Тим часом єврей, у глибині душі задоволений зі своєї витівки, рушив додому. Проте перш ніж сплив день, купа султанських вояків вдерлася в його будинок і, зганьбивши його, бо була субота, доправила до султана Марокко.
— Єврейський негіднику, — крикнув на нього султан, — як ти насмілився збити на манівці султанських слуг, що шукали втікача, а невільник устиг дістатися морського берега і мало не сховався від них на іспанському галеоні? Хапайте його, солдати! Всипати йому сто ударів по п'ятах! А ще хай заплатить сто цехінів! Сто ударів по п'ятах — сто монет з мішка.
Знаєте, у султанаті Фес і Марокко полюбляють вирішувати все зопалу, отож бідолашного Абнера добряче відшмагали та обібрали, як липку, і ніхто не питав його згоди. Проте він прокляв свою щербату долю, мінливість якої він відчував на своїх п'ятах і своєму мішку, бо його величність не любить нічого втрачати. Утім, коли він з бурчанням і зітханнями виходив із зали під смішки двораків, блазень мовив: "Я тебе потішу, Абнере, невдячний Абнере! Хіба коли тобі перепадає на горіхи, чи не честь для тебе те, що при цьому втрачає і султан, хай береже його Аллах? Але пообіцяй, що даватимеш мені якогось дрібняка щоразу, коли я приходитиму до тебе і попереджатиму, що у султана щось пропало. При цьому я казатиму так: "Не виходь із хати, Абнере, ти вже знаєш, чому; сиди у своїй комірчині, доки не зайде сонце, закрийся на замок і засувку"".
Це історія Абнера, який нічого не бачив.
Коли невільник скінчив оповідку, у залі знову запанувала тиша, і юний писарчук попросив старого, щоб той усе покинув і розказав, звідки бере втіху казка…