Зіходить в тіняві долини,
Ти любиш грім небес, але зичливо ти
І бренькіт слухаєш бджолиний.
От справжній де поет! Душею тужить він
На пишних іграх Мельпомени,
Та пильно слухає і вільний передзвін
Базаром любленої сцени.
То кличе Рим його, то гордий Іліон,
То древні скелі Оссіана,
І враз легкий його помчати може сон
У слід Бови чи Єруслана.
* * *
I
І далі ми пішли — і страх мене обвив.
Моторний бісик там, підкорчивши копито,
Якогось лихваря над полум'ям крутив.
Гарячий падав жир в закопчене корито,
І лопавсь на вогні обсмалений лихвар.
А я: "Скажи мені, що в карі сій відбито?"
Віргілій же мені: "Є зміст у кожній з кар,
Мій сину: лиш користь державши на приміті,
Жир боржників своїх смоктав сей батько скнар
І їх безжалісно крутив на вашім світі".
Тут грішник смажений протяжно заквилив:
"О, краще б я тонув у Леті льодовитій!
О, коли б зимний дощ цю шкуру остудив!
Сто я на сто терплю: відсоток нечуваний!"
Тут звучно лопнув він — я очі опустив.
Почувся дух тоді (о диво!) препоганий,
Немов зіпсоване розбилося яйце,
Чи сіркою курив челядник лікарняний
Я носа затулив, я відвернув лице,
Та мудрий вождь мене провадив далі й далі
І каменя підняв за мідне він кільце,
Зійшли ми вниз — і я узрів себе в підвалі.
II
Тоді я демонів побачив чорний рій,
На зграю віддалік похожий мурашину —
Ті біси тішились у грі якійсь гидкій:
В склепіння пекла там піднісши верховину,
Скляна підносилась, як Арарат, гора —
І відкидала тінь на хмуру всю рівнину.
Розпікши на вогні тяжкий чавун ядра,
Котили вниз чорти смердючими руками
Ядро — і в тім була ота пекельна гра.
Гора розпалася колючими зірками.
Тут інших роганів нетерпеливий рій
По жертву кинувся з жахливими словами.
Жону з сестрицею взяли вони мерщій
І заголили їх, і вниз пустили з криком —
Ті покотилися по площині скляній...
Волали — я почув — вони з одчаєм диким;
А скло їх різало, впивалось в тіло їм —
Чорти ж стрибали вкруг із реготом великим.
Дививсь я віддалік у роздумі тяжкім.
Красуня
Все в ній гармонія, все диво,
Все пристрастям чуже земним;
Вона покоїться стидливо
В краси величчі крижанім;
Вона круг себе поглядає:
Суперниць, подруг їй нема;
Красунь уславлених юрма
В її промінні погасає.
Хоч би куди ти поспішав,
Хай і до радощів кохання,
Якого б в серці не плекав
Ти потаємного бажання,—
Її зустрівши, станеш ти,
Зніяковівши мимовільно,
Щоб уклонитись богомільно
Ясній святині красоти.
Осінь
(Уривок)
Днів пізніх осені не вміють шанувати,
За тиху їх красу і за непишні шати.
Дитина так мала, занедбана в сім'ї,
Мене приваблює. Одверто вам сказати,
Над всяку пору я люблю її;
Багато доброго, коханець непримхливий,
Зумів знайти я в ній, лагідній і пестливій.
Як пояснити це? Сподобалась мені;
Так інший з юнаків, бува, сухотну діву
Сподоба інколи. Живе останні дні
Сердешна дівчина без нарікань, без гніву,
І сяють усміхом уста її марні,
Не відчува вона ще смерть страшну, квапливу,
Співає; щоки ще червоні і ясні,
Сьогодні ще вона жива, а завтра — ні.
Засмутлива пора! Очей зачарування!
Приємні дні її прощальної краси,
Люблю природи я розкішне завмирання,
В багрець і золото одягнені ліси,
У вітті вітру шум та свіже повівання,
В імлі багристій ледве чутні голоси,
Проміння нерясне, і перші ще морози,
І сивої зими віддалені погрози.
