І через те, Флоренс… цього першого мого вечора в цьому домі… я хочу — і так буде найкраще — сказати тобі, вперше і востаннє…
Флоренс, сама не розуміючи чому, майже зі страхом чекала, що вона скаже, але не могла відвернути очей од вродливого і зосередженого обличчя навпроти.
— Ніколи не шукай в мені того, чого тут немає. — Едіт поклала руку собі на груди. — Але, якщо тільки можеш, не зрікайся мене через це. Ти що далі, то краще мене пізнаватимеш, а прийде час — знатимеш не гірше, ніж я сама себе знаю. Будь же тоді ласкава до мене, як зможеш, аби не згірк той єдиний солодкий спомин, який мені лишиться.
Сльози на очах, що невідступно дивилися на Флоренс, свідчили, що оте незворушно-спокійне обличчя — всього лиш вродлива маска. Все ж вона зберегла її й провадила далі:
— Я бачила те, про що ти кажеш, і знаю, як багато в тім правди. Але повір мені — якщо нині не повіриш, то повіриш завтра, — я менше, ніж будь-хто, можу допомогти тобі, Флоренс. Тільки не питай мене чому, — взагалі не говори зі мною про це чи про мого чоловіка. Хай у цьому питанні між нами заляже мовчанка — глибока, як могила.
Кілька хвилин вона сиділа без слова, а Флоренс тим часом боялася й дихнути, у її наляканій, непевній уяві товклися, наздоганяючи один одного, невиразні, неясні здогади, підтверджувані правдою щоденного життя. Майже відразу по тому як Едіт скінчила говорити, її обличчя пом'якшало і стало таким, як завжди, коли вони з Флоренс бували самі. Вона провела по ньому долонями, а підвівшись, ніжно обняла дівчину, сказавши "На добраніч", і швидко, не обертаючись, вийшла з кімнати.
Та коли Флоренс була вже в ліжку, і в кімнаті лише жеврів камін, Едіт повернулася, сказавши, що не може заснути і що їй самотньо, підсунула крісло до вогню й задивилася на жаринки, що поволі згасали. Дивилась на них і Флоренс, аж поки і вони, і витончена постать перед ними, в короні розпущеного волосся і з задуманими очима, що відбивали їхній блиск, почали туманитись, розпливатись і нарешті пощезли уві сні.
Проте й уві сні Флоренс не могла позбутися неясного враження від усього, що тільки-но відбулося. Воно перейшло в її сни, переслідувало її то в тому, то в іншому образі, щораз гнітило і наганяло страх. їй снилось, ніби вона шукає батька в пустищах, сходить слідом за ним то на запаморочливі висоти, то в глибокі печери та копальні, снилось, ніби двигає на собі щось таке, що має звільнити його від нелюдських страждань, — що воно таке і звідки, вона не знає і ніяк не може досягти мети та звільнити його. То вона бачила його мертвого, на тім-таки ліжку, в тій-таки кімнаті, і знала, що він ніколи не любив її, до самого кінця, і, ревно ридаючи, падала йому на схололі груди. Потім перед нею простиралася рівнина, бігла ріка і жалібний знайомий голосок гукав до неї: "Вона пливе, Фло! Вона не перестає плисти! Ти з нею пливеш, Фло!"
І видно було, як він здалеку простягає до неї руки, а коло нього стоїть ніби Уолтер, хтось осяйний і дуже спокійний. І кожного разу там була Едіт, з'являлась і зникала, приносячи то радість, то сум, аж обидві вони опинилися, самі-самісінькі, край темної могили, Едіт показала їй униз, вона глянула й бачить… кого?., другу Едіт, що лежить на споді.
Пойнята жахом, Флоренс скрикнула і наче прокинулась. Ніжний голос начебто шепнув їй у вухо: "Це сон, Флоренс, голубко, тільки сон", — а вона простягла руки, і собі пригорнувшись до своєї нової мами, що по тому вийшла з кімнати. За вікнами вже сіріло. Флоренс миттю схопилася й сіла, не знаючи, снилось їй це чи ні, певна тільки одного: заходив сірий ранок, в каміні лежав чорний попіл, і вона була сама.
