Моя дружина щойно отримала цілу паку суконь з Європи і серед них рожеву атласну для Глорвіни. Та сукня доконає вас, Добе, якщо тільки жінки й атлас здатні вас розворушити.
Та річ у тім, що майора не могли подолати ні краса, ні мода. В серці нашого чесного приятеля жив тільки один жіночий образ, і він аж ніяк не нагадував Глорвіну О'Дауд у рожевому атласі. То була тендітна маленька жінка в чорному, з великими очима й каштановими косами, яка рідко сама озивалась, хіба що до неї зверталися, і голос якої зовсім не скидався на Глорвінин,— ласкава молода мати з дитиною на руках, що усмішкою запрошувала Доббіна глянути на свій скарб; рум'яна дівчина, яка, наспівуючи пісню, вбігла до вітальні на Рассел-сквер і повисла на руці в Джорджа Осборна, закохана й щаслива,— тільки цей образ ввижався чесному майорові вдень і вночі, панував у його серці. Цілком можливо, що Емілія не була подібна до того портрета, який малювала Доббінова уява. В журналі мод своїх сестер в Англії він побачив один малюнок, нишком вирізав його і приклеїв зсередини на віко скриньки для письмового приладдя, бо йому здалося, ніби зображена на ньому особа, трохи схожа на місіс Осборн, хоч я бачив його і можу посвідчити, що то був малюнок сукні з високою талією і чисто ляльковим личком над нею, яке безглуздо всміхалося. Може, вимріяний Доббінів образ був такий самий несхожий на справжню Емілію, як цей безглуздий малюнок, що його він так цінував. Але хто з нас, коли він закоханий, буває тверезіший? І хіба він стане щасливіший, як побачить і визнає свою оману? Доббін. був під владою таких чарів. Він не набридав друзям і знайомим своїми почуттями і не втрачав через них сну й апетиту. Голова в майора трохи посивіла, відколи ми бачили його востаннє, а може, срібні ниточки поблискували і в чиїхось шовковистих каштанових косах.
Але почуття його не змінилося й не постаріло, його кохання було таке яскраве, як у дорослого чоловіка згадка про дитинство,-Ми вже казали, що європейські кореспондентки майора— панни Доббін і Емілія — написали йому з Англії листи. Місіс Осборн від щирого серця привітала його з майбутнім одруженням з міс О'Дауд.
"Ваша сестра тільки що навідала мене,— писала Емілія,— і розповіла про важливу подію, з приводу якої прошу прийняти мої найщиріші вітання. Сподіваюся, що молода леді, з якою, я чула, ви маєте одружитися, виявиться з усіх поглядів гідною такого доброго й чесного чоловіка, як ви. Бідолашна вдова може тільки помолитися за вас і побажати вам щастя. Джорджі посилає вітання своєму любому хрещеному батькові й сподівається, що він його не забуде. Я сказала йому, що ви маєте намір з'єднати свою долю з особою, яка напевне заслуговує на ваше кохання; та хоч такий зв'язок повинен бути найміцнішим, найсвятішим і найвищим за всі інші, проте я сподіваюся, що вдова й дитина, якими ви опікувалися і яких любили, завжди знайдуть куточок у вашому серці".
Як ми вже згадували, він весь був написаний у такому тоні; в кожному рядку кореспондентка висловлювала особливу свою радість.
Цей лист (він прибув тим самим кораблем, який привіз леді О'Дауд скриню всілякого вбрання з Лондона, і будьте певні, що Доббін розпечатав його найпершого з усієї пошти) викликав у майора такий настрій, що Глорвіна, її рожевий атлас і все, пов'язане з нею, здалося йому особливо бридким. Майор проклинав бабські плітки і взагалі весь жіночий рід. Того дня все його дратувало: і нестерпна спека, і втомливі маневри. Господи милосердний, невже розумна людина повинна марнувати ціле своє життя на те, щоб день у день перевіряти портупеї і провадити військові навчання з якимись там йолопами? Безглузді розмови молодих офіцерів у їдальні гнітили його дужче, ніж будь-коли.
Що йому, майже сорокарічному, до того, скільки бекасів застрілив лейтенант Сміт і які штуки виробляв кобила хорунжого Брауна? Жарти за столом викликали в нього почуття сорому. Він був надто старий, щоб слухати дотепи помічника лікаря і базікання молоді, з якого старий О'Дауд з лисою головою і червоним лицем тільки добродушно посміхався. Старий тридцять шість років слухав ті самі жарти, та й сам Доббін слухає їх уже років п'ятнадцять. А після галасливого й нудного обіду в офіцерській їдальні сварки й скандали полкових дам! Усе це було просто нестерпне, ганебне! "Ох, Еміліє, Еміліє,— сумно думав він,— я тобі такий відданий, а ти ще й дорікаєш мені! Я ж тільки тому нидію тут, що ти мене не любиш. І замість нагороди за довгі роки вірності ти благословляєш мене па шлюб з цією нав'язливою ірландкою! "-Серце бідолашного Вільяма було сповнене гіркоти й відрази, ніколи ще він не почувався таким нещасним і самітним. Він ладен був покласти край своєму життю з його суєтою. — такими надаремними й нерозважними здавалися йому всі його змагання і таким смутним і похмурим майбутнє. Він цілу ніч пролежав без сну, тужачи за батьківщиною. Лист Емілії впав на нього, як вирок долі. Ні відданість, ні вірність, ні пристрасть не могли розтопити її серце. Вона не помічала, що він її кохає. Перевертаючись на ліжку, він подумки казав їй:-"Господи боже! Невже ти не знаєш, Еміліє, що я кохаю тільки тебе, єдину в світі... а ти холодна до мене, мов камінь. Я доглядав тебе цілі місяці, коли ти була хвора і приголомшена горем, а ти попрощалася зі мною, всміхаючись, і забула мене, тільки-но я зачинив за собою двері!"-Тубільні служники, які спали біля веранди, не могли надивуватися, що майор, якого вони завжди знали спокійним і врівноваженим, був такий схвильований і пригнічений. Чи пожаліла б вона його, якби побачила тепер? Він знов і знов перечитував її листи, всі, які мав від неї: ділові, з приводу досить невеликої суми грошей, що, як він запевняв її, залишилась від чоловіка, коротенькі записки з запрошеннями, кожен клаптик паперу, який вона будь-коли присилала йому,— які вони всі були холодні, які люб'язні, які безнадійні й байдужі!-Якби поруч з ним виявилась якась лагідна, ніжна душа, здатна зрозуміти й оцінити це мовчазне, великодушне серце, то хто зна, може, пануванню Емілії настав би кінець і кохання нашого приятеля Вільяма влилося б в інше, сприятливіше річище.
