Відчувалося, що це не від здоров'я. В час їхньої розмови він часто} підводився й ступав кілька кроків по кімнаті туди-сюди. Олег чув його дихання,— видно, Лютикову важко було носити своє велике тіло. Тільки очі Пилипа Петровича дивилися все з тим же суворим виразом, ніякої втоми не відчувалося в них.
А Лютиков відзначив, що Олег виріс, виріс навіть фізично. Це був зовсім дорослий хлопець у кращу свою пору. Риси вилицюватого обличчя начебто глибше лягли, визначились, і тільки в великих очах його і десь у складці повних губ часом виникав колишній хлоп'ячий вираз, особливо коли Олег усміхався. Але в цю зустріч він сидів задумливий, зсутулившись, втягши голову в плечі, і на лобі йому позначились широкі подовжні зморшки.
Пилип Петрович докладно, прискіпливо, по кілька разів повертаючись все до того ж, розпитував його і про старі, і про наново створювані групи "Молодої гвардії", вимагав прізвищ і характеристик. Відчувалося, його цікавить не так зовнішня сторона справи,— її він добре знав через Поліну Георгіївну,— як внутрішній стан в організації, а особливо те, як Олег бачить свою організацію і як розуміє її справу.
Пилипа Петровича цікавило, чи багато членів організації знають одне одного, як здійснюється зв'язок штабу з групами, зв'язок та взаємодія між групами. Він пригадав операцію з розгоном худоби і довго розпитував, як технічно штаб оповіщав групи про майбутні операції, як у самій групі її керівник оповіщав хлопців і як усі вони збирались. Його цікавили й звичайніші заходи,— наприклад, розклеювання листівок,— і також головним чином зв'язок та керівництво.
Повторимо, що, ведучи розмову з будь-якою людиною, Пилип Петрович давав змогу висловитись і не квапився виявляти власну думку. Він ніколи не прилаштовувався по співбесідника, а в нього само собою виходило, що він зі старим і малим говорив, як із рівним.
Олег відчував це. Пилип Петрович розмовляв з ним, як з політичним керівником, прислухався до його думки. В інший час таке ставлення до нього щасливою гордістю сповнило б серце Олега. Але тепер він відчував, що Пилип Петрович не зовсім задоволений з "Молодої гвардії". Пилип Петрович розпитував його, і враз підводився, й починав ходити, що було йому таке непритаманне. Потім він уже й не питав, а тільки ходив. І Олег також замовк. Нарешті Пилип
Петрович важко сів на стілець проти Олега й звів на нього суворі свої очі.
— Виросли ви: організація виросла, і самі виросли,— сказав Пилип Петрович,— це добре. Користь од вас велика. Народ вас чує, настане час, він скаже вам і добре слово. А я скажу, що у вас негаразд... Жодної людини не приймайте більше до організації без мого дозволу,— досить! Тепер час такий, коли навіть найбоязкіший і найледачіший буде нам допомагати, не обов'язково йому бути в організації. Зрозумів?
— Зрозумів,— тихо сказав Олег.
— Зв'язок...— Пилип Петрович помовчав.— Кустарна справа. Надто вже багато бігаєте одне до одного з хати в хату. А найбільше біганини круг твоєї квартири і Туркенича. Це небезпечно. Коли б я, скажімо, був простий житель на твоїй вулиці, і то помітив би: чому б то день у день, а то й уночі, коли й ходити не велено, бігають та й бігають до вас хлопці й дівчата? Чого це вони бігають? Ось так би я подумав, простий житель. Ну, але ж ті вас шукають, вони й поготів це помітять. Ви народ молодий, інколи, гляди, збираєтесь і не для політики, а просто так, погуляти? — добродушно й хитрувато всміхаючись, спитав Пилип Петрович.
Олег зніяковів, посміхнувся й кивнув головою.
