Поки Саїд відновлював сили, чоловік розповів, що він багдадський купець, звуть його Калум-бек і торгує він шалями й тонкими жіночими чадрами. Він їздив у торгових справах, зараз повертається додому; він побачив, як на піску хтось лежить, напівмертвий, і розкішне вбрання й ятаган, який виблискував самоцвітами, привернули його увагу. Він зробив усе, щоб повернути хлопця до тями, і це йому вдалося. Саїд подякував купцеві: він-бо чудово розумів, що без його допомоги був приречений на болісну смерть. А що йому було не до снаги рушити в дорогу на своїх двох, та й не надто кортіло в самотині блукати безлюдною пустелею, він з удячністю прийняв пропозицію купця сісти на один із його важко нав'ючених верблюдів і разом з караваном вирушити до Багдада, а там йому, може, вдасться з якимось караваном дістатися Бальсори.
Дорогою купець розважав свого супутника розповідями про Гаруна аль-Рашида, славного повелителя правовірних. Розповідав про його любов до справедливості, його світлий розум, уміння напрочуд просто вирішувати найзаплутаніші і найсуперечливіші справи. Згадав історію про канатного майстра і про горщик з оливою, — історії, відомі кожній дитині, які, проте, вразили Саїда.
— Наш володар, володар правовірних, — правив купець, — наш володар — людина, гідна подиву. Коли ви думаєте, що він спить ночами, як інші люди, ви прикро помиляєтеся. Дві-три години на світанку та й годі. Я це не можу не знати, адже Месур, старший хранитель його скарбниці, мій родич, і хоча, коли йдеться про таємниці його володаря, він жодним слово не обмовиться, проте коли-не-коли він бачить, що хтось аж палає з цікавості, і тоді щось розказує на догоду близьким. Отож, замість спати, як усі люди, каліф уночі блукає вулицями Багдада, і рідко який тиждень обходиться без пригоди. Ви маєте знати, — до речі, це з'ясовується й з історії про горщик з оливою, настільки ж відвертої, як і слово пророка, — ви маєте знати, що він не об'їздить вулиці верхи на коні, при повному параді, оточений охоронцями й сотнею факельників, — але ж, якби він побажав, він міг би це зробити, ні, він ходить пішки, переодягнений інколи купцем, інколи мореплавцем, простим воїном або муфтієм, і дивиться, чи все спокійно й мирно.
Через це в Багдаді, як у жодному іншому місті, вночі цяцькаються з будь-яким зустрічним дурнем. Адже здибати каліфа на міських вулицях так само легко, як і брудного араба-кочівника, а кийків у нас вистачить, щоб надавати по п'ятах усім багдадським і околишнім жителям.
Так говорив купець, і Саїд, хоча його й не залишала туга по батькові, радів-таки, що побачить Багдад і прославленого Гаруна аль-Рашида.
Подолавши десятиденну дорогу, вони прибули до Багдада. Саїд, уражений пишністю міста, яке в ті дні саме розквітло у всій своїй оздобі, увесь час милувався його вулицями. Купець запросив його до себе, Саїд залюбки пристав на його запрошення, бо тільки зараз, у міській метушні, він зрозумів, що, крім повітря, води з Тигру і ночівлі на сходинках мечеті, тут нічого дарма не отримаєш.
На ранок, коли Саїд тільки вдягнувся і, обвівши себе поглядом, вирішив, що в такому багатому вбранні і при зброї непогано покрасуватися на вулицях Багдада і, мабуть, можна навіть звернути на себе увагу, до нього увійшов купець. Лукаво осміхаючись і погладжуючи бороду, зміряв він очима молодого красеня і сказав:
— Усе це чудово, юначе! Але що ви збираєтеся робити далі? Мені здається, що ви великий мрійник і не думаєте про завтрашній день; чи вистачить у вас грошей, щоб жити, як вас зобов'язує ваше вбрання?
— Шановний Калум-беку, — сказав хлопець, червоніючи від збентеження, — звісно, грошей у мене якраз катма, але, можливо, ви мені хоч скільки позичите, щоб я міг повернутися додому. Мій батько, звичайно, з вами чесно розплатиться.
