Не рухалася і Млава. Чути, як шепоче, мляво вовтузиться, як часто-часто дихає тайник. І мовчить. /
Піт холов на тілі. Павну ввижалися душі, чиї тіла поховані під землею. Вони вічно мучаться в мороці, стлівають без світла. Страшно залишитися без поховального багаття. Павно втомився і безсилий побороти жах. У підкопі не повернешся. Павно плазує назад. Спина зачіпає за верх підкопу. Кротяча нора завалить, зараз завалить!.. Серце зупиняється. Не чоловік — миша розчавлена. Голі ступні впираються у Млавині плечі: тобі, жінко, пора покопати...
У підкопі не повітря — чад гіркий. Млава тішиться думками. Вона була взята із старшого роду. Чоловічий рід — молодший. Матуся Анея знала: рід живе, рід тримається на жінці. Широкий ніж вивертається в руці. Нігті зірвані. Треба копати. Млаві Здавалося, що вона копається на городі. Молодиця, лежачи ниць, копала, зажмуривши очі. Дуже пахло травою. Попереду осипалася земля.
Млава опам'яталася. В тайнику сидить тринадцять душ, вона — чотирнадцята. Рід збережеться. Розплющивши очі, Млава побачила сіре світло. Ніби й голоси чути. Чути, як грудка землі бовтнула у воду.
Жінка поповзла назад, назад, задкуючи на ліктях, щоб не ранити пальців з обірваними нігтями. І в тайнику, у темряві непроглядній, чорній, підземній, вона шепнула, щоб зовні не почули:
Павно, чуєш, Павно! Я пробилася.
Через хід, уже не перекритий тілом, потекла тоненька-то-ненька струминка свіжості. її можна було відчути тільки тому, хто дихав тяжким сопухом підземелля.
4
У житті воєводи Всеслава бували сутички, слобода відбивала набіги. Справжньої війни не траплялося. Велика війна прийшла вперше до Всеслава.
Між людей слов'янської мови передавалися перекази про колишні війни, про битви з гуннами. Замолоду, відвідуючи в дні весняного торгу острівець на Дніпрі, Всеслав слухав розповіді ромеїв, запам'ятовував важкі для слов'янського вуха імена полководців. Ганнібал і Кесар Юлій, Александр, Ахілл, Август, Октавій, Феодосій, Іуда Маккавей, Пірр, Костянтин, Юліан, Хосрой, Фабій, Агафокл, Кір, Помпей, Феодоріх, Ксенофонт, Філіпомен, Леонід, Марій, Агамемнон... Коли вони жили, скільки поколінь відійшло з часу їхніх перемог, їхніх поразок? Колись там. Давно чи недавно — це не цікавило оповідачів і слухачів. Про полководців говорили, як про живих. Дехто з оповідачів ніби сам брав участь у знаменитих побоїщах.
Всеслав Старий розпочав готувати роське військо, Всеслав-наступник продовжив його працю. Хто міг сказати, чи сильне роське військо, чи вміє воєвода водити військо. Тепер Всеслав повірив у свою силу.
Під копитами коней м'яко лягала лісова земля. Йшли до рідної Всеславової землі. Тут йому було знайоме все. Двоє людей вилізли назустріч військові. Свої родовичі.
— Як град? — спитав Всеслав.
— Нема граду,— відповів чоловік.
— Нема граду,— повторила жінка.
Всеслав, не відчуваючи, стис ногами гнучкі ребра коня, і захріпши, кінь пішов боком.
— Розорище замість граду,— сказав чоловік.
— Розорище, пустельне місце, розорене, спалене! — вигукувала жінка.
Нерозумна, нерозумна!.. Хіба не тямить воєвода, що коли нема граду, то той розорений дотла, витоптаний, випалений.
Воєвода сидів каменем у сідлі, прямий, великий, світлі вуса кінцями лежали на металевих грудях латів. Князь-воїн обидворукий.
