Але, безперечно, ви й не зважаєте, що говорите. I напевно, ніхто не має сумнівів, що ви вільні робити все, що хочете. Джіпе, бридкий, іди сюди!
Не знаю, як я зробив це. Я зробив це вмить. Я перетяв шлях Джіпові. Я схопив Дору в обійми. Красномовність переповнювала мене. Слова потоком ринули з мене. Я сказав їй, як люблю її. Я сказав їй, що без неї помру. Я сказав їй, що обожнюю її. Джіп увесь час скажено гавкав.
Коли Дора схилила голову, заплакала і затремтіла, красномовність моя зросла ще більше. Коли вона хоче, щоб я вмер заради неї, то хай лише слово мовить, і я готовий. Життя без любові Дори для мене ніщо. Я не зможу і не схочу терпіти таке життя. Щойно я побачив її, то назавжди покохав. Я люблю її до нестями. Я завжди, кожну хвилину свого життя любитиму її до нестями. Існувало кохання й раніше на землі, буде ще кохання, але ніхто ніколи не міг, не вмів, не хотів, не наважувався любити так, як я люблю Дору. Чим більше я шаленів, тим гучніше гавкав Джіп. Кожен із нас божеволів на свій манер.
I ось ми з Дорою сіли на канапу, заспокоївшись, а Джіп лежав у її обіймах, мирно блимаючи на мене. Я не міг отямитись. Я перебував на вершині екстазу. Ми з Дорою були заручені.
Здається, ми мали деяке уявлення, що це закінчиться шлюбом. Принаймні Дора поставила умову, що ми не одружимося без згоди її тата. Але, сповнені молодого захвату, навряд чи дивилися ми вперед або назад і будували якісь певні плани. Ми домовилися зберігати нашу таємницю від містера Спенлоу; але я певний, що мені і на думку тоді не спадало, ніби це нечесно.
Міс Мілз була ще більше замисленою, ніж зазвичай, коли Дора розшукала її і привела до кімнати – очевидно, те, що сталося, могло пробудити завмерлу луну в печерах пам'яті. Але вона благословила нас і запевнила в своїй вічній дружбі і взагалі, голос її звучав, ніби з могильного склепу.
Який то був безжурний час! Який то був неземний, божевільний, але щасливий час!
Час, коли я зняв мірку з пальчика Дори для обручки в формі незабудок і відніс до ювеліра, який одразу викрив мою таємницю, посміхнувся над своєю книгою замовлень і зажадав від мене неймовірну ціну за маленьку іграшку з блакитними камінчиками – вона так злилась у моїй пам'яті з уявленням про ручку Дори, що вчора, побачивши випадково схожу обручку на пальці моєї власної доньки, я відчув у серці раптовий біль.
Час, коли сповнений моєю таємницею, гордий свідомістю, що я люблю Дору, що Дора любить мене, я ходив, неначе в повітрі, а всі інші люди, жалюгідні створіння, плазували по землі!
Час, коли ми виходили на побачення в сад і сиділи в темній альтанці, такі щасливі, що й досі за це тільки люблю я лондонських горобців і вбачаю тропічні барви в їхньому сірому пір'ї.
Час, коли відбулася наша перша сварка (через тиждень після заручин), і Дора відіслала мені назад обручку, загорнуту в складену трикутником записку, де вона вжила жахливого вислову, що "наше кохання почалося з дурості, а закінчилося божевіллям", і ці моторошні слова змусили мене рвати волосся на голові і кричати, що всьому кінець!
Час, коли під прикриттям ночі я біг до міс Мілз, потайки бачився з нею в коморі біля кухні, де стояв валок для білизни, і благав міс Мілз помирити нас! Коли міс Мілз узяла на себе цю місію і повернулася з Дорою, умовляючи нас, з кафедри своєї гіркої юності, дійти обопільної згоди і уникнути пустелі Сахари!
Коли ми плакали і мирились, і відчували таке блаженство, немовби кухня перетворилася на храм самої Любові, і міс Мілз обіцяла щодня передавати щонайменше по одному листу від кожного з нас!
Який безжурний час. Який неземний, щасливий, божевільний час. З усіх часів, що їх життя готувало мені, нема жодного, про який, оглядаючись назад, я згадував би з такою ніжністю і усмішкою.
XVII. Бабуся дивує мене
Відразу після заручин я написав Агнес. Я написав їй довгого листа, в якому спробував пояснити, який я щасливий, і яка мила дівчина Дора. Я благав Агнес не вважати це за легковажну пристрасть, що швидко минеться чи зможе поступитись якійсь іншій, або хоч трохи нагадує хлоп'ячі захоплення, що з них ми колись обоє глузували. Я запевняв її, що глибина цього почуття незмірна, і що нічого подібного ніколи світ не знав.
Пишучи цього листа до Агнес чудового вечора біля розчиненого вікна, я згадав її чисті спокійні очі і ніжне обличчя – її образ так лагідно заспокоїв мій збуджений через надмірне щастя мозок, що я розчулився і заплакав. Пригадую, що, не дописавши листа, поклав я голову на руку і замислився про те, як би воно гарно було, коли б Агнес була в колі мого сімейного вогнища. Я подумав, що Агнес допомогла б нам із Дорою стати ще щасливішими, так само, як зробила власний дім своєю присутністю майже священним для мене. У любові, радості, смутку, сподіваннях, розчаруваннях – в усіх переживаннях душа моя зверталася до неї, і там знаходив я собі прихисток і найкращого друга.
Про Стірфорса я не написав нічого. Я тільки розповів їй, що в Ярмуті велике горе, бо Ем'лі втекла, і що мене це вразило подвійно, зважаючи на додаткові обставини. Я знав, як швидко вона завжди відгадувала істину, і я знав також, що вона ніколи перша не назве його ім'я.