— Твій батько, лебедику? — голосно сміючись, вигукнув купець. — Не інакше, як сонце розтопило тобі мізки. Так я і повірив тобі на слово, повірив тим казкам, що їх ти плів мені дорогою: мовляв, у тебе в Бальсорі багатий батько, а ти єдиний син, і про напад арабів, і про твоє життя в їхньому стані, і п'яте-десяте. Вже тоді обурювала мене твоя зухвала брехня і нахабство. Я знаю, що в Бальсорі всі багаті люди — купці, сам зі всіма справи веду і, зрозуміло, чув би про якогось Бенезара, навіть якщо б той мав майна тільки на шість тисяч туманів. Значить, або ти наплів, що ти з Бальсори, або твій батько бідняк і його синові-втікачеві я й мідяка у борг не дам. А напад у пустелі! Та хто чув, щоб відтоді, як мудрий каліф Гарун проклав торгові шляхи через пустелю, розбійники наважилися б пограбувати караван та ще відвести полонених? Та чутки про це пішли б відразу; а за весь мій шлях, та і тут, у Багдаді, куди звідусіль стікається народ, про це ніхто не говорить. Це друга безсовісна брехня, юначе!
Пополотнівши від гніву й обурення, Саїд хотів укоротити язика жовчному дідові, але той перекрикував його, та до того ж ще розмахував руками.
— А третя брехня, зухвалий шахраю, це розповідь про твоє життя в стані Селіма. Ім'я Селіма добре відоме всім, хто колись мав справу з арабами. Селім зажив слави найстрашнішого і найжорстокішого розбійника, а ти смієш стверджувати, що вбив його сина; та тебе відразу б зарубали. Ти так знахабнів, що наказав на вербі груш: Селім, бачте, охороняв тебе від своїх же арабів, узяв до себе в намет і відпустив без викупного, і це він! Та він повісив би тебе на першому-ліпшому дереві; він часто вішав мандрівників, тільки щоб глянути на страшне обличчя шибеника. Ти — негідний брехун, ось ти хто!
— Я можу сказати тільки одне, — крикнув хлопець, — усе це правда, присягаюся моєю душею і бородою пророка!
— Он як, ти присягаєшся своєю душею? — вигукнув купець. — Своєю чорною, брехливою душею? Та хто тобі повірить? І бородою пророка, коли в тебе самого борода ще не відросла! Та хто візьме на віру твої слова?
— Свідків у мене і справді немає, — правив далі Саїд. — Але ж ви ж знайшли мене зв'язаним і напівмертвим.
— Це ще нічого не доводить, — заперечив той, — одягнений ти як шляхетний розбійник, і легко могло статися так, що ти наскочив на сильнішого, він узяв над тобою гору і зв'язав.
— Хотів би я подивитися на того, хто міг би мене перемогти самотужки і, зв'язавши, кинути на землю, мене-бо й двом не здолати, просто вони накинули мені ззаду петлю на шию, — обурився Саїд. — Ви в себе на базарі не знаєте, якою силою може похвалитися людина, яка вміло орудує зброєю, навіть коли вона опинилася сама. Але ви врятували мені життя, і я вам вдячний. Що ж ви тепер збираєтеся із мною робити? Якщо ви мені не допоможете, доведеться мені заглядати в руки, а я не хочу просити в рівних собі. Звернусь я краще до каліфа.
— Ось як? — сказав купець, глумливо посміхаючись. — Тільки до нашого високоповажного правителя й ні до кого більше? Це я називаю жебрати на шляхетний лад! Гай-гай! Тільки не забувайте, шляхетний парубче, що дорогою до каліфа вам не минути мого родича Месура, хранителя скарбниці, а мені досить шепнути йому одне слово й звернути його увагу на те, що перед ним брехун… А ти такий молодий, Саїде, мені жаль тебе. Ти можеш виправитися, з тебе ще може вийти добро. Я візьму тебе на базар до себе в крамницю, прослужиш там рік, а не захочеш залишитись за рік, я заплачу тобі все, що належить, і йди собі на всі чотири вітри — хочеш в Алеппо або в Медину, у Стамбул або в Бальсору, як на мене, хоч до дідька. Дозволяю тобі подумати до полудня; погодишся — чудово, не погодишся — я порахую до копійки все, що мені довелося викласти за тебе дорогою, а додам ще вартість місця на верблюді, заберу твій одяг і все, що в тебе є, і вижену на вулицю, тоді йди старцювати, де тобі завгодно; хочеш — до каліфа йди, хочеш — на сходинках мечеті або на базарі.