Пісні західних слов'ян
І
Видіння короля1
Король ходить важкою ходою
Взад і вперед по палатах;
Люди сплять — королю лиш не спиться;
Короля султан облягає,
Голову грозить йому відтяти
І в Стамбул відіслать її хоче.
Часто він підходить до віконця,
Чи не чути там якогось шуму?
Чує, птиця нічна десь виє,
Провіщає біду неминучу,
Скоро їй шукать нової стріхи
Для своїх пташат бідолашних.
Не сова виє в Ключі-граді,
То не місяць на Ключ-город світить,
В церкві божій гримлять барабани.
Вся свічками осяяна церква.
Та ніхто барабанів не чує,
Ніхто світла в церкві божій не бачить,
Лиш король те чув і те бачив;
Із палат своїх він виходить
Та й іде він сам в церкву божу.
Став на паперті, двері відчиняє...
Серце стислося йому від жаху,
Та велику він творить молитву
І спокійно в церкву божу ввіходить.
Тут він бачить дивне видіння:
На помості валяються трупи,
Поміж них кров струмками хлюпоще,
Як потоки дощові осінні,
Кров по кісточки йому доходить.
Горе! В церкві турки і татари,
Та ще й зрадники ті, богуміли2.
На амвоні сам султан безбожний,
Держить він наголо шаблю,
Кров по шаблі свіжа струмує
Од вістря по саму рукоятку.
Короля пойняв раптовий холод:
Тут же бачить він отця і брата.
Що отець від султана праворуч,
Опустився старий на коліна,
Подає йому свою корону;
А ліворуч, теж на колінах,
Його син, Радивой окаянний,
Бусурманською чалмою повитий
(З тою самою мотузкою, що нею
Задушив він нещасного батька),
Край поли у султана цілує,
Мов холоп той, фалангою3 битий.
І султан безбожний усміхнувся,
Взяв корону, розтоптав ногами
Та й промовив тоді Радивою:
"Будь у Боснії моїй можновладцем,
Для гяур-християн беглербеєм"4.
І відступник б'є чолом султану,
Тричі діл скривавлений цілує.
І султан своїх слуг покликав
І сказав: "Дать каптан Радивою5,
Та не з бархату каптан, не парчевий,
А здеріть на каптан Радивою
Шкуру з рідного його брата".
Бусурмани короля оточили,
Роздягли догола його всього,
Ятаганом йому шкіру розпороли,
Стали дерти руками й зубами.
Оголили м'ясо і жили
І до самих костей обідрали,
Одягли вони шкурою Радивоя.
Заволав тоді мученик до бога:
"Правий боже, заслужив я кари!
Плоть мою віддай на розтерзання,
Тільки душу помилуй, Іісусе!"
При тім імені церква задрижала,
Все зненацька затихнуло, померкло,—
Зникло все — немов і не бувало.
І король навпомацки із церкви
Якось вибрався в тьмі глибокій
І з молитвою на вулицю вийшов.
Було тихо. З високого неба
Місяць біле освітлював місто.
Враз метнулась із-за міста бомба6,
І пішли бусурмани на приступ.
Примітки*
1. Хома І був таємно убитий своїми двома синами
Стефаном і Радивоєм у 1460 році. Стефан йому наслідував.
Радивой, гніваючись на брата за захоплення влади,
розголосив жахливу таємницю і втік у Туреччину до
Магомета II. Стефан з намови папського легата вирішив
воювати з турками. Він був розбитий і втік у Ключ-город,
де Магомет обложив його. Захоплений у полон,
він не погодився прийняти магометанську віру,
і з нього здерли шкіру.
2. Так називають себе деякі іллірійські розкольники.
3. Фаланга — палочні удари по п'ятах.
4. Радивой ніколи не мав цього сану, і всі члени
королівської родини були знищені султаном.
5. Каптан — звичайний подарунок султанів.
6. Анахронізм.
* Належить Пушкіну.— М. Р.
* * *
Час, милий друже, час! душа спокою просить
Летять за днями дні, і кожна мить відносить
Частинками буття,— а ми усе ждемо,
Що завтра житимем, та мить — і помремо.
