Кобусєва жінка метушилась, марно силкуючись протиснутися до стражників, над головами яких раз у раз злітали стиснуті кулаки, а подекуди вже й костур чи брудна мітла.
Війт щось пояснював, заклопотано чухаючи потилицю, і сам стримував натиск жінок, поки стражники не вимкнулись обережно з юрби та не відступили берегом до млина. Тоді й він пішов за ними, відгризаючись на ходу й сварячись на хлопчисьок, що жбурляли в нього грязюкою.
— Чого вони хотіли? — підходячи до жінок, спитав Рох.
— Чого? Щоб село зараз же вирядило двадцять возів і людей лагодити дорогу до лісу,— пояснила Плошкова.
— Якесь високе панство там проїжджатиме, от і наказано засипати всі вибоїни...
— А ми сказали, що ні возів, ні коней не дамо!
— Хто туди поїде?!
— Нехай повипускають наших чоловіків, тоді вони їм дорогу полагодять.
— Пана запрягли б!
— Самі нехай за роботу беруться, замість по хатах нишпорити!
— Напасники прокляті!
Так чимраз голосніше і пронизливіше лементували, перебиваючи одна одну, жінки.
— Тільки-но я їх побачила, одразу ж відчула — щось тут недобре!
— Вони вже з самого ранку з війтом у корчмі радились.
— Нажлуктились горілки і гайда по хатах — людей на роботу виганяти!
— Війт усе знає, він повинен був доповісти начальству, яке становище в Ліпцях,— вставив Рох, марно силкуючись перекричати збуджених жінок.
— Еге, він з ними завжди заодно!
— Сам їх на нас нацьковує!
— Він тільки про свою користь дбає! — кричали в юрбі.
— Намовляв нас дати стражникам по п'ятнадцяь яєць з кожної хати або по курці, тоді вони, мовляв, дадуть нам спокій і пошлють на шарварок інші села.
— А камінням по голові не хочуть?
— Та кийків би ще додати!
— Тихше, молодиці, бо ще посадять вас за образу начальства.
— Нехай карають, нехай в острог садовлять, а я хоч і найбільшому начальнику у вічі скажу, як нас кривдять!
— Злякалась я війта! Подумаєш; велике цабе. Опудало — горобців лякати! Забув, що його на цю посаду чоловіки настановили, то вони й скинути можуть! — горлала Плошкова.
— А за віщо ж нас карати? Хіба ми не платимо податків, не віддаємо наших синів у рекрути, не робимо, що накажуть? Мало їм, що чоловіків у нас забрали!
— Як тільки з'явилися стражники — чекай напасті!
— У жнива собаку мого в полі підстрелили!
— На мене до суду подали за те, що сажа в комині загорілася!
— А на мене хіба не подали, коли я торік льон сушила за клунею?
— А Гульбасового хлопчиська як побили за те, що каменем у них жбурнув!
Всі кричали разом, оточивши Роха. Такий знявся галас, що він навіть вуха заткнув.
— Та цитьте ви! Криком нічого не допоможеш! Тихше! — гукнув він нарешті.
— Ідіть ви до війта і все скажіть, бо ми самі туди підемо з мітлами! — несамовито горлала Кобусиха.
— Піду, тільки ви розійдіться, бо ж у кожної стільки роботи в хаті. Я йому все поясню! — палко переконував їх Рох, боячись, щоб стражники не повернулися.
У костьолі продзвонили полудень, і жінки стали поволі розходитись, голосно перемовляючись і часто зупиняючись біля хат.
А Рох поспіхом увійшов у хату до солтиса, де він тепер жив. (Дітей він навчав у порожній хаті Сікори, на другому кінці села, за корчмою).
Солтиса вдома не було — він поїхав до повіту, повіз гроші за податки, а солтисова жінка розказала Роху спокійно, по порядку, як усе трапилось.
— Коли б тільки з цього галасу не вийшло якогось лиха,— сказала вона наприкінці.