Із цими словами підступний купець вийшов. Саїд із презирством подивився йому вслід. У глибині душі він аж пінився од такої підступності купця, що підібрав його й заманив до себе в будинок навмисно, щоб узяти владу над ним.
Він обдивився довкола, чи не можна втекти, але вікна були заґратовані, а двері — на засуві.
Нарешті, після довгих роздумів і вагань, хлопець вирішив на якийсь час пристати на пропозицію купця й послужити в його крамниці. Він зрозумів, що іншого виходу немає, адже навіть якби йому вдалося втекти, без грошей до Бальсори однаково не добратися. Але він намірився з першої-ліпшої нагоди просити самого каліфа взяти його під захист.
Наступного дня Калум-бек повів свого нового слугу на базар. Він показав йому шалі, чадри й інший товар і пояснив хлопцю, що той має робити. З цього дня крамарчук Саїд, без жодної зброї, з розкішною чадрою в одній руці й шаллю в другій, стояв у дверях крамниці й закликав перехожих, байдуже чоловіків чи жінок, розхвалював товар, називав його ціну й пропонував купити. Незабаром Саїд зрозумів, чого це Калум-бек узяв його в кликуни. Сам Калум-бек був гидкий старий коротун, і коли він стояв у дверях крамниці й закликав покупця, то сусіди, а часом і перехожі, відпускали на його адресу глузливе слівце, хлопчаки дражнили його, жінки обзивали опудалом, а на молодого, ставного Саїда, який вирізнявся своєю привітністю й умів показати крам з доброго кінця, було любо глянути.
Коли Калум-бек побачив, що відколи біля входу в крамницю став Саїд, у нього додалося покупців, він пом'якшав до хлопця, чимраз краще годував і одягав ошатніше, до лиця.
Але Саїда ці докази прихильності господаря не обходили, і вдень і вночі, навіть уві сні, він усіляко обмірковував, як би йому повернутися на батьківщину.
Одного разу, коли двері в крамниці Калум-бека не зачинялися, тож усі пакувальники, в обов'язки яких входило доправляти покупцям товар додому, були розіслані, до крамниці зайшла стара жінка і собі щось купила. Вибирала вона недовго і, пообіцявши на чай, зажадала, щоб їй донесли покупку до будинку.
— Будь ласка, почекайте з півгодинки, і вам усе донесуть, — сказав Калум-бек, — або найміть іншого носія.
— Ви ж купець і хочете, щоб ваші покупці користувалися послугами випадкових носіїв? — заперечила жінка. — А що, коли такий малий сховається в юрбі з моїм крамом? Як я тоді дам собі раду з ним? За базарним законом ви зобов'язані доставити крам мені додому, і я цього вимагатиму.
— Тільки півгодинки почекайте, шановна, — просив купець, боязко дивлячись навколо. — Я розіслав усіх своїх людей.
— Лише у поганеньких крамницях не вистачає людей для послуг, — заперечила сердита відвідувачка. — А ось там у дверях що за нероба стовбичить? Іди сюди, хлопче, бери пакунок і ходи за мною!
— Заждіть, заждіть! — гукнув Калум-бек. — Та це мій кликун, моя вивіска, мій магніт! Йому не можна відходити від порогу!
— Подумаєш! — заперечила жінка і без довгих слів сунула свій згорток Саїду під пахву. — Поганий той купець і погані його товари, коли вони самі за себе не говорять і їм потрібна вивіска на кшталт ледаря-кликуна.