію не зважає,
Холодні думи тче свої,
На ніжні закиди її
Мовчанкою відповідає.
Украй здивована, сумна,
Встає, ображена, вона
І ледве диха й промовляє:
"Послухай, гетьмане: тобі
Я віддала усе на світі
І за любов мою в ганьбі
Я мала лиш одне в приміті:
Щоб ти любив. Глуха й німа,
Згубила щастя я сама,
Але за долею своєю
Я не жалію: в тишині,
В ту ніч, як стала я твоєю,
В коханні клявся ти мені.
Чому ж, скажи, мене не любиш?"
М а з е п а
Мій друже, кривдиш ти мене.
Облиш безумство це чудне,
Ти ним лиш серце марно губиш:
Чуттів жагучих темний вир
Твою засліплює уяву.
Тебе люблю, Маріє, вір,
Сильніше я, ніж владу й славу.
М а р і я
Неправда: хитрощі — то гріх.
Завжди були ми нерозлучні,
Тепер же пестощів моїх
Не прагнеш ти — вони докучні
Всі дні ти десь поміж старшин,
Мені ж, самотній, дні, як літа;
А в ночі довгі — чи один,
Чи з старцем ти, чи в єзуїта.
Любов покірлива моя
Стрічає відсіч неласкаву.
Ти пив недавно, знаю я,
За пані Дульську. Це цікаво!
Та пані Дульська хто?
М а з е п а
І ти
Ревнива? Чи мені ж, старому,
Шукать любов ще невідому,
На клич її безумно йти?
Чи став би я, усюди знаний,
Немов юнак палкий, зітхать,
Ганебні волочить кайдани,
Жінок лукаво спокушать?
М а р і я
Ні, ні, відкрий мені всю душу,
Скажи одверто все — і край.
М а з е п а
Твій спокій берегти я мушу...
Що ж! Таємницю, друже, знай!
Давно задумали ми діло,
Тепер воно кипить у нас.
Усім нам діяти наспіло;
На боротьбу ударив час.
Без вольності, добра і слави
Ми гнулись нижче від трави,
Під покровительством Варшави,
Під самовладністю Москви.
Вкраїні бути, як державі,
У незалежності пора:
Знамена вольності криваві
Я підіймаю на Петра.
Обидва, в пактах незабутих,
Стоять за мене королі,
У повстанні, у січах лютих
Я трон воздвигну на землі.
Підтримать друзі теж зуміють:
Княгиня Дульська, з нею діють
Цей старець, що стрічала ти,
Та єзуїт. Усе готове.
Від них я маю і домови,
І королівські всі листи.
Оце такі мої визнання.
Твої підозри й нарікання
Розвіяні?
М а р і я
О, милий мій,
Ти будеш цар землі своїй!
Корони золото багряне
Твоїм сивинам личить.
М а з е п а
Стій,
Не все збулося. Буря гряне;
Хто скаже, в чім судьба моя?
М а р і я
З тобою я живу без страху, —
Могутній ти! О, знаю я:
Здобудеш трон.
М а з е п а
А якщо плаху?..
М а р і я
Разом на плаху, якщо так,
Бо я таю любов безкраю.
Та ні: ти носиш влади знак.
М а з е п а
Мене кохаєш?
М а р і я
Я! Кохаю?
М а з е п а
Скажи: чи я, чи батько твій
Тобі дорожчий?
М а р і я
Милий мій,
Цей запит — нащо він? Тремтливо
Його я слухаю. Сім'ю
Забути хочу я свою,
Бо я ж сім'ї ганьба; можливо,
(Який страшний думок потік!)
Мене отець прокляв навік, —
За кого ж бо?
М а з е п а
Миліший, може,
Все ж батько? Ти мовчиш...
М а р і я
О, боже!
М а з е п а
Що ж? говори.
М а р і я
Вирішуй сам...
М а з е п а
Послухай: довелося б нам,
Мені чи батьку, йти до скону,
А ти б суддею нам була,
Кого б ти в жертву принесла,
Кому б ти стала в оборону?
М а р і я
Ах, досить! Серця не терзай!
Спокусник ти.
М а з е п а
Відповідай!
М а р і я
Ти зблід; твоя сувора мова...
О, не гнівись! Я всім готова
Тобі пожертвувать в ці дні;
Але від слів цих жахом віє.
Доволі.
М а з е п а
Пам'ятай, Маріє,
Що ти сказала тут мені.
Спокійна українська ніч.
Прозоре небо. Зорі сяють.
Дрімоти-сну не гонить з віч
Повітря тепле. Ледве мають
Тополі листям срібляні.
І місяць ген в височині
Над Білу Церкву випливає
І гетьмана сади рясні
Та замок давній осяває.
І тихо, тихо все кругом;
Та в замку шепіт і неспокій.
У темній башті, під вікном,
В задумі тяжкій і глибокій,
В заковах Кочубей сидить
І хмуро в небеса зорить.
