Хвороба ця згодом минеться, кажуть лікарі, але поки що вона мусить лежати на спині ще дванадцять місяців. Софі доглядає її. Софi – четверта.
– А мати їхня жива? – поцікавився я.
– О, так! – сказав Тредльс. – Вона жива. Вона взагалі жінка дуже високих якостей, але вогкий клімат не дуже корисний для її організму – правду кажучи, вона не може ворушити руками і ногами.
– Та що ти кажеш? – вигукнув я.
– Все це дуже прикро, правда? – відказав Тредльс. – Але це ще не так погано, як могло б бути, бо Софі посіла її місце. Вона такою ж мірою є матір'ю для своєї власної матінки, як і для всіх їх дев'ятьох.
Я відчув глибоку пошану до добрих якостей цієї юної леді, але не хотів змушувати Тредльса обговорювати не дуже радісні перспективи його спільного з Софі життя, тому спитав, як почувається містер Мікоубер.
– Він цілком здоровий, Копперфілде, дякую, – сказав Тредльс. – Я вже не живу з ним тепер.
– Ні?
– Ні. Бачиш, правду кажучи, – пошепки додав Тредльс, – у наслідок тимчасових непорозумінь він змінив прізвище на Мортiмер і тепер виходить на вулицю тільки коли смеркне, та й тоді в окулярах. Нашу квартиру описали за несплату орендних внесків. Місіс Мікоубер була в такому розпачі, що я просто не міг відмовитися поручитися за той другий вексель, про який ми з тобою говорили. Ти можеш уявити, як приємно було мені побачити, Копперфілде, що це розв'язало справу, і місіс Мікоубер повеселішала.
– Гм! – сказав я.
– Та недовго тривало її щастя, – вів далі Тредльс, – бо, на жаль, через тиждень їх описали вдруге. Це її зовсім підкосило. Від того часу я живу в мебльованих кімнатах, а Мортімери тепер небагато бувають у товаристві. Сподіваюся, ти не вважатимеш мене егоїстом, Копперфілде, якщо я скажу, що маклер забрав мій маленький круглий столик з мармуровою покришкою, а також горщик для квітів і підставку, що їх придбала Софі.
– Яка жорстокість! – обурено вигукнув я.
– То було... то було неприємно, – сказав Тредльс, супроводячи цей вислів гримасою. – Але я не дуже сумую про це, і ось чому. По щирості, Копперфілде, я був неспроможний викупити їх тоді; по-перше, маклер побачив, що мені ці речі потрібні, і запросив за них неймовірну цифру; по-друге, в мене… взагалі не було грошей. Але від того часу я стежив за крамницею цього маклера, – вів далі Тредльс, тішачись своєю таємницею, – що в кінці Тотенгем Керт Роуд і, врешті-решт, сьогодні я побачив, що вони виставлені на продаж. Я тільки потайки глянув на них, бо якби маклер побачив мене, боронь боже, він казна яку ціну спитав би за них. Зараз у мене є гроші, і мені спало на думку, що, може, ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу твою добру няньку піти зі мною до крамниці – я проведу її до найближчого рогу – і купити їх, ніби для себе.
У пам'яті моїй свіжо зберігається захват, з яким Тредльс виклав мені цей план, і його впевненість у надзвичайній його хитромудрості.
Я відповів йому, що моя стара нянька щаслива буде допомогти йому, і що ми можемо піти туди всі втрьох, але з однією умовою. Цією умовою було, щоб він урочисто обіцяв більше не дарувати ні своє ім'я, ні будь-що інше містерові Мікоуберу.
