Ярмарок Суєти

Поминувши вартового, він підійшов просто під вікна полковникової спальні.

О'Дауде... полковнику! — загукав він щосили.

Господи, майор! — вигукнула Глорвіна й висунула у вікно голову в папільйотках,-Що там таке, Добе, голубе мій? — запитав полков­ник, думаючи, що в таборі сталась пожежа або прийшов зі штабу наказ вирушати в похід.

Я... мені потрібна відпустка. Я мушу їхати до Англії.., в дуже нагальній особистій справі,— відповів Доббін.

"Господи боже, що сталося?" подумала Глорвіна, тремтячи всіма своїми папільйотками,-Я мушу їхати зараз таки... сьогодні, повів далі Доббін.

Полковник устав і вийшов надвір, щоб поговорити з ним.

У дописці до листа міс Доббін майор натрапив на такі рядки: "Я вчора їздила до твоєї давньої приятельки місіс Осборн. Злиденне місце, де вони мешкають відтоді, як збан­крутували, ти знаєш. Містер С, якщо вірити мідній таб­личці на дверях його хижі (інакше її важко назвати), торгує тепер вугіллям. її син, твій хрещеник,— дуже гар­ний хлопчик, ніде правди діти, проте зухвалий і схильний до впертості і сваволі. Та ми намагаємось бути уважними до нього, як ти просив, і показали його тітці, міс О., якій він, здається, сподобався. Може, його діда — не того, що збанкрутував і майже здитинів, а містера Осборна з Рассел-сквер,— пощастить прихилити до дитини його заблудлого і впертого сина, а твого приятеля.

Емілія, мабуть, рада буде віддати його. Вона втішилась і має намір ви­йти заміж за пастора з Бромптона, велебного містера Вій­ні. Не велике щастя, звичайно, та місіс О. старіється, я ба­чила чимало сивих волосин у її косах. Вона повеселішала, а твій хрещеник переївся в нас. Мама шле тобі вітання разом з щиро відданою тобі-Енн Доббін".

Розділ XLIV МІЖ ЛОНДОНОМ І ГЕМПШІРОМ

На чільній стіні родинного будинку наших давніх прия­телів Кроуді на Грейт-Гонт-стріт і досі видно обрамлений у чорне герб, вивішений на ознаку жалоби за старим Піт-том Кроулі, проте ця геральдична емблема здається швид­ше пишною, крикливою оздобою, та й весь будинок набув чепурнішого вигляду, ніж за часів покійного баронета. По­темнілу фарбу здерто, і тепер стіни весело яскріють черво­ним кольором цегли з білими смужками між нею; старо­винні бронзові леви на молотку біля дверей гарно позоло­чені, поруччя пофарбоване, і найпонуріший будинок цієї вулиці став найохайнішим у всьому кварталі ще до того, як у Королевиному Кроулі свіжа зелень змінила пожовкле листя на деревах уздовж алеї, що нею востаннє проїхав старий Пітт Кроулі.

Біля того будинку часто можна було бачити маленьку жінку в екіпажі відповідних розмірів, а крім того, там що­дня прогулювалася літня стара панна з хлопчиком.

Це була міс Брігс з Родоном-молодшим; її зобов'язали нагля­дати за опорядженням кімнат у будинку сера Пітта, сте­жити за жінками, що шили штори й завіси, спорожняти шафи й шухляди від запорошених реліквій і мотлоху, що зібрався за кілька поколінь різних леді Кроулі, а також робити опис порцеляни, кришталю та іншого майна, яке вберігалося в скринях і коморах.

Місіс Родон була головним керівником усіх тих онов­лень з необмеженими повноваженнями від сера Пітта про­давати, замінювати, реквізувати й купувати все потрібне для вмеблювання, і Ребеку це доручення дуже тішило, бо давало цілковиту волю її смакові та винахідливості. Думка обновити будинок зродилася тоді, коли сер Пітт приїздив у листопаді до міста, щоб поговорити зі своїми адвокатами, і прожив майже тиждень на Керзон-стріт у брата й не­вістки, які його дуже любили.

Спершу він оселився в готелі, але Бекі, тільки-но по­чувши, що баронет у місті, сама пішла привітати його й за годину повернулася на Керзон-стріт у кареті разом з се­ром Піттом. Ця добродушна маленька істота так щиро Ë мило пропонувала йому гостинність, так ласкаво запро­шувала його, що відмовитися було просто неможливо. Коли сер Пітт погодився перебратись до них, Бекі з над­міру вдячності схопила його за руку й палко потисла її.

Дякую, щиро дякую! — мовила вона, дивлячись просто у вічі баронетові, який весь спаленів.—Як зрадіє Родон!-Вона метушилася в Піттовій спальні, показуючи служ­никові, куди ставити валізки, і, сміючись, сама принесла зі своєї кімнати відерце з вугіллям. У каміні вже яскраво горів вогонь (до речі, це була кімната Брігс, яку пересе­лили на горище в кімнатку покоївки)..

Я знала, що привезу вас,— казала Бекі, і очі її сяяли. Вона справді була рада, що має такого гостя.

Поки баронет був у них, Бекі разів зо два під приводом якихось справ змушувала Родона обідати в місті, і баронет проводив ті щасливі вечори наодинці з нею і Брігс. Бекі спускалася до кухні й сама готувала для нього смачні страви.

Як вам подобається моє сальмі? — питала вона.—Я його зробила для вас. Я можу приготувати ще смачніші-речі і готуватиму, тільки частіше приїздіть до нас.

Усе, що ви робите, ви робите чудово,— галантно від­повідав баронет.— Сальмі справді на диво смачне!-Бачите, дружина бідного чоловіка повинна вміти куховарити— весело казала Ребека.

