Мені довелося заплатити аж сто франків штрафу. Ви уявляєте собі таке неподобство?
— Ну от, матусю Гюшлу, ми за вас і помстимося.
А проте в такій помсті тітка Гюшлу бачила небагато користі для себе.
Дощ перестав. Підходило поповнення. Робітники принесли барило з порохом, пляшки із сірчаною кислотою в кошику, два чи три карнавальні смолоскипи і повний кошіль ілюмінаційних каганців, що залишилися від першого травня, коли святкували іменини короля. На вулиці Шанврері розбили ліхтар, побили й усі ліхтарі на прилеглих вулицях: Мондетур, Лебединій, Проповідників і Великій та Малій Жебрацькій.
Під керівництвом Анжольраса, Комбефера і Курфейрака одночасно споруджувалися дві барикади. Обидві впиралися в "Коринф", утворюючи прямий кут; більша перегороджувала вулицю Шанврері, менша — вуличку Мондетур із боку Лебединої вулиці. Ця друга барикада була дуже вузенька, і її спорудили із самих бочок та каміння.
На будівництві трудилося десь із півсотні чоловік. Тридцятеро були озброєні рушницями, які вони "позичили" сьогодні в одній зброярні. Важко уявити собі щось дивовижніше й строкатіше, ніж цей гурт. Один був у куртці з кавалерійською шаблею і двома сідельними пістолетами, другий — у самій сорочці та в круглому капелюсі, з порохівницею на поясі, третій одягнув сірий паперовий нагрудник і озброївся швайкою лимаря. Ще один надів поверх редингота портупею й патронташ Національної гвардії з вишитими червоною шерстяною ниткою літерами: "Громадський порядок". Тут було багато рушниць із номерами легіонів, мало капелюхів, жодної нашийної хустки; виднілися закасані рукави, кілька списів. Додай до цього різноманіття віку: і зовсім юні бліді обличчя, і бронзові лиця портових вантажників. Усі квапились і, допомагаючи одне одному, говорили про те, що на третю ранку неодмінно надійде допомога, що можна розраховувати на такий-то полк, що Париж повстане. Вони не знали навіть імен одне одного, а здавалися братами — так споріднює незнайомих доти людей відчуття небезпеки.
У кухні розпалили вогонь і переплавляли на кулі дзбани, ложки, виделки — весь олив’яний посуд шинку. Працюючи, водночас пили. Поміж склянками з вином були розсипані капсули й шріт. У більярдній матуся Гюшлу, Філетта й Фрікасетта, що по-різному змінилися від страху, — одна отупіла, друга засапалась, третя очуняла, — дерли старе ганчір’я і скубли корпію. Їм допомагали троє повстанців — троє патлатих, бородатих і вусатих молодиків, що розривали полотно зі спритністю прикажчиків у крамниці тканин.
Високий чоловік, що приєднався до ватаги на розі Зубчатої вулиці, працював на спорудженні малої барикади. Гаврош трудився на великій. Юнак, який чекав Курфейрака у нього вдома й запитував про Маріуса, зник десь одразу після того, як перекинули омнібус.
Гаврош сяяв від натхнення й був душею всієї роботи. Він бігав туди-сюди, видирався вгору, спускався, галасував, іскрився веселістю. Його бачили всюди, його чули скрізь. Він нікому не давав передихнути. Він під’юджував нероб, підганяв ледачих, підбадьорював стомлених, він допікав забарним, одних розвеселяв, других дратував, третіх сердив, усіх розворушував, він жалив студента, підкусював робітника, він зупинявся, сідав, знову підхоплювався, він літав над усією цією метушнею і нікому не давав спокою, — крихітна муха, що дзижчала над грандіозною колісницею Революції.
Його маленькі руки не знали відпочинку, а з кволих грудей вихоплювалися незмовкні крики:
— Покваптеся! Ще каміння! Ще кілька бочок! Ще яку-небудь штуку! Де б її знайти? Несіть кошик щебеню, я затулю цю дірку. Яка ж вона маленька, ваша барикада! Треба їй підрости. Кидай і пхай сюди все! Ламайте будинок! Тягніть оті скляні двері!
— Скляні двері! — вигукнув хтось. — На кий біс потрібні нам скляні двері, комахо?
— А ти черепаха! — огризнувся Гаврош. — Скляні двері на барикаді — просто чудова річ. Вам що, ніколи не доводилося красти яблука й перелазити через мур, утиканий денцями розбитих пляшок? Скляні двері! Та вони позрізають усі мозолі на ногах національних гвардійців, коли ті полізуть на барикаду! Скло — це вам не іграшки. Тобі, приятелю, бракує фантазії!
А втім, він ніяк не міг заспокоїтися, що його пістолет без собачки. Він ходив від одного до іншого й вимагав:
— Мені потрібна рушниця! Чому мені не дають рушниці?
— Рушницю! Тобі? — здивувався Комбефер.
— А чом би й ні? — розсердився Гаврош. — Я мав рушницю в тридцятому, коли посперечалися з Карлом Десятим.[67]
Анжольрас знизав плечима.
— Коли зброї вистачатиме для чоловіків, тоді її дадуть і дітям.
Гаврош гордо обернувся до нього й відповів:
— Якщо тебе вб’ють раніше за мене, я візьму твою рушницю.
— Хлопчисько! — крикнув Анжольрас.
— Шмаркач! — не залишився в боргу Гаврош.
Якийсь франт, що з’явився в кінці вулиці, відвернув його увагу.
— Сюди, юначе! — гукнув Гаврош. — Невже ви нічого не хочете зробити для нашої старенької матусі-вітчизни?
Франта як вітром звіяло.
