Саме через це тепер так часто трапляються нещастя на морі. Та і як же то може бути, щоб з доброго дива потонув такий корабель, як дзвіниця завбільшки? А воно ось як: коли в таку грозову ніч зрубує Міхель дерево, то замість нього випадає з корабля якась стара колода, і вода одразу заливає й топить корабель. Отаке розказують про Міхеля-Голландця, і то правда, що все лихо тут від нього. О, він може зробити чоловіка багатим! — додав старий таємниче. — Та я б не схотів того багатства! Не хотів би я опинитись у шкурі товстого Езекіеля або довготелесого Шлюркера. Та й танцюрист-король не кому іншому продався!..
Тим часом буря вщухла. Петерові дали під голови мішок з листям, поклали його на лежанці й побажали на добраніч. Ніколи ще йому не верзлося такого, як тієї ночі. То йому ввижався Міхель-Голландець, який, зірвавши з завісів вікно, простягав йому своєю величезною лапою повен гаман золота і дзеленькотів ним; то здавалось, ніби малий Склярчук їздить по хаті на великій зеленій пляшці, то вчувався сміх, як там, на горі, і хтось шепотів йому на ліве вухо чудну пісню:
У Голландії червінців ой багато! Коли хочеш, то придбай. Найдрібнішу за них плату, Хлопче, дай, дай, дай!
Потім він чув цю саму пісню уже в лівому вусі, а тоненький голосок Склярчука шепотів йому: "Дурний ти, Петере, дурноверхий ти дровопал! Невже не добереш рими до слова "буяє", а ще народився в неділю опівдні! Шукай же, дурню, шукай!"
Петер кидався й стогнав уві сні, силкувався знайти риму, але так нічого й не придумав. Прокинувшись удосвіта, він сів за стіл, обіперся на руки й пригадав свій сон. У вухах у нього ще чулося шепотіння: "Шукай же, дурню, шукай!" І він знову почав думати, підшукуючи рими до "буяє" — і все марно. Аж тут повз хату за вікном пройшло в ліс троє хлопців. Один з них саме зачинав пісню:
Ой на горі гуляю, Округ ліс буяє, Долиною мила йде, До себе гукає…
Петера мов блискавкою освітило.
— Ага, так до "буяє" буде в лад "гукає"! Ну, тепер, пане Склярчук, ми з вами поговоримо!
Він швиденько забрав свого капелюха та палицю, попрощався з господарями і вдруге попрямував до гори.
Петер ішов поволі, складаючи останній рядок пісні. Склав він його, як уже був майже на горі, й так зрадів, що аж підстрибнув. І тут побачив він за деревами здоровенного дядька, вдягнутого плотогоном, з довгою, мов корабельна щогла, костурякою в руці. Коли той став наближатися до нього, Петер з жахом побачив, що то сам Міхель-Голландець.
— Петере Мунк! Що тобі тут треба на горі? — спитав лісовик громоподібним голосом.
— Доброго здоров'я вам, пане-господарю! — відповів Петер, удаючи з себе сміливого, а сам аж тремтів од страху. — Я оце вертаюсь додому.
— Петере Мунк! — сказав лісовик і подивився на хлопця суворим пронизливим поглядом. — Твоя не тут стежка додому!
— Воно й правда, відхилився трохи вбік, — погодився Петер, — та сьогодні дуже парко, то я хотів пройтися холодком.
— Не бреши, нікчемний дровопале, — визвірився Міхель, — бо я тут на місці приб'ю тебе дрючком! Ти думаєш, я не знаю, як ти старцював у малого? Ех, ти — зробити таку дурість!.. Добре, що хоч не знаєш примовляння. Та то ж скнара, те мале луб'я — і дає небагато, а кому й дасть, то той життю не радий… Ти горопаха, Петере, і мені тебе шкода. Такий бравий, гарний парубок, а палиш дрова! Он інші розкидають пригорщами золото, а ти перебиваєшся копійками. Чи то життя?