У відповідь дівер почав запевняти свою маленьку невіст­ку, що їй годилося б бути дружиною імператора і що вмін­ня куховарити — одна з найкращих жіночих рис. І сер Пітт з почуттям гіркоти згадав леді Джейн, яка одного разу захотіла сама спекти на обід пиріг,— що то була за ги­дота!-Крім сальмі, приготованого з фазанів лорда Стайна, яких було повно в його маєтку Стілбрук, Бекі пригостила дівера пляшкою білого вина, того, як запевняла маленька брехунка, що Родон привіз із Франції, купивши його там майже за безцінь. Насправді то був "Білий ермітаж" із славетних пивниць лорда Стайна, від якого бліді щоки ба­ронета порожевіли, а по його хирлявому тілі розлився вогонь.

Коли він спорожнив пляшку цього petit vin blanc/ Легкого білого вина (франц.)/ , Ребека взяла його під руку, повела до вітальні й посадо­вила на канапу перед каміном, у якому палав вогонь. Сер Пітт говорив, а вона уважно й зацікавлено слухала його, сидячи поруч і підрублюючи сорочечку своєму дорогому хлопчикові.

Коли Ребека хотіла здаватися особливо скромною і доброчесною, вона завжди витягала зі свого кошика з шитвом ту сорочечку; малий Родон виріс а неї за кілька років до того, як вона була докінчена.

Отже, Ребека слухала сера Пітта, розмовляла з ним, спі­вала йому, догоджала, улещувала його так, що йому ста­вало з кожним днем приємніше повертатися від своїх адво­катів з Грейзен до розпаленого каміна на Керзон-стріт (цю приємність поділяли й адвокати, бо Піттове просто­рікування дуже їх стомлювало), і коли настав час від'їзди­ти, він відчув у своєму серці біль розлуки. Як граційно вона посилала йому рукою поцілунки зі своєї коляски й махала хусточкою, коли він сідав у поштову карету! На­віть приклала раз хусточку до очей. А Пітт, коли карета рушила, насунув на лоба котикову шапку, відкинувся на­зад і почав думати, як вона його шанує, як він заслуговує на таку пошану, який дурний йолоп той Родон, що не ці­нує своєї дружини, і яка маломовна й сіра його власна дру­жина в порівнянні з блискучою, дотепною Ребекою. Мабуть, усі ці думки навіяла йому сама Бекі, але так делікатно й тонко, що годі було сказати, коли і як. І перед від'їздом вони вирішили, що треба полагодити родинний будинок до найближчого сезону й зустрітися в селі на різдво.

Шкода, що ти не роздобула в нього трохи грошей,— сказав дружині пригнічений Родон, коли баронет поїхав.— Я, слово честі, хотів би заплатити щось старому Реглсові. Таки негарно, що ми витягли в нього всі гроші. Та й для нас це може погано обернутися: він найме ще будинок ко­мусь іншому.

Скажи йому,— відповіла Ребека,— що як тільки сер Пітт влаштує свої справи, ми все заплатимо, і дай йому якийсь дріб'язок у рахунок боргу. Хоча в оцей чек, що Пітт подарував нашому хлопцеві,— і вона дістала з тор­бинки й простягла чоловікові папірець, якого баронет ли­шив для маленького сина й спадкоємця молодшої вітки Кроулі.

Щиро казати, вона сама промацала грунт, не чекаючи на чоловікову пораду, промацала дуже обережно й пере­коналася, що він ненадійний. Від самого її натяку на фінан­сові труднощі сер Пітт Кроулі відразу насторожився. Він почав довго пояснювати, що сам обмежений у коштах, що орендарі не платять, що дуже багато грошей забрали за­плутані батькові справи й похорон, що він хоче звільнити маєток від боргів і вичерпав уже свій кредит. Кінець кін­цем Пітт Кроулі відбувся тим, що подарував невістці дрібну суму для її сина.

Пітт знав, що брат і його родина бідують. Такий холодний і досвідчений дипломат не міг не помітити, що в них нема ніяких прибутків, а квартира й карета коштують грошей. Він чудово розумів, що отримав, чи, швидше, загарбав гроші, які за всіма розрахунками повинні були дістатися меншому братові, і, звичайно, його часом трохи мучило сумління, нагадуючи йому, що він повинен вчинити акт справедливості, або, кажучи просто, віддячити скривдже­ним родичам. Як людина справедлива, чесна й недурна, як добрий християнин, що знав катехізис і ціле життя Демонстративно виконував свій обов'язок щодо ближніх, він не міг не усвідомлювати, що брат має право розрахову­вати на його допомогу й що морально він Родонів боржник.

Коли часом на шпальтах газети "Таймс" з'являються химерні повідомлення державного скарбника про надходження п'ятдесяти фунтів від А. Б. чи десяти фунтів від У. Т.— так званих "совісних грошей" у рахунок податку, що його має сплатити той А. Б. чи У. T.,— отримання яких покаяні просять вельмишановного джентльмена підтвер­дити в пресі, то, безперечно, і державний скарбник, і читач добре знають, що названі вище А. Б. і У. Т. платять тільки маленьку частку того, що справді винні, і що людина, яка посилає двадцяти фунтову асигнацію, напевне має сотні й тисячі фунтів, за які їй треба було б дати звіт. При­наймні таке моє враження від не вельми переконливих доказів того, що А. Б. чи У. Т. виправились.

І я певен, що каяття Пітта Кроулі, або, коли хочете, його ласкаве став­лення до меншого брата, завдяки якому він отримав таке багатство,— це тільки маленький відсоток з того капіталу, що він був винен Родонові. Але не кожен захотів би пла­тити навіть стільки. Розлучитися з грішми — жертва май­же надсильна для всякої розважної людини.