5. Підготовка до оборони
Тогочасні газети помилялися, коли писали, що барикада на вулиці Шанврері — ця "майже неприступна споруда", як вони називали її, — досягла висоти другого поверху. Насправді вона була заввишки футів шість-сім.[68] При бажанні повстанці могли або ховатися за нею, або висовуватися над гребенем, або навіть вибиратися на самий верх по викладених із каменів чотирьох приступках. Споруджена з кругляків та бочок, скріплена брусами й дошками, просунутими крізь колеса биндюгів Ансо та перекинутого омнібуса, барикада наче наїжилась, і ззовні, з фронту, здавалася неприступною. Між стіною будинку і протилежним від шинку краєм барикади залишили вузьку щілину — так, щоб там протиснулася одна людина; отже, в разі потреби можна було вийти назовні. Дишель омнібуса поставили сторч і закріпили мотузками; прив’язаний до цього дишля червоний прапор майорів над барикадою.
Загородження у вуличці Мондетур не було видно — воно ховалося за будинком, у якому містився шинок. Обидві барикади утворювали грізний редут. Анжольрас і Курфейрак вирішили не загороджувати другий прохід по вулиці Мондетур, той, який через вулицю Проповідників виводив до Центрального ринку; вони хотіли зберегти можливість спілкуватися із зовнішнім світом, не дуже боячись нападу з боку вузької і майже непрохідної вулички Проповідників.
За винятком цього виходу та вузької щілини по вулиці Шанврері, укріплений редут мав форму закритого з боків неправильного чотирикутника. Між великою барикадою і будинками в глибині вулиці, населеними, але замкненими згори донизу, було близько двадцяти кроків відстані.
Усю роботу завершили менш ніж за годину. Рідкі перехожі-буржуа, які ще траплялися на вулиці Сен-Дені, дивились у вулицю Шанврері й, помітивши барикаду, прискорювали ходу.
Коли обидві барикади було споруджено, червоний прапор установлено, з шинку витягли стіл, на який піднявся Курфейрак. Анжольрас приніс квадратну скриньку, й Курфейрак відкрив її. У скриньці було повно патронів. Навіть найхоробріші, побачивши патрони, в душі здригнулися, й на мить запала мовчанка.
Курфейрак роздавав набої всміхаючись.
Кожен отримав по тридцять патронів. У багатьох був порох, і вони заходилися виготовляти нові набої, заганяючи в гільзи щойно відлиті кулі. Барило з порохом залишили про запас — воно стояло на столі біля дверей.
Сигнали бойової тривоги лунали по всьому Парижу, але зрештою вони злилися в одноманітний шум, на який ніхто більше не звертав уваги.
Повстанці позаряджали рушниці й карабіни, всі водночас, із неквапною урочистістю. Анжольрас поставив перед барикадами трьох вартових — одного на вулиці Шанврері, другого у вуличці Проповідників, третього на розі Малої Жебрацької.
А коли барикади було споруджено, рушниці заряджено, коли для кожного визначили місце й розставили вартових, тоді, самі на цих похмурих вулицях, де більше не з’являвся жоден перехожий, оточені німими, наче вимерлими будинками, огорнуті дедалі густішими сутінками, з яких ніби насувалося щось грізне й страшне, захисники барикади, озброєні, спокійні, рішучі, стали чекати.
Що ж робили вони в ті години чекання?
Поки чоловіки виготовляли патрони, а жінки скубли корпію, поки велика каструля з розтопленим оливом і свинцем диміла на розпеченій жаровні, поки вартові охороняли барикаду, поки Анжольрас, чию увагу ніщо не могло відвернути, наглядав за вартовими, — Комбефер, Курфейрак, Жан Прувер, Фейї, Боссюе, Жолі, Баорель та кілька інших знайшли один одного й зібрались разом, як у мирні дні своєї студентської служби. У куточку шинку, перетвореного на бастіон, за два кроки від спорудженого ними редуту, прихиливши заряджені карабіни до спинок стільців, ці прекрасні молоді люди стали читати вголос вірші про кохання.
Час, місце, спогади юності, перші зорі, що засвітилися в небі, могильний спокій безлюдних вулиць, наближення неминучої трагічної розв’язки надавали дивного чару віршам, які тихим голосом декламував у сутіні Жан Прувер, що був, як ми вже згадували, чудовим і ніжним поетом.
Тим часом на малій барикаді засвітили каганець, а на великій — один із тих вощаних смолоскипів, що їх на Масницю можна бачити попереду екіпажів з перерядженими, які вирушають у Куртіль.
Смолоскип помістили в заглибину з кругляків, розташовану так, щоб захистити вогонь від вітру, і щоб світло падало на прапор. Вулиця й барикада лишалися зануреними в темряву; видно було тільки криваво-червоне полотнище, грізно освітлене мовби величезним потайним ліхтарем.
6. Чоловік, що приєднався до повстанців на Зубчатій вулиці
Настала ніч, а поки що нічого не відбулося. Чувся тільки далекий невиразний шум і зрідка постріли. Ця тривала передишка свідчила, що уряд стягує сили. П’ятдесят чоловік на барикаді чекали, коли їх атакують шістдесят тисяч.
І Анжольраса охопила нетерплячка, яка опановує сильні душі на порозі грізних подій. Він пішов шукати Гавроша, що виготовляв патрони в нижній залі шинку при тьмяному світлі двох свічок.
У ту мить Гаврош був дуже заклопотаний — і не своїми патронами.
Щойно до нижньої зали увійшов чоловік із Зубчатої вулиці й сів за найменш освітлений стіл. Йому дісталася солдатська рушниця великого калібру, яку він поставив між коліньми. Зайнятий сотнею "цікавих речей", Гаврош не помічав цього чоловіка.
Коли той увійшов, хлопець машинально провів його поглядом — власне, він дивився на рушницю.