— Не годиться. Доведеться трохи понудьгувати. Наші прийдуть — нагуляємося,— сказав Пилип Петрович дуже серйозно.— Штаб, і той збирати якнайменше. Час настав воєнний. Є у вас командир, комісар,— працюйте, як на фронті в бойовій обстановці. А зв'язок доведеться поставити на рівні вашої організації. Добре б вам придумати таке місце, куди кожен міг би приходити вільно, щоб ніхто з того не дивувався. Що тепер у клубі імені Горького?
— Стоїть порожній,— сказав Олег. Він пригадав, як клеїв листівки на стіні клубу й мало не попався поліцаєві. "І давно ж це було!" — здалось йому.— Ні під установу, пі під житло він не придатний. От і стоїть порожній,— пояснив Олег.
— А ви зверніться до начальства й зробіть там справжній клуб.
Олег помовчав, і на лобі в нього зібралися зморшки.
— Не розумію,— сказав він.
— І розуміти нема чого: клуб для молоді, для населення. Організуйте хлопців і дівчат, далеких від політики, хто думає тільки про розваги, нудьгує, створіть ініціативну групу з вашою участю і зверніться до пана бургомістра, щоб дозволив узяти будинок під клуб. Скажіть, хочемо, мовляв, культурно обслуговувати населення в дусі нового порядку.
І просто нехай, мовляв, молоді танцюють, а то марно тиняються, і тільки думки шкідливі в голову лізуть! Сам отой негідник, звісно, нічого не вирішить, але він спитає в начальства. Можуть дозволити. Вони ж і самі з нудьги здихають,— сказав Лютиков.
З властивою йому не по роках — не дрібножитейською, а великою практичною — кмітливістю Олег зразу збагнув, що в клубі можна. влаштувати своїх товаришів зі штабу і через них тримати зв'язок з керівниками п'ятірок. Але можливість втягтися мимоволі в антилюдяний світ, можливість будь-якої співучасті в гидких ділах цього чужого світу збентежила Олегові совість. Самим утверджувати в людях найпідліші звичаї або хоч би навіть побічно сприяти цьому... Ні, все що завгодно, тільки не це! Він мовчки схилив голову, не в силі глянути на Пилипа Петровича.
— Так я й думав,— спокійно зауважив Лютиков.— Не зрозумів! А коли б зрозумів, великий подарунок зробив би ти й мені, і всій організації.— Пилип Петрович підвівся й важко ступив кілька кроків по кімнаті.— Ти хлоцець, а боїшся... забруднитись... Хто чистий, той не забрудниться! І які в них там до чорта агітатори? Зайвий гучномовець поставлять у клубі, так він і без того кричить. Треба так зробити, щоб цей клуб у наших руках був. Наша агітація буде не гучна, а дужча за їхню агітацію. Скажу відверто, що й ми до вашого діла трохи примажемось. Правда, так, що ви й не помітите, за це пробачте. А програму даватимете нейтральну. Якщо ти кинеш на це діло таких хлопців, як Мошков, Земнухов або Осьмухін, а ще краще Любу Шевцову,— вони тобі все це організують.
І довго ще старий Лютиков переконував свого юного товариша, навіть і після того, як Олег погодився з ним. Олег уже й не радий був, що здався на хибне почуття.
— Я до того веду, що й товариші твої скажуть тобі ге саме, що й ти мені сказав. То щоб ти знав, що відповідати,— говорив Лютиков. І все вчив та вчив Олега.
Діставши підтримку адміністрації шахти № 1-біс, Ваня Земнухов, Мошков та дві дівчини, не причетні до "Молодої гвардії", пішли до бургомістра Стаценка. Вони й справді представляли групу молоді, яку вдалося згуртувати на цей випадок.
Стаценко прийняв їх у холодному й брудному приміщенні міської управи. Він, як завжди, був п'яний. Виклавши на зелене сукно свої маленькі руки з набряклими пальцями, Стаценко нерухомо дивився на Ваню Земнухова, який був скромний, чемний, витіюватий і крізь рогові окуляри дивився не на бургомістра, а в зелене сукно.
