Охоронці не встигли підхопити свого хана. Він, помічений богом, побачив Асроеля — ангела смерті.
Мимо пробігало колосся, свистів вітер, вуха були сповнені виття й реву, брязкало залізо, капали вогненні стріли. Раз, другий ударили блискавиці. Хан відбивав загрози грому. Хіба можна відвести фатум рукою людини?..
Розумний балан одразу спинився, повернув морду і захропів, побачивши хазяїна. Хан висів униз головою, розкидавши руки, повні землі. Балан не поворухнувся, рятуючи господаря, коли чужий чоловік з чужим запахом узяв кинутий повід. Ханову ногу висмикнув із стремена, і балан рвонувся: чужий був у сідлі. Нестерпний біль стиснув ребра, поміж вуха грякнув удар кулаком, як молотом, і балан ледве не впав. Повід смикнуло. Балан, рятуючи ніжний рот, задер голову. Він скорявся, скорявся! Раніше в нього не було повелителя, тепер є...
— Вони сопли біля нашого граду, втягуючи повітря нашого лісу, вони гарчали, чуючи запах нашої крові. І немає їх більше. їх — нема! — так славив князь-старшина Келагаст переможців.
— Знай, Всеславе! — вигукував Келагаст.— На тебе, на твоїх воїнів ляже відповідь перед Дажбогом, ти відповіси перед навами, якщо не здійсниш того, що повинен. Я бачу загибель роської мови. Наше ймення відійде в минувшину переказів. Згодом зникне і з них. Залишаться по нас безіменні могили, як від довгопалих людей залишилися кам'яні боги, а як називали тих людей і як звали богів — ніхто з живих не знає. Таке станеться і з нами. Вже немає в нас погосту, спалили богів. Земля розорена, поля потравлені, люди побиті. Три наші роди загинули — твій рід, Всеславе, Біляїв і Тиудемирів, ми стали слабкі, як каничі. Нема нам порятунку, розрізненим. Ще й ще мордуватиме нас Степ, ще й ще винищуватиме дітей наших: поки не зберемо ми силу таку, щоб забули вони й мріяти брати на Росі полон і здобич.
Далеко дивиться старий Келагаст-князь. Ніколи слухати його.
Без перепочинку, просто з поля бою, частина кінних слобожан пішла за Рось-ріку. Відібрані вони були не за звичайним строєм, в якому воїни звикли ходити, знаючи передніх, задніх, крайніх. Ратибор повів родовичів Горо-бія, Біляя, Тиудемира — тих, хто жив у слободі, тих, хто прийшов в ополчення племені від загиблих родів.
"Життя вводить в оману сновидіннями, заспокоює досягненням бажаного, але немає перемоги, немає спокою людській душі, поки не підніметься його тіло на поховальне багаття",— так думав Всеслав, згадуючи промовляння Келагаста. Завтра не буде таким, як сьогодні. Новий день приходить голодним, його не наситиш пам'яттю здійсненного вчора.
"Нашого воєводу несе до великої влади, наче весняною повінню,— думав Колот, дивлячись на Всеслава,— вгору він піднімається на слобідських мечах".
Всеславова душа горіла болючіше, ніж живе тіло на вогні. Щоб бути, як усі, він не намагався врятувати своїх родовичів, свій град. Він вів військо для перемоги, не для захисту. Де знайти виправдання перед мертвими!
Військо вже додало до імені Всеслава прозвище "Віщий", уже не воєводою звали його, а князем, тим виказуючи безмежність шани. Та нікому не знати мук чужої душі, не зрозуміти збоку мук, сумнівів, печалі того, в кому бачать вождя і героя.
5
Сухого літа Рось-ріка міліє задовго до найвищого стояння сонця, виступає каміння на перепадах, відкриваються скелясті гряди.
Брід у коліні навпроти слободи обмілів раніше пори, і хозари розтягли їжаки. Слобода була затиснута, як щука в сліпій протоці, перегородженій плотом. Хозари не любили нападати на недоступні місця. Горб, на якому осіла слобода, був крутий і високий, ще вище здіймався вал з міцним тином. Надто багато життів забере відкритий напад, краще вдатися до давнього засобу — голоду.
Дні не йшли — тяглися тягучою живицею-смолою, як з підрубаної сосни. Щерб, на якого воєвода покинув гніздо, заповзятливо вчив підлітків. Наука йшла, як і завжди, ніби за тином не стояли степові люди. Билися мечами й шаблями, кололи списами, до знемоги тримали колінами тяжке каміння.
Обезсилена в леті падала в дворі хозарська стріла.
Припинивши працю, молоді слобожани припадали до потаємних щілин у тину Безногий стрілець Горбий перескакував на милицях, гула і туго ляскала тятива всією силою турячого рогу важкого лука, і, якщо не встигав сховатися хозарин, молоді заздрісно кричали: — Труп, труп!
Каліка озирався, реготав, бив кулаком у гулкі груди, як молотом у бочку. Він щасливий, тут він перший воїн, муж!
Щерб лаяв підлітків дармоїдами-ледацюгами і стусанами гнав до справи.
Із слобідської вежі не переставала сотатися вгору тонка цівка диму на знак того, що хозари не перейшли Росі, що слобода ще жива. За димами та загравами слобожани знали, що загинуло три гради, вгадали, чиї гради погублено. Де ж свої, де воєвода?
Вдень із слободи було видно далеко. Вночі приходили темнота і сумніви. Загинули слобідські з князем, загинуло ополчення. Щерб розмірковував, нишком від менших радився з кількома старшими. Хозари розорять землю вщент, але не залишаться в ній навіки. Що ж тоді робити? В слобідській фортеці багато припасів, є колодязь. Якщо хозари підуть на злом великою силою, не щадячи себе, тоді не відбитися. Не підуть — неподатливе місце вціліє. Піти навздогін хозарам, відбити своїх полонених, скільки буде сили, чи зберегти себе? Затворникам здавалося, що вони самі на роській землі.