— Та це ви правду кажете — нікчемне життя!
— Ну, то слухай: я багато кому допоміг у скруті, і ти не будеш перший. Кажи, скільки золота дати тобі для початку?
Міхель трусонув свою здоровенну кишеню, і там задзвеніли гроші зовсім так, як чув Петер уві сні. Петера аж посудомило від тих слів, його кидало то в жар, то в холод: адже він розумів, що Міхель дає гроші не просто з ласки, а буде добре за те правити. Петерові пригадалися слова діда про місцевих багатіїв, і його пройняв неймовірний жах.
— Дуже, дуже вам дякую! — крикнув він. — Але не хочу з вами зв'язуватися, бо добре вас знаю!.. — і щодуху побіг геть.
Та довгоногий лісовик не відставав од нього і все бурмотів глухо, з погрозою:
— Ти ще каятимешся, Петере Мунк, бо в тебе на лобі написано і в очах світиться, що ти мене не обминеш. Ось послухай, я хочу сказати тобі одне розумне слово… Та не біжи так, бо онде вже моя межа…
Як почув те Петер та побачив рівчака, на який показував лісовик, то так припустив, що й Міхель побіг за ним з лайкою та погрозами. В розпачі Петер зважився стрибнути через рівчак, бо бачив, як замірився лісовик шмагонути його костуром. Він перескочив щасливо, а костуряка розсипалась у повітрі на тріски, мов об стіну луснула, і один шмат пролетів над самісінькою головою.
Радіючи, хотів Петер пошпурити той оцупок Міхелеві назад, та тільки-но взяв у руки, як той заворушився і зробився страшною гадюкою, що вже роззявила отруйні щелепи й витріщилась на нього палючими очима. Петер неймовірно злякався. Він хотів кинути гадюку додолу, та вона цупко обкрутилася навколо руки і вже наблизила страшне жало до його лиця. Аж раптом з лісу вилетів величезний глухар, вхопив гадюку дзьобом і знявся з нею високо вгору, Міхель, що лишився по той бік рівчака, аж заревів, мов скажений, побачивши, як глухар потяг гадюку.
Тремтячи всім тілом, знеможений Петер почвалав далі. Стежка вужчала, хащі густішали, й незабаром хлопець опинився біля величезної ялини. Він знову, як і вчора, чемненько вклонився, привітався до малого лісовика й проказав:
Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє… Хто в неділю уродивсь, той тебе гукає!
— Не зовсім добре потрапив, Петере, та вже нехай буде так, — почув він тоненький, лагідний голосок у себе за спиною.
Озирнувшись, Петер побачив під чепурною ялиною малого дідочка в чорному каптанці, червоних панчохах та крислатому брилі. Обличчя його було приязне, а борода, мов розчесана куделя. Дідок курив люльку з блакитного скла, а коли Петер підійшов ближче, то побачив, що на ньому все скляне: одежа, черевики, бриль, — тільки з м'якого, немовби ще гарячого скла, бо як ворушився старий, то воно гнулося, наче сукно.
— Тебе перестрів той нахаба Міхель? — промовив дідок, якось чудно покахикуючи. — Він хотів тебе добре налякати, та я відібрав його хитру костуряку, вже він її більше не побачить.
— А так, пане Склярчук, — промовив, кланяючись, Петер, — я й справді перелякався. Дякую вам, що визволили: адже це ви були тим паном глухарем? Я оце до вас за порадою: погано мені живеться, з дровопалів у люди не виб'єшся. А я ж молодий і думаю: може, з мене й вийде що путнє. А подивлюсь на інших — он як вони високо сягнули! Хоча б, скажімо, Езекіель або король танцюристів — у них грошей, як полови.
— Петере, — озвався дідок дуже серйозно. — Петере, не кажи мені про них. Що толку, як вони порозкошують зо два роки, а потім будуть нещасними? Не нехтуй своїм ділом, Петере: і твій батько, і дід були совісні люди, а проте все життя дрова палили. Я не хочу думати, що тебе привело до мене бажання стати гультяєм.