– Мій любий Копперфілде, – сказав Тредльс, – я вже це вирішив, бо став відчувати, що вчиняю не тільки необережно, але просто несправедливо щодо Софі. Я собі дав слово, і нема вже чого боятись; але охоче дам слово і тобі. Той перший нещасний вексель я сплатив. Не маю сумнівів, що містер Мікоубер сплатив би його сам, коли б лише міг. Але він не міг. Вважаю своїм обов'язком відзначити одну рису в містерові Мікоубері, яка мені дуже сподобалася, Копперфілде. Це – щодо другого векселя, строк якого ще не минув. Він не каже мені, що вексель уже сплачений, але стверджує, що буде сплачений. У цих словах вбачаю я щось дуже благородне і чесне.
Мені не хотілося руйнувати віру мого милого друга, і тому я не заперечував. Ще трохи погомонівши, ми пішли до бакалійної крамниці по Пеготті. Тредльс відмовився провести цей вечір зі мною, по-перше, боячись, що його майно може купити хтось інший, а по-друге, саме цей вечір він завжди присвячував складанню листа до наймилішої дівчини в світі.
Ніколи не забуду, як визирав він з-за рогу, доки Пеготті торгувалася за його неоціненне майно; як схвилювався він, коли Пеготті, не дійшовши згоди, поволі почала повертатись до нас, але маклер покликав її назад. На завершення переговорів вона купила майно Тредльса за досить невисоку ціну, і Тредльс мало не сказився від радості.
– Я дуже вдячний тобі, – сказав Тредльс, коли почув, що сьогодні ввечері речі його будуть надіслані йому на квартиру. – Ти не вважатимеш за безглуздя, Копперфілде, коли я попрошу тебе ще про одну послугу?
Я заздалегідь заявив, що, безперечно, не вважатиму це за безглуздя.
– Якби ви були такі ласкаві, – звернувся Тредльс до Пеготті, – забрати горщик для квітів зараз, то мені приємно було б (бо це річ Софі, Копперфілде) власноруч віднести його додому.
Пеготті охоче згодилась, і він, засипавши її висловами подяки, пішов додому, ніжно тримаючи в руках горщик для квітів; і навряд чи колись бачив я таке радісне обличчя.
Потім ми повернулися до моєї квартири. Крамниці завжди причаровували Пеготті, і ми часто зупинялися перед вітринами; я терпляче чекав, доки нянька моя досхочу намилується ними. Отже, додому ми йшли досить довго.
Підіймаючись по східцях, я звернув її увагу на раптове зникнення пасток місіс Креп, а також на свіжі сліди кроків. Зайшовши на другий поверх, ми обоє дуже здивувалися, бо, йдучи до крамниці, я зачиняв двері, а тепер вони стояли навстіж, і всередині чути було голоси.
Ми глянули одне на одного, не знаючи, що це може означати, і увійшли до вітальні. Як же я здивувався, коли побачив там мою бабусю і містера Діка. Бабуся сиділа на горі багажу, поставивши перед собою клітку зі своїми двома птахами і посадивши свою кицьку собі на коліна, як Робінзон Крузо в спідниці, та пила чай. Містер Дік замислено спирався на величезного повітряного змія, подібного до тих, які ми частенько колись запускали в небо.
– Люба моя бабусю, – вигукнув я, – яка приємна несподіванка!
Ми щиро обійнялися. Містер Дік і я радо потиснули руки один одному; а місіс Креп, яка заклопотано готувала чай, щиро сказала, що вона вже знала, як радітиме містер Копперфілд, побачивши своїх любих родичів.
– А, це ви? – звернулася моя бабуся до Пеготті, яка тремтіла від жаху перед нею. – І як ви почуваєтесь?
– Пригадуєте мою бабусю, Пеготті? – спитав я.
– Заради бога милосердного, дитя моє, – скрикнула моя бабуся, – не називайте жінку цим ім'ям дикунів з південноморських островів. Якщо вона вже вийшла заміж і змінила прізвище, що є найкращою річчю, яку вона тільки могла зробити, то чому ви не звете її новим ім'ям? Як ваше прізвище тепер, П.? – спитала моя бабуся, шукаючи порятунку в цьому скороченні.
– Баркіс, мем, – промовила Пеготті, роблячи реверанс.