Відповідь я одержав з першою поштою. Коли я читав листа, мені здавалося, що я чую голос самої Агнес. Що ще я можу сказати!
Тредльс двічі чи тричі заходив до мене під час моєї відсутності. Він заставав лише Пеготті, а вона розповіла йому (як завжди з охотою розповідала всім), що вона – моя стара нянька. Він відрекомендувався їй, і вони трохи погомоніли про мене. Так казала Пеготті, але боюся, що гомоніла тільки вона, і не трохи, а досить довго, бо її завжди важко було зупинити, коли добра душа починала розмову на її улюблену тему.
Це нагадало мені дві обставини: по-перше, що ми з Тредльсом домовилися зустрітися в один з цих днів, а по-друге, що місіс Креп відмовилася від усіх своїх обов'язків (за винятком одержування платні), аж доки Пеготті не припинить свої відвідини. Частенько на східцях місіс Креп висловлювала писклявим голосом свою думку про Пеготті – мабуть, зверталася до домового духа, бо вона в цей час була абсолютно сама. Нарешті, вона звернулася до мене з листом, в якому розвивала свої погляди на речі. Почала вона зі свого універсального вислову, вживаного нею в усіх випадках, а саме, що вона сама мати. Далі вона повідомила мені, що зазнавала багатьох переживань, але на всіх етапах свого існування вона рішуче ненавиділа шпигів, блюдолизів і донощиків. Вона не називала ніяких імен, але на злодієві шапка горить; та все ж таки вона назавжди звикла зневажати шпиків, блюдолизів і донощиків, а надто в удовиному жалобному вбранні (ці останні слова були підкреслені). Якщо джентльмен падає жертвою шпигів, блюдолизів і донощиків (вона не називає імен), то це його власна справа. Він має право чинити на свій власний розсуд, хай так він і робить. Вона, місіс Креп, наполягає лише на тому, щоб їй не доводилося вступати в стосунки з такими персонами. Тому вона просить пробачити, що більше не з'являтиметься на другому поверсі, допоки речі знову не повернуться до колишнього й бажаного порядку. Далі вона зазначила, що її маленький рахунок лежатиме на столі кожної суботи вранці, і вона сподівається, що рахунки ці покриватимуться акуратно – так можна буде уникнути прикрих непорозумінь та незручностей.
Після цього місіс Креп цілком присвятила себе споруджуванню на східцях пасток, головним чином з глечиків, сподіваючись, що Пеготті одного разу переламає собі ноги. Я вважав трохи клопітким жити в такому стані облоги, але занадто боявся місіс Креп, щоб намагатися покласти край цьому.
– Мій любий Копперфілде, – скрикнув Тредльс, в точно призначений час з'явившись у моїх дверях і подолавши всі перепони. – Здоров, друже!
– Мій любий Тредльсе, – сказав я. – Я радий нарешті побачитися з тобою і дуже шкодую, що не був удома раніше. Але я був такий зайнятий...
– Так, так, я знаю, – відгукнувся Тредльс, – звичайно. Вона живе в Лондоні, здається?
– Що, що ти кажеш?
– Вона... вибач мене... міс Д., знаєш, – зашарівся Тредльс, – живе в Лондоні, здається мені?
– О, так! Біля Лондона.
– А моя, може ти пригадуєш, – сказав Тредльс, серйозно глянувши на мене, – живе в Девонширі, в сім'ї з десяти чоловік. Отже, я не такий зайнятий, як ти – у цьому розумінні.
– Дивно мені, – відказав я, – як ти можеш бачити її так рідко.
– Ах, – задумливо сказав Тредльс, – це здається дивом. Я гадаю, що тому можна це терпіти, Копперфілде, бо все одно нема ради.
– Напевно, що так, – відповів я, посміхаючись і трохи почервонівши. – І ще тому, що ти такий постійний і терплячий, Тредльсе.
– Невже! – здивувався Тредльс. – Тобі справді так здається, Копперфілде? Я так про це не подумав. Але вона сама така надзвичайно мила дівчина, що, може, й мені передала деякі зі своїх добрих якостей. Запевняю тебе, вона цілком забуває про себе i піклується про інших дев'ятьох.
– Хіба вона найстарша? – спитав я.
– О, що ти, ні! – сказав Тредльс. – Найстарша – красуня.
Він, мабуть, побачив, що я не міг утриматися від усмішки після такої наївної відповіді; тому він додав, теж усміхаючись всім своїм щирим обличчям:
– Я не хочу цим сказати, що моя Софі... гарненьке ім'я, Копперфілде, як ти думаєш?
– Дуже гарне! – погодився я.
– Я не хочу цим сказати, що моя Софі не чудова в моїх очах, і не була б однією з наймиліших дівчат у цілому світі в будь-чиїх очах (гадаю). Але кажучи, що старша – красуня, я маю на думці що вона дійсно... – він почав вимальовувати обома руками якісь хмари навколо себе. – Прекрасна, знаєш! – енергійно закінчив Тредльс.
– Ось воно як! – зауважив я.
– О, запевняю тебе, – сказав Тредльс, – вона справді щось надзвичайне. І ось, знаєш, створена для товариства і розкоші, і, не маючи через обмежені кошти змоги розважитися, вона, природна річ, буває іноді дражливою і гнівливою. Софі втішає її.
– Отже, Софі – молодша сестра? – висловив я здогадку.
– О, що ти, ні! – сказав Тредльс, потираючи підборіддя. – Двом молодшим дев'ять і десять років. Софі виховує їх.
– Отже, вона друга донька, мабуть? – висловив я нову здогадку.
– Ні! – сказав Тредльс. – Сара – друга. У Сари, бідолашної, щось негаразд із хребтом.