Петер злякався й засоромився.
— Ні, — промовив він, — гультяйство, я сам знаю, корінь усіх лих. Та не думайте, що мені більше до вподоби інше становище, ніж моє. Дровопал — це щось таке мізерне на світі, що рівняти не можна зі склярами, плотогонами або годинникарями.
— Дивний ви рід, люди, — говорив далі лісовик. — Мало хто з вас вдовольняється тим, що має. Ну, а якби ти був склярем, хіба б тобі не кортіло зробитися лісовим паном, а став би паном, то не заманулось би хіба стати лісничим або й чим більшим? А втім, гаразд! Якщо ти обіцяєш бути працьовитим, то я допоможу тобі, Петере, бо вдовольняю три бажання кожної людини, котра народилась у неділю й спромоглася викликати мене. Два вибирай по своїй волі, а третє я відкину, коли загадаєш щось дурне. Ну, то кажи зараз, чого тобі хочеться. Тільки дивись, Петере, щоб було путяще й корисне.
— О, який ви добрий, пане Склярчук! Ну… коли вже мені можна попрохати все, чого серце бажає, так найперше… я хочу танцювати краще від короля танцюристів і завжди мати в кишені стільки грошей, як товстий Езекіель.
— Йолоп! — з гнівом вигукнув старий. — От нікчемне бажання: вміти танцювати та мати гроші на гру в кості! Соромся, дурню, нівечити свій талан-долю! Яка тобі та твоїй матері користь буде, що ти пострибаєш і попиячиш у шинку в неділю, а цілий тиждень житимеш злиднем? Ще даю я тобі на волю друге бажання — надумай щось розумніше.
Петер почухав потилицю.
— А ще я хочу володіти найкращим й найбагатшим на цілий Шварцвальд скляним заводом… з усім приладдям… грошима, щоб розпочати справу…
— Оце й усе? — скривившись, запитав лісовик. — Більш нічого?
— Ну… щоб була в мене гарна конячка… карета…
— Дурноверхий ти дровопале! — гримнув старий і спересердя розтрощив об дерево свою люльку. — Конячка, карета! Розуму, людського толку, тями тобі треба, а не цяцьок! Ну, та не біда: друге твоє бажання ще сяк-так, бо добрий завод прогодує свого хазяїна, аби розум та догляд прикласти до неї, а конячки та карети самі прийдуть.
— Пане Склярчук, — додав Петер, — то вже нехай буде так, як ви кажете: ще я бажаю розуму, коли вже так дуже він мені, на вашу думку, потрібний.
— Е, ні. Ще з тобою всяк буде, то краще хай третє бажання лишається в запасі. А тепер — марш додому! Отут, — лісовик витяг з кишені гаманця, — дві тисячі золотих. Цього доволі, і вдруге по гроші до мене не приходь, бо почеплю тебе на гілляці — такий у мене звичай. Три дні тому помер старий Вінкфріц, що мав великий скляний завод в Унтервальдені. Завтра ранком іди туди й купуй його. Живи, як годиться доброму господареві, працюй, а я тебе навідуватиму й допомагатиму радою. І ще ось що. Перше твоє бажання було лихе. Обходь десятою вулицею шинки, Петере! Вони ще нікого не довели до добра.
Так говорячи, дідок витяг нову люльку, натоптав її сухими ялиновими шишками і встромив у беззубий рот. Закуривши, він приязно простяг Петерові руку, дав ще кілька добрих порад, а потім огорнувся димом і зник у його хмарах, що знялися високо вгору.
Повернувшись додому, Петер застав матір у великій журбі, бо вона вже думала, що його забрали в солдати. Петер весело розповів матері, що зустрів у лісі приятеля, і той йому позичив грошей, щоб він покинув палити вугілля та взявся за інше діло.