Старші були готові побачити, як хозари почнуть зумисне, щоб вони бачили, гратися слов'янськими головами, складати їх купами, як розіпнуть вибраних полоненників, щоб нагнати страх на обложених.
Та якось на заході сонця в слободі помітили вершників, що переправлялися в Заросся на схід від броду. Подумало-ся, що це свої. А то чому б їм іти плавом, а не через брід? За всі дні вперше з'явилася надія.
Ратибору згадувалося, як степ пах горілим у затишних вибалках, коли він повертався з далекого дозору. Нині і вночі пахло так само. Заросся згорало від сонця.
Небо розсипалося зірками, співали цвіркуни. Здалеку долинав багатоголосий жаб'ячий гам. Раптом, розростаючись, він злітав над просторами, тривожний, тріскучий, і змовкав, задушений ніччю. Хтось топтав пересохлі озеречка й болітця, хтось крався між очеретом, рогозою, рдесником, хтось полює за живим м'ясом.
Щербатий місяць зійшов уже за північ, лісові тіні згуск-ли, галяви строкато забіліли, ніби вологі. Світло вводило в оману: в задушливу ніч роси не буває.
На світанку Ратибор вийшов зі своїми в тил хозарам, на південний край Турового урочища. Широке обіддя хозарських коліс позначило степову дорогу, підсохлі трави не могли налити соком і підняти зламані стебла. Тут, від маленьких іскринок, які залізо викреше з душі кременю, судилося народитися великому лихові для всього живого.
Кінному легко назбирати в лісі сушняку і розкидати по степу вогнища. Через Турове урочище протягли доріжку хмизу. З багаття, розкладеного в лісі, вершники вихоплювали жахтячі головешки і мчали в степ. Припавши до землі, чоловік роздмухував вуглину, поки не заблимає бліда душа вогню. Степ закурився сірим димом.
Мстиша, друг Ратибора і родович Всеслава, зареготав.
— Славне буде пожарище! Як мені хочеться скуштувати смаженого хозарського м'яса! — і закрутився в танку.
Сумно і страшно дивилися на здичавілого Мстишу воїни із загиблих родів.
Нові й нові місця степової дороги зітхали димом, розросталася пожежа, потягло горілим. Мстиша танцював і танцював. Невеликий на зріст і міцний тілом, він плескав у широкі долоні, клацав пальцями і викрикував все одне й те саме:
— М'ясця мені смаженого, паленого, копченого!..— Двоє діток було у Мстиші. І до дружини він любив відлучатися частіше від інших, тужачи за ласкою.
Ратибор схопив друга за плечі. Мстиша вирвався, затрусився, закричав:
— Не руш мене! Не руш, ти, залізний! — і скочив у сідло.
І всі нарізно поскакали степовою дорогою, погамовуючи пекучу муку пожежею. Збирали хмиз, розкладали нові багаття, перехоплювали степову дорогу стежками вогню.
Уже зметнулася дика пташина; забувши про працю повсякденних ловів, втікали яструби, спорхував перепел, зривалися куропатки, відлітали стрепети, рятуючи свої виводки. Гинули безпорадною смертю миші, коники, самі скакали в огонь, тисячі тисяч малих життів пропадали в сліпому гніві вогню.
Пожежа народжує вітер. Палаючий степ розбурхав повітря. І раз, і двічі зітхнуло небо, відчиняючи ворота вітрів, і кинулися вітри від прозорої небесної тверді на неподатливу твердь земну і заграли на випалених, оголених гривах.
Втікаючи, змішалися вовки з козами, корсаки і лисиці з зайцями. Табун тарпанів пробіг через Солодкий струмок, важке стрибання турів було чути на верстви. Потрапивши в пастку між двох вогнів, мешканці степу рятувалися в ліси. Кам'яний бог забутих людей безлико дивився на схід, байдужий, обкурений кіптявою.
На Туровому урочищі старі дуби, які пам'ятали гуннів, знову побачили вогонь, що підповзав до коріння. Як і тоді, старих рятувала товста кора, як і тоді, гинув молодняк.
Стоголові вітри крутилися, сповиваючись у попіл. Звивши згар з полум'ям, вони, знайшовши забуті кості, палюче гладили їх гіркою ласкою запізнілого похорону, заглядали в розкриті палкому диханню тріщини землі і каміння, випалювали живе, і бавлячись, сіючи вогонь, вогонь і вогонь. Недобрі сівачі! Злі вітри війни, німі соратники, сліпі помічники, глухі союзники, одні ви радієте загальним нещастям. Випусти вас вільно, і ви пожерете весь світ і вп єтеся перемогою, лише коли по всій землі пронесете смрадно-чорне пожарище смерті.
Не вірячи вітрові, не довіряючись удачі, слобожани цілий день підпалювали степову дорогу.
Поверталися вночі. На Туровому урочищі палали високі смолоскипи. Горіли стародавні пні, які багато літ зрощували на собі товщі моху. Узлісся були позначені зміїстими грядами вогню, який доїдав купини та підсушені пожежею кущі. Полум'ю не було ходу тільки у вологі лісові покрови, захищені соковитим папоротником, знітом, липкою сон-травою.
Вітер зривав попіл з вигорілого степу, відкриваючи жевріючі галяви. Глибоко затлілося степове вбрання, зіткане тисячами поколінь відмерлого коріння.
Ратибор думав: "А якби ми підпалили степ назустріч хозарам?" Не знаходячи відповіді, він втішав себе: тоді степ ще не так висох, як тепер.