Страшна своїм виглядом, обсмалена, брудна, майже гола, жінка зайшлася в голосінні:
— Одні ми вирвалися, одні з ним утекли, одні ми залишилися, всіх перестріляли, всіх посікли-порубали, всіх подушили, всіх полонили. Нема нашого роду. Побили князя Горобія, Красу твою побили, діток побили. Горе нам, не стало нашого роду, не стало, не стало... Дерева плачуть, трава, горем спалена...
А-а! Нема гіршого за настирливу, біснувату голосільни-цю!.. Ніколи слухати. Часу нема, сонце не чекає, хозари не ждуть. Де твоє багаття, колишній воєводо Гудий?!. Що в перемозі тому, хто, всіх втративши, залишився сам? Горе йому, переможцеві...
Всеслав торкнув коня. В бій іти треба. Князь оглянувся. Ось вони всі: рід, сім'я, плем'я, своя кров. Кінні, бронні, тихі в поході мовчальники. Не ідуть, не їдуть — ширяють яструбами на м'якому крилі. Вершників понад дві сотні, піших майже три сотні. Мало їх лягло, збереглася роська сила. Тепер Всеслав знав, що міг би він не пустити хозарів на Рось-ріку. Свої усі полягли б, жоден не відступився б. Зате в хозарів не вистачило б сміливості й сили піти через Рось, розбивати гради.
Всеслав зустрівся поглядом з Ратибором. Син душі! Безрідний воєвода хотів нагадати безрідному воїнові, що є в градах тайники. Передумав. Навіщо роз'ятрювати серце на подвійну втрату, розранювати біль надією. Житимемо без надії. Сталося. Не повернеться. Тихо, але з чіткістю голосу птаха Всеслав мовив двом уцілілим:
— Ви... ідіть до нашого граду. Тіла обережіть для поховання. Хозарів не буде більше.
Ще ходили хозари роською землею. З ближніх полів було чути гудіння била. Цей град ще жив, волав до мужності жінок, дітей і купки чоловіків, які залишилися за тином після того, як пішли бійці в ополчення племені.
Всеслав не міг ціною знищення Келагастового роду повторити воїнську хитрість, що погубила хана Егана-Саола. Князь-воєвода не хотів чекати, поки хозари ввійдуть у град.
Хан Шамоел-Зарол, досвідчений вождь, умів по-своєму брати фортеці. Хозари-стрільці, на конях і піші, густо стояли перед тином, і жодна голова, жодна рука не могла піднятися над палями, жодне око не могло визирнути з граду в поле. Під надійним прикриттям хозари закидали рів жердинами, накладали на жердки поперечини, щити. Широкий міст дасть підійти до валу впритул, на тин піднімуться одразу сотні. Захисники наосліп метали смоляні квачі. Ось-ось хозари робочі стануть бійцями і ринуть у град, наче вода, яка, закипівши, переливається через край повного казана.
Роські гради схожі між собою, як Люди. Келагастів град здавався своїм і для тих, хто, як Всеслав і Ратибор, знав — немає більше їхнього граду.
Сотня пішого війська поволі вийшла на межу. В граді потужно вдарило било, явно кличучи на допомогу. А хозари, як здавалося, не одразу помітили зухвалу горстку. Вони й далі замощували рів.
Піші росичі відійшли від узлісся на переліт стріли, коли сотні три хозарів намірилися в їхній тил. Хвацькі вершники були схожі на соколів, які заходять скісним летом, щоб ударити зверху на качиний табунець.
Тоді друга сотня піших росичів вийшла з лісу, а перша зупинилася. Несподіваність позбавила хозарів пориву. Степова кіннота завагалася перед списами, з-за яких густо сипалися стріли. Стріли били в обличчя, в бік кінним, і вершники відкочувались. Шамоел-Зарол зрозумів, що перед ним не купка роських, які жертвують собою, щоб продовжити агонію града, приреченого на загибель волею Степу.
