На третій день султан покликав до себе дружину і звелів слугам привести обох майстрів.
Сяючи від радості, ввійшов Лабакан і розгорнув перед очима здивованого султана зроблений ним кунтуш.
— Дивись, батьку, — промовив він, — подивіться й ви, мамо, хіба це не всім кунтушам кунтуш? Та я ладен побитись об заклад з найпершим придворним кравцем, що він не зробить кращого!
Султанша засміялась і обернулась до Омара.
— А ти що приніс, сину мій?
З досадою кинув той додолу шовк і ножиці й промовив:
— Мене навчили їздити на баских конях та орудувати шаблею, списом я влучаю в ціль за шістдесят кроків, а шити й кроїти не вмію, та [76]
й вчитися цього зовсім не личило племінникові Ельфі-Бея, каїрського володаря!..
— О, ти правдивий син мого чоловіка й пана! — вигукнула султанша. — Дай-но я пригорну тебе до свого серця й назву своїм сином! Пробач, мій чоловіче, мій господарю, — говорила вона далі, звертаючись до султана, — я мусила піти на хитрощі, щоб переконати тебе. Гадаю, тепер і в тебе нема сумніву, хто з них принц, а хто кравець. Безперечно, цей чоловік пошив дуже гарний кунтуш, і я охоче розпитаюся в нього, який саме майстер навчав його кравецтва.
Султан, збитий з пантелику, мовчки сидів у глибокій задумі, час від часу поглядаючи то на дружину, то на Лабакана, що докладав усіх зусиль, аби приховати свій сором.
— Цього доказу ще мало, — сказав нарешті султан, — але, хвалити Аллаха, в мене є ще спосіб перевірити, чи я одурений, чи ні.
Він звелів привести свого найкращого коня, скочив у сідло й майнув до лісу, що починався зразу за містом. Як розповідалось у давній легенді, там жила добра фея Адользаїда, що вже не раз у часи великої скрути допомагала його предкам доброю порадою. Туди, до неї, і подався султан Сауд.
Посеред того лісу була галявина, яку з усіх боків обступали високі столітні кедри. Легенда свідчила, що саме тут жила та фея, і тому з діда й прадіда люди з острахом обминали це місце.
Султан скочив з коня, прив'язав його до дерева, став посеред галявини й голосно промовив:
— Коли це правда, що ти допомагала моїм прабатькам у часи скрути, то не одцурайся від [77] їхнього онука, дай мені пораду в такій справі,? де людського розуму не вистачає! s
Тільки-но він сказав останні слова, як розчахнувся стовбур одного кедра і звідти вийшла до нього жінка в довгій білій одежі.
— Я знаю, чого ти до мене прийшов, султане Сауд, — сказала фея. — Твій намір чесний, тому я допоможу тобі. Візьми оці дві скриньки і дай на вибір тим, що називають себе твоїми синами. Я знаю: твій справжній син не помилиться.
Так сказавши, фея дала султанові дві невеличкі скриньки з слонової кістки, оздобленої золотом та перлами. На кришках, що їх султан марно силкувався відчинити, були зроблені написи з діамантів.
Дорогою додому султан усе міркував, що б то могло бути сховане в тих скриньках, яких він ніяк не міг відчинити. Написи так само не допомагали розв'язати загадку: на одній скриньці було написано "Честь і Слава", на другій — "Щастя й Багатство". Султан подумав собі, що важко буде вибрати котрусь із них, бо обидва написи були однаково принадні.
Повернувшись до палацу, він звелів покликати до себе султаншу і розповів їй про свою розмову з феєю та про її присуд. І тоді охопила султаншу велика радість і надія, що той, до котрого горнеться її серце, вибере потрібну скриньку.
Насеред тронної світлиці висунули два столи, і султан власною рукою поставив на них обидві скриньки, тоді, сівши на трон, дав знак рабам, щоб відчинили двері, і в світлицю посунув цілий натовп емірів та пашів, які посідали попід стінами на тканих золотом подушках. [78] Коли всі були в зборі, султан кивнув рабам удруге, і на порозі з'явився Лабакан. Він гордовито пройшов через усю світлицю, впав перед троном додолу й запитав:
— Що звелиш мені, мій султане й батьку? Султан підвівся з трону і сказав:
— Мій сину! Виник сумнів, чи маєш ти право називатися принцом. В одній з цих двох скриньок сховані докази твого справжнього походження. Вибирай! Я певен, що ти зробиш правильний вибір.
Лабакан устав і підійшов до столів з скриньками. Він довго вагався, на котрій з них спинитися, а тоді промовив:
— Мій шановний батьку! Хіба є більше щастя, ніж бути твоїм сином, і щось коштовніше, ніж багатство твоєї ласки? Я вибираю ту скриньку, на котрій написано "Щастя й Багатство".
— Ми потім побачимо, чи добре ти вибрав, чи ні, а поки що сядь зачекай отам, біля мединського шейха, — сказав йому султан і знову дав знак рабам.
До світлиці ввели Омара. Очі його були похмурі, обличчя смутне; весь його вигляд викликав співчуття. Він так само впав перед троном і спитав, яка буде воля султана.
Той звелів йому вибрати собі до вподоби одну з скриньок. Омар підвівся й підійшов до столу. Уважно прочитавши обидва написи, він сказав:
— Події останніх днів переконали мене, яке то нетривке щастя, яке скоромину ще багатство; воднораз ті події мене навчили, що справжнім багатством людини є її честь і що блискуча зоря слави не зникає разом із щастям. [79] І навіть коли я втрачу корону, я вибираю вас, "Честь і Слава"!