Але тут він спілкувався тільки з кучерявою Глорвіною, і ця моторна дівчина не схильна була кохати майора, а швидше мріяла своїми чарами змусити його, щоб він захоплювався нею,— шанолюбна і безнадійна мета, принаймні якщо брати до уваги ті засоби, якими сердешна дівчина хотіла її досягти. Вона накручувала свої коси й показувала йому свої плечі, ніби казала: "Ви коли бачили такі чорні кучері й таку білу шкіру?"Вона всміхалася йому, щоб він переконався, що в неї здорові всі зуби, але він не звертав уваги на ті принади.
Невдовзі після того, як прибула скриня з лондонським вбранням, а може, саме тому, що вона прибула, леді О'Дауд та інші дами Королівського полку влаштували бенкет офіцерам і цивільним службовцям селища. Глорвіна вирядилася в свою чудову рожеву сукню, та майор, що на бенкеті збуджено тинявся по кімнатах, навіть не помітив того дива. Глорвіна пурхала повз нього у вальсі з усіма молодшими офіцерами, а майор зовсім не ревнував її і не розсердився, коли капітан кавалерії Бенглс повів її до столу. Ні ревнощі, ні сукні, ні плечі не могли схвилювати майора, а Глорвіна більше нічого не мала.
Отож вони обоє були прикладом марноти нашого життя, бо кожне з них мріяло про те, чого не могло досягти. Глорвіна аж плакала з люті, що їй не пощастило. Вона розраховувала на майора "більше, ніж на будь-кого іншого", схлипуючи, казала бідолашна дівчина.
Він занапастить моє серце, Пеггі,— скаржилась вона невістці, коли не сварилася з нею.— Мені доведеться звузити всі свої сукні, бо скоро я стану, як кістяк.
Але товста чи худа, весела чи смутна, верхи на коні чи па дзиґлику за фортепіано, майорові вона була байдужа. І полковник, попахкуючи люлькою і слухаючи сестрині скарги, пропонував з наступною поштою виписати для Глорі з Лондона кілька чорних суконь і розповів їй таємничу історію про одну леді в Ірландії, що вмерла з жалю, коли втратила чоловіка, якого ще не встигла здобути.
Поки майор наражав дівчину на танталові муки, не освідчуючись і не виявляючи ніякої схильності закохатися, з Європи прибув ще один корабель і привіз листи, а серед них кілька й для цього черствого чоловіка. То були листи з дому, з давнішим поштовим штемпелем, ніж попередні, і коли майор Доббін упізнав на одному руку сестри, тієї, що завжди списувала братові цілі аркуші, переповідаючи йому всі погані новини, які тільки їй щастило зібрати, лаяла його і з сестринською відвертістю повчала, псуючи "найдорожчому Вільямові" настрій на цілий день, то, щиро казати, не вельми заквапився зламати печатку, а відклав те задоволення до сприятливішої хвилини, коли на серці буде веселіше. Два тижні тому він вилаяв сестру в своєму листі за те, що вона набалакала таких дурниць місіс Осборн, і водночас послав відповідь самій Емілії, спростовуючи чутки, які дійшли до неї, і запевняючи її, що "він тим часом не має наміру одружуватися".
Через два-три дні по тому, як прибула друга пака листів, майор досить весело провів вечір у домі леді О'Дауд, і Глорвіні навіть здалося, що він уважніше, ніж звичайно, слухав "Де зливаються дві річки", "Юного менестреля" та ще кілька пісеньок, які вона йому співала (Глорвіна помилялася — Доббін дослухався до її співу не більше, ніж до виття шакалів за вікном). Потім, зігравши з нею партію в шахи (улюбленою вечірньою розвагою леді О'Дауд була гра в крібедж з лікарем), майор Доббін попрощався з родиною полковника і, як завжди, пішов додому.
Там на столі, мов докір, лежав нерозпечатаний сестрин лист. Доббін узяв його, трохи засоромлений тим, що поставився до нього так неуважно, і приготувався провести неприємну часину за нерозбірливими карлючками своєї сестри...
Минула, мабуть, з година, як майор пішов від полковника; сер Майкл заснув. Сном праведника, Глорвіна, як завжди, позакручувала свої чорні кучері на незчисленні клаптики паперу, леді О'Дауд теж подалася До подружньої спальні на першому поверсі і вкрила свої пишні форми запиналом, рятуючись від комарів,— коли вартовий біля брами побачив майора Доббіна, що прудко йшов осяяною місяцем вуличкою до їхнього будинку, видно, чимось схвильований.