— В усьому війт винен. Стражники роблять, що їм наказано, а він же знає, що на селі залишились майже самі жінки і на полі робити нікому, не те що дорогу лагодити! Піду до нього, нехай владнає справу, щоб штрафу на село не наклали.
— Це вони Ліпцям мстяться за ліс! — зауважила Сохова.
— Хто мститься? Поміщик? Таж він про все це ні сном ні духом не знає!
— Е, пан з паном завжди легше домовиться, вони в згоді живуть. А наш поміщик заприсягнувся, що відплатить ліпецьким.
— О господи, дня спокійного немає! Як не те, то інше!
— Тільки б гіршого не сталося! — зітхнула Сохова, складаючи руки, як на молитву.
— Позліталися всі, як сороки, і такий крик зняли, що не дай боже!
— У кого болить, той і кричить!
— Адже криком нічого не допоможеш, тільки нове нещастя накликати можна.
Рох був роздратований і побоювався, щоб на село знову не звалилось якесь нове лихо.
— До дітей ідете? Рох устав з лави.
— Ні, я їх відпустив — свято скоро, і вони повинні вдома допомагати: стільки роботи скрізь.
— Ходила я сьогодні вранці до Волі робітників наймати, по три злотих давала за оранку, на моїх харчах — ніхто не йде: кажуть, спершу своє треба обробити, де вже тут про чуже думати! Обіцяють прийти через тиждень, або й через два.
— Ех, шкода, що в мене тільки дві руки, та й ті немічні! — зітхнув Рох.
— Ви і так людям чимало допомагаєте! Якби не ваш розум і добре серце, не знати б, що з нами всіма й було б.
— Коли б я міг зробити все, що хочу, не було б горя на світі, але ж... Рох розвів руками, усвідомлюючи своє безсилля, і квапливо вийшов.
Він попрямував до війта, але дійшов до нього нешвидко, бо дорогою заходив до кожної хати.
Село вже трохи заспокоїлось, подекуди біля тинів ще галасували найзавзятіші молодиці, але більшість порозходилась по хатах варити обід, і на вулицях тільки вітер гуляв і все ще шарпав дерева. Але після полудня, незважаючи на вітер, скрізь зароїлися люди: на подвір'ях, на городах, біля хат, у сінях гуло, наче у вуликах, від роботи й безугавного жіночого галасу. Працювали самі тільки жінки й дівчата, а коли де-не-де й траплявся хлопчисько, то з тих, які ще сорочку в зубах тримають чи, найбільше, в підпасичі годяться... Всі старші сиділи в острозі разом з батьками.
Жінки працювали квапливо, підганяючи одна одну,— вчора всі прогайнували майже цілий день, просиділи до вечора в костьолі, чекаючи сповіді, сьогодні всіх збаламутила поява стражників, і треба було надолужувати згаяний час.
Надходило свято, на порозі був страсний вівторок, отож побільшало роботи і всякого клопоту: і в хатах треба було поприбирати, і дітям, і собі Щось пошити, і зерно до млина відвезти, і на розговини всього наготувати, і ще стільки всякої роботи в кожній хаті, що голова йшла обертом — як з усім упоратись та що б таке продати корчмареві чи в місто відвезти, аби добути трохи грошей. Кілька жінок уже сьогодні після обіду поїхали до міста, везучи під соломою всяку всячину, на продаж.
— Глядіть, щоб вас дорогою деревом десь не прибило! — застерігав Рох Гульбасову, яка їхала такою злиденною шкапиною, що ледве пленталась проти вітру. Він одразу ж звернув до її хати, побачивши, що дівчатка, замазуючи шпарини, не могли дотягтися до стіни над вікнами: допоміг їм, потім розколотив у відрі вапно, щоб білити стіни, зробив з соломи чудовий віхоть і аж тоді пішов далі.
У Вахніків дівчата вивозили на ближнє поле гній, але так добре порались, що половину гною розсипали дорогою.