Так минула ніч того дня, коли щасливе подружжя повернулося додому.
Розділ тридцять шостий
ВХОДИНИ
Так минуло багато днів. Різниця була лише в тім, що за цей час прийнято чимало гостей і зроблено стільки ж візитів, що місіс Ск'ютон в своїх апартаментах не раз улаштовувала маленькі зібрання, на які вчащав майор Бегсток і що Флоренс більше не ловила на собі батькового погляду, дарма що бачилася з ним щодня. Не багато розмовляла вона й зі своєю новою мамою, яка була гордовита та владна (Флоренс не могла не помітити цього) з усіма, опріч неї, і, приїздячи з гостей, завжди посилала по неї чи то сама приходила нагору, а перед сном неодмінно, незважаючи на годину, приходила туди, та й узагалі не оминала нагоди побути з нею, але найчастіше у товаристві Флоренс вона сиділа мовчазна та задумана.
Флоренс, що покладала на цей шлюб стільки надій, іноді мимоволі порівнювала їхній пишний будинок з тією похмурою, сумною оселею, з якої він постав, і питала себе, коли ж він нарешті почне бути домівкою, бо зараз, як відчувала вона, він нікому домівкою не став, хоч жив розкішним та впорядкованим життям. Не одну годину журних роздумів провела вона, не одну безнадійну сльозу пролила над отим гострим запевненням її нової матері, що та більше, ніж будь-хто на світі, безсила навчити її, як привернути батькове серце. Хутко Флоренс почала думати (точніше, поклала собі думати), що Едіт застерегла її отаким чином і заборонила говорити по це просто з жалощів, бо краще ніж будь-хто знала, наскільки неможливо було подолати чи хоча б пом'якшити батькову холодність до неї. І тут не себелюбна, як і в кожній своїй думці чи вчинку, Флоренс воліла терпіти біль цієї нової рани, аніж шукати будь-яке підтвердження своїм невиразним здогадам, що стосувалися батька, і повнилася ніжністю навіть при мимобіжній гадці про нього. Що ж до батькового дому, то вона сподівалася, всім у ньому буде краще, коли його як слід обживуть; що ж до неї самої, то про себе вона думала мало, а жаліла себе ще менше.
Якщо в тісному родинному житті ніхто з родини не почував себе удома, то для широкого загалу, як було вирішено, принаймні місіс Домбі повинна відчути себе вдома, і то негайно. Містер Домбі разом з місіс Ск'ютон намітили цілу низку сходин на честь недавнього шлюбу й задля нових знайомств, і погодили, що парадні прийоми розпочнуть одного певного вечора, коли місіс Домбі буде вдома, і містер та місіс Домбі запросять шановне, численне й дуже розмаїте товариство до себе на обід.
Отож містер Домбі склав список різних східних магнатів, яких передбачав запросити зі свого боку, а місіс Ск'ютон від імені своєї коханої дитини, цілком до того байдужої, додала західний список, куди внесено було кузена Фінікса, що, на превелику шкоду для своїх маєтків, і досі не повернувся до Баден-Бадена, і зграю метеликів різного віку та рангу, що колись кружляли круг полум'яних зваб її вродливої дочки, а чи її самої, і не попалили собі крилець. За наказом Едіт, що побачила, як завагалась і засумнівалась місіс Ск'ютон, у списку учасників торжества було зазначено й Флоренс, яка, тріпочучи серцем та вмить інстинктивно вловлюючи усе, що хоч трошечки дратувало її батька, мовчки прилучилася до урочистостей.
Їх відкрив містер Домбі, що в надзвичайної висоти і цупкості комірнику почав походжати по вітальні, і походжав безперервно аж до призначеної на обід години, коли-то з'явився директор Ост-Індської компанії, неймовірно багатий чоловік у камізельці, витесаній, як здавалося, простим теслею з доброї соснової дошки, а в дійсності пошитій висококласним кравцем з матерії, званої китайкою. Містер Домбі привітав його сам. Дальша стадія урочистостей полягала в тому, що містер Домбі послав переказати місіс Домбі вітання, водночас нагадавши, яка вже година, а ще дальша — в тому, що директор Ост-Індської компанії впав у розмовну прострацію і, оскільки містер Домбі витягти його звідти не міг, дивився на вогонь у каміні, аж доки прийшов порятунок в особі місіс Ск'ютон, котру директор, з радістю повертаючись до життя, прийняв за місіс Домбі й привітав дуже палко.