Пронизливо свистали дудки десятників, ревіли роги степових начальників. Коноводи гнали коней просто до рову, і хозари, покинувши облогу, сідали в сідло.
Хозарські коні не встигли випасти хліба. Високе колосся закривало піших до пояса, а полеглих людей і коней не було видно. Поле ще здавалося рівним, незайманим.
Прапор хана майорів на високому держаку. Червона й жовта пілки були зшиті в довгу смугу. На ній два золотих трикутники, накладені один на одного, творили зірку, символ Яхве, який мав велике значення.
Хан розмірковував. Мудрий у хитрощах війни, він виважував роське зухвальство, роську відвагу, свою силу. Хан прислухався, як повільно падали краплини митей у чашу вічності, як стікав незнаний людьми термін життя, накреслений волею Яхве. Непереможеними роські втікали з поля. Так само вчинив би і він, Шамоел-Зарол, коли б зустрів більшу силу. Хан повинен зуміти зберегти військо. Тоді в його руках залишиться влада. Лише влада дає повноту насолоди життям. Той справжній переможець, хто вміє берегти владу. Якби він був сьогодні в степу, Шамоел-Зарол зачекав би і день, і два. Він визнав би потрібне, він заморив би пішого противника набігами кінних. Ліс зв'язує, в лісі кіннота втрачає свою силу. Що зараз робить хан Еган-Саол, друг-суперник, що намислив старий Суніка-Єрміа, який хотів іти прямо на північ від ріки? Шамоел-Зарол не знав. Вони втрьох вирішили поділити між собою спустошення цієї землі.
Нашорошивши вуха, пружно підтягнувши під живіт задні ноги, ханів кінь сторожко чекав на волю вершника. Кінь народився в піщаній Аравії, біля чорного шатра сарацина. Він був димчастої масті з білою мордою від вух до ніздрів. Таких, кращих у світі коней, ромеї звали фаліонами, степові народи — баланами. Вони носять у крові уміння поводитися в бою і вірні вершникові. Аттіла 1 їздив на балані. Предки Шамоела-Зарола ходили разом з великим сином Мундзука до берегів безмежного Західного моря. Балану виповнилося п'ять весен, хану — сорок. Зрілий воїн на молодому коні — це поєднання сили й мудрості.
Побити цих нечистих лісових звірів! Гнів на ворога піднімався, мов пекучий біль. Ха н махнув шаблею, вказуючи. Балан рвонувся, але, покірний, завмер. Шамоел-Зарол залишився на місці із загоном добірних охоронців-сеїдів.
Прокляття лісам, прокляття тісному полю! Ще один загін піших вийшов з лісу. Не розриваючи строю, ніби сковані ланцем, як залізні полки безсмертних персів, лісовики поспішали на допомогу своїм.
У кого є сила повернути кінноту, що набрала повного розгону, повернути тут, не в степу, де вільні й широкі трав'янисті простори! Ось і лісова кіннота. Вони перехитрували!..
Хан бачить хмари стріл, які знялися перед роськими, наче зграї горобців з току. Хан заплющив очі. Не від жаху. Але страшно смертному зустріти здійснення Долі.
Не було сил одірватися від видовища. Тепер ударила роська кіннота! Безсилля, безсилля... Вони рикають, як тигри в очеретах. Бризками води вершники розлетілися по полю. У втікачах хан упізнавав своїх хозарів. Лісові бійці здавалися кораблем. Разом усі, купно. Хто ж це кричав, що на цій ріці ловлять рабів, як зимових дрохв, що обледеніли під час джута!
Гинув рід Шамоела-Зарола. Його дід заволодів владою в кочівному гнізді як найбагатший, відзначений богом за
Аттіла-—повелитель гуннів, був сином Мундзука.
розум, за хоробрість. Батько збагачував рід вдалими набігами на аланів, булгарів, чорних мадярів. Сам Шамоел-За-рол, прийнявши нову віру в Яхве, був шанований великим хаканом.
Тісне поле, падають стріли.