На світі щастя де? Є спокій лиш та воля.
Давно малюється мені принадна доля:
Давно, знебулий раб, замислив я втекти
В далеке селище труда і чистоти.
* * *
...Знов одвідав я
землі куточок той, де я відбув
у вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ з тих пір пройшло
й чимало
для мене одмінилося в житті,
і сам, підвладний спільному закону,
я одмінився теж — та знову тут
минувшина жива мене проймає
і, видається, вчора ще блукав
в оцих я пущах.
Ось домок опальний,
де бідна няня при мені жила,
уже її нема — вже за стіною
не чую я важких старечих кроків,
Ані її дозору кропіткого.
Ось горб лісистий, над яким, бувало,
сидів я непорушно й задивлявсь
на озері, замислюючись сумно
про інші береги, про інші хвилі...
Між злотних нив і пасовиськ зелених
воно широко стелиться й синіє,
через його недовідомі води
пливе в човні рибалка й тягне свій
убогий волок. В берегах похилих
розсіялися села. Там за ними
прокривлений вітряк надсилу крила
ворочає при вітрі...
На розміжжі
дідівських володінь при місці тім,
де вгору піднімається дорога,
дощами зрита чисто, три сосни
стоять — одна навідлі, інші двоє
близенько в парі. Тут, коли повз них я
переїздив при місячному світлі,
знайомим шумом шерех їх вершин
мене привітував. По тій дорозі
тепер поїхав я й перед собою
побачив знову їх. Вони ті самі ж,
той самий їх знайомий вуху шерех,—
та коло прикорнів їх постарілих
(де здавна все було мов пустка голо)
тепер маленька пуща розрослась,
сім'я зеленая. Кущі товпляться
під тінню їх, мов діти. А здаля
стоїть один похмурий їх товариш,
немов бурлак старий. Йому навкіл,
як і раніше — пустка.
Драстуй, роде,
мені не знан та молод! Вже не я
побачу твій могутній пізній розквіт,
коли переростеш моїх знайомих
і голову стару заслониш їм
од віч прохожого. Та хай онук мій
почує ваш привітний шум, коли,
вертаючи із дружньої розмови,
він пройде мимо вас у пітьмі вночі
і пригада про мене.
* * *
В осінні дні, коли готовий
Я на дозвіллі віршувать,
Мені ви радите, братове,
Роман мій далі посувать.
Ви кажете і недаремно,
Що не годиться, ба й нечемно,
Урвавши оповіді звук,
Її мерщій давати в друк.
Що мав своєму я герою
Дружину хоч яку знайти,
Чи у труну його звести,
Та й попрощатися з юрбою
Осіб роману дійових.
І вивести на світло їх.
Ви кажете: "По божій волі
Іще живе Онєгін твій.
Отож іди вперед поволі,
Півсонні лінощі розвій.
Зі слави, як статечні люди,
Збирай оброк хвали й огуди,
Малюй і франтів городських,
І милих панночок своїх,
Війну і бал, палац і хату,
І келью... і гарем,
Бери тим часом день за днем
Із публіки помірну плату,
За том карбованців по п'ять —
Легеньке мито, що й казать".
* * *
Отці пустинники і жони непорочні,
Щоб серцем залітать у селища заочні,
Щоб покріплять його і гамувати кров,
Зложили господу багато молитов.
Та ні одна із них мене так не втішає,
Як та, що з вірою священик промовляв
У сумовиті дні великого поста;
Частіше все мені приходить на уста
Те слово, що мені упалі живить сили.
Владико днів моїх! Неробства дух похилий,
Любоначалія, страшного, ніби змій,
І марнословія не дай душі моїй.
Та дай побачити гріхи мої й облуди,
Щоб я на ближнього не накидав огуди,
І дух смиренності, й терпіння, і любов,
І чистоту мені даруй, о боже, знов.
* * *
Exegi monumentum*
Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний,
Тропа народна там навіки пролягла,
Олександрійський стовп, в гордливості незборний,
Йому не досягне чола.