Він уже простяг був руку й поклав на обрану скриньку, та султан звелів йому спинитись і покликав Лабакана, що підійшов до другого стола і поклав руку на свою скриньку.
Султан тим часом звелів принести глечик з водою із святої криниці Земзем, що в Мецції обмив руки перед молитвою, впав лицем на схід сонця й звернувся до аллаха:
— Боже моїх прабатьків! Ти, що століттями зберігав наш рід чистим і незаплямованим! Не попусти ж недостойного зганьбити ім'я Абассидів, захисти мого справжнього сина в цю важку годину випробування!
Помолившись, султан устав і знову зійшов на трон. Усі присутні напружено чекали, аж дихнути боялися. Ті, що стояли позаду, витягали шиї, щоб через голови передніх побачити столи з шкатулками. Тоді султан звелів: "Відчиніть скриньки!" І диво — кришки скриньок, що їх досі не можна було відчинити ніякою силою, тепер повідскакували самі.
В тій скриньці, яку вибрав Омар, на оксамитовій подушечці лежала маленька золота корона й скіпетр, у Лабакановій — велика голка й клубок ниток. Султан звелів подати йому обидві скриньки. Він узяв у руки маленьку корону, і дивно було бачити, як вона почала більшати й більшати, аж поки стала така, як справжня корона. Султан надів її на голову Омара, тоді поцілував його в чоло й звелів сісти поруч, з правого боку.
Потім він обернувся до Лабакана й промовив:
— Є стара приказка: "Кравець знай своє кравецтво, а в шевство не втручайся!" То й доведеться [80] тобі, видно, зостатися при голці. Хоча ти й не заслуговуєш на ласку, та за тебе просив той, кому я сьогодні не можу ні в чому відмовити. Тому дарую тобі твоє нікчемне життя, тільки раджу не гаяти часу й тікати геть з мого краю.
Присоромлений і нещасний кравчик не міг і слова мовити у відповідь. Він кинувся принцові в ноги, і сльози бризнули з його очей.
— Чи можете ви простити мою провину, принце? — благально питав Лабакан.
— Вірність до друзів і великодушність до ворогів — ось у чім слава Абассидів, — відповів принц, підводячи його з підлоги. — Йди собі з Богом.
— О, ти мій справжній син! — зворушено вигукнув старий султан і впав на груди синові. Еміри, паші та всі інші вельможі повставали з місць і голосно прославляли нового королівського сина. А Лабакан тим часом скористався з того, що ніхто на нього не звертає уваги, і тихенько подався геть з палацу, несучи під пахвою свою скриньку.
Він спустився в султанову стайню, осідлав свою шкапу Мурфу, сів і потюпав до Олександрії. Його життя в ролі принца минулося мов сон, і тільки скринька, всіяна діамантами й оздоблена сріблом та золотом, нагадувала, що вся та пригода не була сном.
Прибувши до Олександрії, Лабакан під'їхав до будинку свого старого майстра, скочив з коня, прив'язав його до воріт, а сам зайшов до майстерні.
Майстер не впізнав його зразу, бо привітав з великою чемністю і спитав, чим може служити. Та коли придивився ближче й побачив свого колишнього підмайстерка Лабакана, то [81] зараз же гукнув із сусідньої кімнати всіх підмайстрів та учнів. Ті прибігли і, разом накинувшись на бідолашного Лабакана, так почали товкти й періщити його прасками та аршинами, колоти голками та гострими ножицями, що невдовзі горопах, мов сніп, упав на купу старої одежі.
Поки він лежав, майстер не вгаваючи лаяв його за вкрадену одежу. Лабакан, скільки міг, виправдувався, казав, ніби для того й приїхав, щоб усе повернути, ніби хоче заплатити за вкрадене утроє дорожче. Та все було марно: і майстер, і підмайстри знов накинулись на нього, ще дужче побили, а тоді, за руки й за ноги, викинули на вулицю. Знесилений і обідраний насилу виліз Лабакан на свою шкапу Мурфу і поїхав у караван-сарай. Там він упав на подушки й почав думати про те, як важко жити на світі, як мало шанують люди чужі заслуги і яке скороминуще й нікчемне всяке добро на землі. Заснув він із твердим рішенням ніколи більше не пнутись у великі пани, а стати чесним і роботящим ремісником: видно, важкі кулаки майстра та його робітників вибили й витрусили з нього всю великопанську пиху.
На другий день він продав свою скриньку, а на вторговані гроші купив собі хатину, де обладнав невеличку майстерню. Причепивши над вікном вивіску з написом "Лабакан, кравець", він сів у кімнаті й почав латати свою пошматовану одежину тією голкою та нитками, що їх знайшов у скриньці, яку подарувала фея. В цей час хтось одірвав його від роботи, а повернувшись, щоб знову сісти за латання, Лабакан побачив дивну річ: голка сама, без нічиєї допомоги шила, та так вправно, строчила таке [82] чисте шитво, якого й сам Лабакан не зміг би втнути, дарма що був неабиякий майстер.
Отже, правду кажуть, що найдрібніший дарунок доброї феї дає велику користь і має високу ціну! А дарунок феї Адользаїди мав ще й другу ціну: той клубок ниток, що був у скриньці, ніколи не кінчався. Голка могла шити скільки завгодно, і нитки на все ставало!
Тепер у Лабакана не переводилися замовники, і незабаром він став славнозвісним на всю округу кравцем. Він кроїв тканину і робив першу строчку своєю голкою, а далі вона вже сама швидко робила всю роботу, аж поки кінчала цілу одежину.