Дівчата вдвох тягли за вуздечку коня, а той щосили впирався. Рох прибив лопатою як слід гній на возі, а коня так шмагнув батогом, що той одразу став слухняний, як дитина.
У Бальцерків Марися — на селі її вважали за першу після Ягни красуню — сіяла горох на полі за огорожею. Земля була чорна, добре угноєна, але Марися, запнута хусткою, у батьковому до п'ят каптані, щоб вітер не розвівав спідницю, рухалась, як муха в смолі.
— Не поспішай так, устигнеш! — сміявся Рох, підходячи до неї.
— Як же... Хто в страсний вівторок горох сіє, збере по мішку з гарнця! — відгукнулась Марися.
— Поки ти весь посієш, у тебе вже перший зійде. І надто густо сієш, Марись, надто густо: коли виросте, переплутається весь і поляже.
Він показав їй, як сіяти за вітром, бо дурне дівча сіяло як попало.
— А Вавжон Соха мене запевняв, що ти все вмієш! — сказав він, ніби ненароком, ступаючи поряд з нею грязькою борозною.
— Ви з ним говорили? — скрикнула Марися, враз зупинившись і ледве переводячи подих.
Вона густо зашарілась, але розпитувати Роха не зважувалась.
Pox тільки всміхнувся, але, йдучи, сказав:
— На свято побачу його, то розповім, яка ти роботяща!
У Плошків, Стахових родичів, двоє хлопчиків орали поле під картоплю біля самої дороги. Один поганяв, другий пробував орати, але обидва ще ледве сягали носом до кінського хвоста і сил у них не вистачало. Плуг хилитався, наче п'яний, а кінь раз у раз повертав до стайні. Хлоп'ята шмагали його, проклинали, сварилися між собою.
— Ми впораємось, дядьку Рох, упораємось, тільки от через це прокляте каміння плуг щоразу вискакує! А кобила рветься до лошати,— виправдувався з плачем старший, коли Рох відібрав у нього плуг і одразу відвалив скибу, показуючи водночас, як треба тримати коня.
— Тепер ми до вечора цілу смугу зоремо! — задерикувато гукнув хлопчик, з острахом озираючись навкруги,— чи не бачив хто, як Рох їм допомагав. Коли старий пішов, він присів на плуг, спиною до вітру, як це робив батько, і закурив цигарку.
А Рох ішов далі, від хати до хати, додивляючись, де й чим він може допомогти. Він гамував сварки й колотнечу, втихомирював пустотливу дітвору, давав поради, а де треба, допомагав у роботі, хоча б і найважчій; приміром, Клембовій нарубав дров, побачивши, що вона не може впоратися з сукуватим пнем, а Пачесям приніс води із ставу. Зауваживши, що подекуди люди над міру сумують чи нарікають на долю, старий намагався розважити їх жартом, веселим словом: дівчатам він розповідав, як живуть пани, та згадував їхніх парубків; з жінками говорив про дітей, про всякий клопіт, про все, в чому вони змогли б знайти втіху,— аби тільки відвернути їх від сумних думок.
Чоловік він був мудрий, побожний, багато бачив на світі, і через те з першого погляду розумів, що кому сказати, якою приповісткою прогнати смуток, кому потрібен сміх, а кому й молитва чи тверде розумне слово, з кому навіть і погроза.
Він мав добре й чуле серце і часто, хоч його й не просили, просиджував ночі біля хворих, підбадьорюючи бідолах добрим словом. На селі його шанували навіть більше, ніж ксьондза; і, кінець кінцем, він став здаватися людям святим, який розносив по хатах слово милосердя і втіхи.
Але чи міг Рох допомогти всьому людському горю? Чи міг він боротися з долею, нагодувати всіх голодних, повернути здоров'я хворим, замінити власними руками всі робочі руки, яких бракувало на селі?
Він працював понад силу, допомагав, захищав, але для села його допомога була краплиною в морі.