Дальшим гостем був директор банку, про якого казали, що він може купити все — навіть рід людський, якщо захоче скерувати грошовий ринок у потрібному напрямку, але який був про себе напрочуд скромної думки — притім підкреслено скромної, — і, згадуючи за свій "дімок" у Кінгстоні на Темзі, сказав, що коли б містер Домбі захотів відвідати його там, то він спроможеться запропонувати йому тільки ліжко й котлету. Людині, яка живе таким невибагливим життям, сказав він, не личить запрошувати дам, але якби місіс Ск'ютон і її дочці, місіс Домбі, трапилось бути проїздом у тій околиці й захотілось ласкаво глянути на кілька мізерних кущиків, що там є, та на дрібний квітничок, та на жалюгідну подобу ананасової теплиці, та ще на дві-три безпретензійні спроби такого ж гатунку, то він був би їм вельми зобов'язаний. Відповідно до вдачі, джентльмен цей І одягнений був просто: замість хустки на шиї мав шмат перкалю, на ногах грубі черевики, а ще — заширокий фрак та завузькі панталони; коли ж місіс Ск'ютон згадала про оперу, він сказав, що буває там дуже рідко, бо не має коштів на такі розваги. Схоже було, що власні слова неабияк потішили його, бо після цього він розпроменів і, тримаючи руки в кишенях, позиркував на своїх слухачів з невимовним задоволенням.
Тут з'явилася місіс Домбі, горда й прекрасна, і повна такої відвертої зневаги до всіх, начеб шлюбний вінець на її голові було звито з металевих шипів та насаджено, щоб примусити її до поступки, гіршої, ніж сама смерть. Разом із нею з'явилася Флоренс. Коли вони ввійшли, на обличчя містера Домбі знову лягла темна тінь, як і в перший вечір після повернення додому. Однак лягла непомітно, бо Флоренс не наважувалася підвести очі на батька, а Едіт була занадто байдужа до всього, щоб звернути на нього бодай найменшу увагу.
Незабаром гостей був уже цілий натовп, — директори, голови правлінь різних товариств, літні леді з парадними копицями на головах, кузен Фінікс, майор Бегсток, приятельки місіс Ск'ютон, з такими ж квітучими рум'янцями і з дуже коштовними намистами на дуже зморщених шиях. Серед них була одна шістдесятип'ятирічна дама, що вдавала дівчинку, вбравши легеньку сукню і геть оголивши собі спину, розмовляла, чарівно шепелявлячи; як невинний янгол, незмінно потуплювала очі і зі шкури пнулася, намагаючись відтворити всю принадність, властиву легковажній юності. Що більшість гостей зі списку містера Домбі мали нахил до мовчазності, а більша частина зі списку місіс Домбі — до балакучості, то симпатії між ними не виникло, і список місіс Домбі, шляхом магнетичного порозуміння, уклав союз проти списку містера Домбі, члени якого бродили самотньо по кімнатах чи тулилися по кутках, зазнаючи при тому всяких прикрощів, коли їх то затирали в гурті новоприбулих, то барикадували канапами, то били в голову зненацька розчахнутими дверима.
Коли попросили до столу, містер Домбі подав руку старій дамі, що скидалась на червону оксамитну подушечку, напхану банкнотами, і цілком могла бути відомою "старою дамою з Треднідл-стріт", маючи таке багатство й непоступливість, відбиту на обличчі; кузен Фінікс подав руку місіс Домбі; майор Бегсток — місіс Ск'ютон; та ніби-дівчина з голими плечима дісталась як охолоджуючий засіб ост-індському директорові; інших дам полишили решті джентльменів, — ось уже перший сміливець запропонував свою руку, і хоробрі відчайдухи разом зі своїми бранками лавою посунули до дверей їдальні, відтиснувши у зимний хол сімох сором'язливих кавалерів.