Цвях і тепер стирчав у нього посередині чола, але ятаган він вклав у піхви; за ним увійшов ще один, одягнений трохи бідніше, — я бачив, як він лежав нагорі. Перший був, звісно, капітан, бліде обличчя його обрамляла довга чорна борода; своїми очима дико блукав він по каюті. Я зміряв його поглядом з голови до ніг; натомість він, вочевидь, не звертав жодної уваги на двері, за якими ми ховалися. Він і його супутник сіли за стіл посередині каюти й заговорили незнайомою нам мовою могутнім, громоподібним голосом. Голоси їх чимраз гучнішали й дикішали, аж нарешті капітан ударив кулаком по столу так, що стіни задвиготіли. З диким реготом підхопився його співрозмовник і кивнув капітанові, щоб той ішов за ним. Капітан піднявся теж, вихопив ятаган із піхов, і обоє покинули каюту. Ми зітхнули вільніше, щойно вони пішли; але на цьому наші страхи ще не закінчилися. На палубі панував дедалі більший шарварок. Там панувала метушня, чулися крики, сміх і виття. Зрештою шум перейшов у пекельний гуркіт, здавалося, палуба з усіма вітрилами падає на нас; пролунав дзенькіт зброї, лемент — і раптом знову запала гробова мовчанка. Коли за кілька годин ми вирішили піднятися нагору, то все було як досі: мерці лежали, як і раніше, нерухомі й задерев'янілі.
Так перебули ми на кораблі кілька днів; корабель ішов на схід, де, на мою думку, мала б бути земля, але якщо за день він і проходив чималу відстань, то вночі, певно, вертався назад, адже на світанні ми опинялися завжди на одному-таки місці. Пояснити собі це ми могли тільки одним: що мерці у нічний час плили на всіх вітрилах назад. Щоб цього уникнути, ми, перш ніж запала нічна темрява, підв'язали вітрила й застосували вже випробуваний одного разу засіб — написали на пергаментному сувої ім'я пророка, додали до цього дідівське заклинання й обернули сувоєм зв'язані вітрила. Із трепетом чекали ми в своїй комірчині, що буде далі. Примари в цю ніч шаленіли ще сильніше! Вранці наступного дня вітрила були підв'язані так само, як ми їх залишили. Тепер, впродовж дня, ми розпускали стільки вітрил, скільки було потрібно, щоб корабель неквапливо рухався вперед, і в такий спосіб за п'ять днів пропливли чималу відстань.
Нарешті шостого дня ми побачили неподалік землю й подякували Аллахові та його пророкові за наш чудесний порятунок. Увесь день і наступну ніч ми плили вздовж берега, а на сьомий ранок зауважили неподалік місто. На превелику силу нам вдалося кинути якір, який миттю зачепився за дно; потім ми спустили на воду човен, який стояв на палубі, налягли на весла й поплили до міста. За півгодини ми дісталися річки, яка впадала в море, і вийшли на берег. Біля міських воріт ми дізналися, як називається місто, що воно індійське; стояло воно поблизу тієї місцевості, куди я спочатку думав пливти. Ми вирушили в караван-сарай і підживилися після своєї надзвичайної подорожі. Там-таки я поспішив дізнатися, як мені знайти мудру й учену людину, і при цьому дав зрозуміти хазяїнові, що мені потрібна людина, яка тямила б у чаклунстві. Він привів мене на віддалену вулицю, до непоказного будиночка, постукав, а коли мене впустили, наказав запитати Мулея.
У будинку мене зустрів сивобородий дідок з довгим носом і запитав, чого мені треба. Я сказав, що шукаю мудрого Мулея, і той відказав, що він і є Мулей. Отут я запитав у нього ради, як мені вчинити з мерцями і яким чином забрати їх із палуби. Він відповів мені, що матроси, певно, засуджені митарствувати морем за якийсь злочин; припустив, що чари розсіються, щойно мерців переправити на землю; але зняти їх можна лише разом з дошками, на яких вони лежать. Корабель же з усіма його багатствами належить мені перед богом і законом, тому що я його ніби знайшов; але все це я маю зберігати в глибокій таємниці; і якщо я йому зроблю маленький подарунок зі своїх наддостатків, то він разом зі своїми рабами допоможе мені винести мерців. Я обіцяв щедро нагородити його, і ми рушили в дорогу, взявши із собою п'ятьох рабів, озброєних пилками й сокирами. Дорогою чаклун Мулей не міг надивуватися, як вдало ми придумали перев'язати вітрила висловами з Корана. Він сказав, що лише так можна було врятуватися.