— До міста просочуються брехливі чутки, мовби німецька армія зазнає поразки під Сталінградом. Від цього в умах молоді спостерігається...— Ваня непевно поліпив повітря тонкими пальцями,— деяка хисткість. Підтримувані паном Паулем,— він назвав прізвище уповноваженого гірничорудного батальйону по шахті № 1-біс,— і паном...— він назвав прізвище завідувача відділу освіти міської управи,— про що вас, пане бургомістре, мабуть, уже сповістили, нарешті, просто від імені молоді, відданої новому порядкові, ми просимо вас особисто, Василю Іларіоновичу, знаючи ваше чуйне серце...
— З мого боку, панове... Хлопці! — раптом ласкаво вигукнув Стаценко.— Міська управа...— сльози виступили в нього на очах.
І Стаценко, і панове, і хлопці знали, що міська управа сама нічого вирішити не може, а все вирішить старший жандармський вахтмайстер. Але Стаценко був "за": він — як точно вгадав Пилип Петрович — "сам здихав з нудьги".
Так 19 грудня 1942 року в клубі імені Горького відбувся з дозволу гауптвахтмайстера перший естрадний вечір.
Глядачі сиділи й стояли в пальтах, у шинелях, у кожухах. У клубі було холодно, але глядачів зібралося вдвоє більше, ніж клуб міг умістити, і незабаром з запотілої стелі почало капати.
В перших рядах сиділи гауптвахтмайстер Брюкнер, вахтмайстер Балдер, лейтенант Швейде, його заступник Фельднер, зондерфюрер Сандерс з усім складом сільськогосподарської комендатури, оберлейтенант Шпрік з Німчиновою, бургомістр Стаценко, начальник поліції Соліковський з жінкою і недавно присланий йому на допомогу слідчий Кулешов. Це був чемний, тихий чоловік, з округлим веснянкуватим лицем, з голубими очима та ріденькими рудими брівками, одягнений у довге чорне пальто, в кубанці з червоним дном, перехрещеним золотом. Присутні були також і пани Пауль, Юнер, Беккер, Блошке, Шварц та інші єфрейтори гірничорудного батальйону. Були там і перекладач Шурка Рейбанд, кухар гауптвахтмайстера і головний кухар лейтенанта Швейде.
У дальших рядах, вирізняючись своїм обмундируванням серед місцевих жителів у похмурих одежинах, поношених хустках та шапках, сиділи солдати перехожих німецьких та румунських частин, солдати жандармерії та поліції. Не було унтера Фенбонга, переобтяженого на посаді, бо він і взагалі не полюбляв розваг.
"Знатні гості" сиділи перед старою цупкою завісою, прикрашеною по всьому полю гербами СРСР з серпом і молотом. Та коли завіса відкрилась, на задньому плані сцени глядачі побачили величезний у фарбах портрет фюрера, написаний місцевими силами з деяким недодержанням пропорцій обличчя, але все-таки дуже близький до оригіналу.
Вечір почався з старовинного водевіля, де роль похилого батька нареченої грав Ваня Туркенич. Вірний традиції та своїм художнім принципам, він був загримований під садівника Даниловича. Краснодонська публіка зустрічала й проводжала свого улюбленця оплесками. Німці не сміялись, бо не сміявся гауптвахтмайстер Брюкнер. Проте, коли водевіль скінчився, майстер Брюкнер кілька разів приклав одну долоню до другої. Тоді заплескали й німці.
Струнний оркестр, окрасою якого були два найкращі в місті гітаристи — Вітя Петров і Сергій Левашов, зіграв вальс "Осінній сон" і "Вийду я на річеньку".
Стахович, адміністратор і конферансьє, в темнім костюмі й наваксованих до блиску черевиках, худий, витриманий, вийшов на сцену.
— Артистка обласної луганської естради...