– Ну от, це вже по-людському, – сказала моя бабуся. – Людині з таким ім'ям не треба надсилати місіонерів. Як почуваєтеся, Баркіс?
З цими милостивими словами бабуся моя простягла руку. Підбадьорена цим, Баркіс зробила кілька кроків уперед, потиснула її руку і знову зробила реверанс.
– Ми старіємо, бачу, – зазначила бабуся. – Адже ми тільки раз зустрічалися перед цим. Чудова була у нас тоді зустріч, що й казати! Троте, любий мій, ще одну чашечку.
З належною пошаною вручив я чашку моїй бабусі, яка за звичаєм сиділа твердо і випроставшись; потім я наважився заперечити проти того, що вона сидить на скрині.
– Дозвольте менi запропонувати вам канапу чи крісло, бабусю, – сказав я. – Адже ж так вам дуже незручно.
– Дякую, Троте, – відповіла моя бабуся, – я краще сидітиму на своїй власності.
Тут моя бабця суворо глянула на місіс Креп і додала:
– Нема чого вам більше турбуватися, мем.
– Чи підсипати вам ще чаю перед тим, як я піду? – спитала місіс Креп.
– Ні, дякую, мем, – відповіла моя бабуся.
– Чи не принести мені ще масла, мем? – допитувалася місіс Креп. – Або, може, ви хочете свіженьких яєчок? I чи не підсмажити мені шинки? Чи не треба ще чогось для вашої милої бабусі, містере Копперфілд?
– Нічого, мем, – відказала моя бабуся. – Я сама обійдуся, дякую.
Місіс Креп безнастанно посміхалася, виявляючи свій милий характер, безнастанно схиляла голову набік, щоб показати свою тілесну немічність, і безнастанно потирала руки, щоб показати свою готовність прислужитися усім, хто заслуговує на це. I ось поволі так і вислизнула вона з кімнати, посміхаючись, схиливши голову набік і потираючи руки.
– Діку! – сказала моя бабуся. – Пригадуєте, що я казала вам про підлабузників і блюдолизів?
Містер Дік був трохи збентежений: очевидно, він цього не пригадував; але він поспішив дати стверджувальну відповідь.
– Місіс Креп – одна з них, – сказала моя бабуся. – Баркіс, я попрошу вас заварити чай і дати мені іншу чашку, бо не думаю, щоб та жінка дуже дбайливо її вимила.
Я занадто добре знав мою бабусю і розумів, що вона мала на думці щось важливе, і приїзд її був викликаний істотнішими причинами, ніж це могло б здаватися чужій людині. Я бачив, що вона пильно дивиться на мене, коли гадає, що я зайнятий чимсь іншим; через її зовнішню твердість і самовладання просочувалося деяке вагання. Я почав міркувати, чи не образив її чимсь; і совість шепотіла мені, що я їй ще нічого не написав про Дору. Невже це й було причиною її приїзду?
Та я знав, що вона пояснить стан речей тільки тоді, коли сама захоче. Тому я сів біля неї, почав розмовляти з її птахами, грався з кішкою і намагався триматися невимушено. Але це мені погано вдавалося; до того ж Містер Дік, перехиляючись через великого змія, що стояв за моєю бабусею, користався всякою нагодою, щоб таємниче хитати головою до мене і вказувати на неї.
Нарешті бабуся випила чай, дбайливо поправила сукню, витерла губи і сказала:
– Троте... ні, залишайтеся тут, Баркіс!.. Троте, чи можеш ти бути твердим і владати собою?
– Сподіваюся, бабусю.
– Як ти гадаєш? – наполягала міс Бетсі.
– Так я й гадаю.
– Тоді, дитя моє, – сказала моя бабуся, пильно дивлячись на мене, – як ти гадаєш, чому я визнала за краще сидіти сьогодні ввечері на цій моїй власності?
Я тільки похитав головою, не в змозі вгадати.
– Бо, – сказала моя бабуся, – це все, що в мене є.