Світанком страта. Він без страху
Чекає, що візьмуть на плаху;
Не жаль йому свого життя.
Що смерть? Жадане забуття!
Готов лягти він в гроб кривавий.
Долає сон. Та боже правий!
Лягти негіднику до ніг,
Упасти безсловесно в порох,
Щоб по царевій волі міг
Царів знущаться з нього ворог,
Згубить життя і честь свою,
І друзів вольную сім'ю
На плаху повести, на муки,
Чужий покутувати гріх
І ворогів почути сміх,
Упавши смерті в чорні руки!..
І нікому заповісти
Згубителю своєму мсти!
І він згадав свою Полтаву
І друзів погляди ясні,
Минулих днів багатство й славу,
Дочки задумливі пісні,
І дім, де зріс серед природи,
І труд, і сни, й роздолля нив,
Де взнав життєві насолоди,
А потім сам же їх лишив.
Для чого? —
Ключ в замку іржавім
Гримить, лунає межи стін.
Нещасний думає: це він!
Це на шляху моїм кривавім
Мій вождь під знаменом хреста,
Той, що несе святі скрижалі,
Цілитель туги та печалі,
Слуга розп'ятого Христа,
Його святую кров і тіло
Приніс мені для каяття,
Хай приступлю до смерті сміло,
Піду до вічного життя!
В журбі, у розпачі сердечнім
Нещасний Кочубей готов
Перед всесильним, безконечним
Звільнити душу від заков.
Та не пустельника святого,
Він гостя впізнає страшного:
Жорстокий Орлик перед ним.
В огиді, з поглядом сумним,
Страждалець в Орлика питає:
"Ти тут, жорстокий кате мій?
Останній час у тьмі нічній,
І той Мазепа відбирає?"
О р л и к
На допит мій відповідай.
К о ч у б е й
Іди собі — й на тому край;
Залиш мене.
О р л и к
Визнання нові
Потрібні гетьману.
К о ч у б е й
Які?
Давно на допити гіркі
Я все сказав. У кожнім слові
У мене лжа. Я лицемір,
Лукавий я. Хоч вір, не вір,
А гетьман правий.
О р л и к
Ні, зі мною
Все говори! Ти був багат;
Ми знаєм: не єдиний клад
В Диканьці 20 схований тобою.
Ти вмреш, тяжка твоя вина;
Добро й маєток — все сповна
Надійде у казну військову —
Такий закон. Кажу я знову:
Відкрийся сам, та не лукав.
Де ті скарби, що ти сховав?
К о ч у б е й
О, так! Безцінні мав три клади
Я у житті цім для відради.
І перший клад мій — честь моя,
Його в тюрмі утратив я;
Був другий клад, мов цвіт лілеї,
То світла честь дочки моєї.
Над ним тремтів я, умлівав, —
Мазепа другий клад украв.
Але зберіг я клад останній —
Святу, гарячу мсту мою,
Що завтра богу віддаю.
О р л и к
Старий, покинь це мудрування!
Сьогодні ти лишаєш світ,
Тож думу лиш плекай сувору.
Не час на жарти. Дай одвіт,
А хочеш мук, то саме впору:
Де гроші?
К о ч у б е й
О, холопе злий!
Нащо ці допити нездарі?
В труну я ляжу неживий,
А ти з Мазепою у парі
Біжи моє добро шукать
Вночі, кривавими руками
Льохи глибокі розривать,
Палити села з хуторами.
Та ще візьми дочку мою;
Вона тобі, прелютий враже,
Скарби ті всі сама покаже;
Тож, ради бога, я молю,
Дай спокій бідному в неволі.
О р л и к
Де гроші маєш? Покажи.
Не хочеш? — Гроші де? Скажи,
А ні — у муках вмреш поволі.
До місця покажи сліди.
Мовчиш? — Ну, що ж! Гей, кате, йди!21
І кат зайшов...
О, страдна ноче!
Де ж гетьман? Де той лиходій?
Куди сховатися він хоче
В гадючій совісті своїй?
Ще спить Марія у світлиці,
Не знає бідна таємниці,
А поруч, мовби тінь німа,
Сидить, очей не підніма,
Мазепа в тишині понурій.
В душі думки пливуть, як бурі,
Глухі, мов темрява ночей.
"Умре безумний Кочубей;
Нема рятунку вже. Чим ближче
Надходить час для наших справ,
Чим владу я міцніш прибрав,
Тим при мені схилитись нижче
Повинен ворог. Шлях один:
Донощику й клеврету згин,
Кінець". Та, глянувши на ложе,
Мазепа думає: "О, боже!
Що буде з нею, як вона
Почує про криваву страту?
Пролине часу небагато,
І виявиться таїна...
Що ж учинить тоді? Сокира,
Упавши зранку, загримить
По всій Украйні.