Ще не заходив вечір, коли ми дісталися до корабля. Ми всі дружно взялися за роботу, не минуло й години, як четверо мертвяків лежали вже в човнику. Рабам було наказано перевезти їх на землю і там поховати. Повернувшись, вони розповіли, що мерці позбавили їх клопоту з похованням, адже, тільки-но їх поклали на землю, як вони миттю розсипалися на порох. Ми й далі випилювали дошки і до вечора перевезли на землю всіх мерців. Нарешті, на борту залишився лише той, кого прибили цвяхом до щогли. Марно силкувалися ми витягнути цвях із дерева, його годі було зрушити бодай на волосинку. Я не знав, що його робити: не рубати ж щоглу, щоб перенести капітана на суходіл. Та Мулей порятував мене і з цієї халепи. Він похапцем відправив одного з рабів на берег, наказавши йому привезти горщик із землею. Коли принесли горщик, чаклун пошептав над ним якісь таємничі слова і висипав землю на голову мерця. Той одразу ж розплющив очі, глибоко зітхнув, і на рані від цвяха в нього на лобі виступила крапелька крові. Тепер ми легко витягли цвях, і поранений упав на руки одного з рабів.
— Хто мене сюди привів? — запитав він, прокинувшись. Мулей указав на мене, і я підійшов до нього ближче.
— Дякую тобі, невідомий чужоземцю, ти врятував мене від довгих мук. П'ятдесят років мандрує моє тіло цими хвилями, а дух мій був приречений на те, щоб повертатися в нього щоночі. Але тепер голови моєї торкнулася земля, я отримав відпущення і спокійно йду до прадідів.
Я попросив його розповісти нам про свою біду, і він мовив:
— П'ятдесят років тому я був впливовою, шанованою людиною і жив у Алжирі; пристрасть до наживи спонукала мене спорядити корабель і податися в пірати. Я добуткував цим ремеслом уже певний час, коли на Занте[3] на корабель до мене сів один дервіш, якому хотілося проїхати безкоштовно. Ми з товаришами мали грубу вдачу і зневажали святість дервіша; я навіть дозволяв собі кпити з нього. Одного разу він у благочестивому запалі осудив мій гріховний спосіб життя; вночі, дудлячи вино зі своїм штурманом, я пригадав його слова і спаленів од гніву. Розлючений тим, що якийсь дервіш наважився сказати мені те, чого я не попустив би самому султанові, я кинувся на палубу і встромив йому в груди кинджал. Умираючи, він прокляв мене і мій екіпаж, сказавши, що нам не випаде ні жити, ні померти, поки ми не торкнемося головою землі. Дервіш помер, ми кинули його в море і посміялися з його погроз. Та слова його справдилися тієї самої ночі. Частина мого екіпажа повстала проти мене. Відбулася люта сутичка; мої прихильники були переможені, і бунтівники прибили мене цвяхом до щогли. Проте й вони померли від отриманих ран, і скоро вже мій корабель нагадував велику могилу. У мене теж потемніло в очах, дихання зупинилося, я думав, що вмираю. Та це було лише заціпеніння, яке скувало мене. Наступної ночі, тієї самої години, коли ми кинули дервіша в море, всі ми прокинулися. Життя повернулося, але говорити і робити ми могли лише те, що говорили і робили у фатальну ніч. Так ми плавали цілих п'ятдесят років — не могли ні жити, ні померти, бо як нам було досягти землі? З бурхливою радістю розпускали ми всі вітрила щоразу, як починалася буря, сподіваючись, що розіб'ємося об кручі, а втомлена голова врешті знайде спокій на дні моря. Та це нам не вдавалося. Тепер же нарешті я помру. Ще раз дякую тобі, мій невідомий рятівнику! Якщо скарби можуть тебе винагородити, візьми мій корабель на знак удячності.
Сказавши це, капітан похилив голову і випустив дух. За мить і він перетворився на порох, як його супутники. Ми зібрали прах у скриньку і закопали його в землю; у місті я знайшов теслярів, які полагодили мій корабель. З великим зиском вимінявши товари, що були у мене на облавку, на інші, я найняв матросів, щедро обдарував мого друга Мулея і попрямував до себе на батьківщину. Проте плив я не прямим шляхом, а приставав до різних островів і країн, продаючи свої товари. Пророк благословив мій почин. За дев'ять місяців я прибув до Бальсори, подвоївши спадок, отриманий від померлого капітана.
Земляків здивували мої багатства і мій успіх; вони вважали, що я, напевно, знайшов алмазну печеру знаменитого мореплавця Сіндбада. Я вирішив не переконувати їх; але відтоді всі бальсорські хлопці, тільки-но їм виповнювалося вісімнадцять, пускалися в мандри, щоб, як і я, знайти своє щастя. А я жив спокійно й мирно і раз на п'ять років здійснював подорож до Мекки, щоб подякувати в святих місцях Аллаху за його милості і благати його, щоб прийняв до себе в рай капітана і його товаришів.