То був зелений моріжок на пагорбку, оточений гіллястими деревами. Навколо, скільки око сягало, розгортався розкішний краєвид.
Прикро було побачити, що там на нас чекала велика компанія; ревнощі мої, навіть до дам, не мали меж. Але всі особи моєї статі, – особливо один нахаба, років на три-чотири старший за мене, з рудими бакенбардами, якими він нестерпно пишався, – стали моїми смертельними ворогами.
Ми всі розпакували кошики і заходилися готувати обід. Руді Бакенбарди нахабно заявив, що вміє готувати салат (так я йому й повірив), і ця зухвала витівка звернула на нього загальну увагу. Дехто з молодих леді стали мити і кришити салат за вказівками бакенбардиста. Дора теж була серед тих леді. Я відчував, що доля послала мені суперника в особі цього чоловіка, і один з нас мусить загинути.
Руді Бакенбарди приготував свій салат... не розумію, як можна було їсти таку гидоту. Мене ні за що в світі не змусили б і доторкнутися до нього. А потім бакенбардист узяв під свою опіку і винний льох, який він – хитра бестія! – влаштував у дуплі дерева. Потім він поклав собі на тарілку здоровенного краба і почав уминати його біля ніг Дори.
Я маю тільки невиразні спогади про те, що трапилося після цього нахабного вчинку. Пригадую, що я був дуже веселий; але то була показна веселість. Я причепився до юної панночки в рожевій сукні, з маленькими оченятами, і відчайдушно почав залицятися до неї. Вона прихильно прийняла мою увагу, але не можу сказати, чи через мене, чи тому, що мала певні види на рудого бакенбардиста. Оголосили тост за здоров'я Дори. Я вдав, ніби обриваю розмову на секунду тільки для того, щоб випити, а потім негайно знову почав розмовляти зі своєю панночкою. Піднявши бокал, я помітив благальний, як мені здалося, погляд Дори. Але вона дивилася на мене через голову бакенбардиста, і я лишився твердий, як алмаз.
У юної панночки в рожевому була мати в зеленому, і я підозрюю, що шановна матуся роз'єднала нас з міркувань високої політики. Так чи так, але коли прибрали залишки обіду, вся компанія перемістилась. І я пішов під тінь дерев, почуваючись розгніваним і ображеним. Я вже міркував, чи не слід мені вдати, ніби я занедужав, і втекти – не знаю куди – на моєму баскому конику, коли раптом мене зустріли Дора і міс Мілз.
– Містере Копперфілд, – сказала міс Мілз, – ви чогось насупилися.
– Пробачте, – сказав я. – Зовсім ні!
– І ти, Доро, – вела далі міс Мілз, – ти теж супишся.
– О, люба моя, ні. Аж ніяк.
– Містере Копперфілд і Доро, – багатозначно мовила міс Мілз. – Годі. Не дозволяйте дрібним незгодам топтати паростки весни; вони бо, зів'явши, вже не відродяться. Я говорю, – вела далі міс Мілз, – покладаючись на досвід далекого минулого, якого вже не повернеш. Не треба примхливо зупиняти фонтани, що виблискують на сонці, не треба даремно руйнувати оази в пустелі Сахарі.
Я ледве розумів, що роблю, я весь палав, але я взяв руку Дори і поцілував цю руку – і вона дозволила це мені! Я поцілував руку міс Мілз, і всі ми, здалося мені, піднялися прямо на сьоме небо. І вже не спускалися. Ми лишилися там на цілий вечір. Спочатку ми гуляли серед дерев; несмілива рука Дора лежала на моєму лікті: і бог свідок, хоч як це було навіжено, але щасливою була б моя доля, якби я лишився безсмертним з цими божевільними почуттями, і завжди гуляв би серед дерев.
Але занадто швидко почули ми сміх і голоси інших учасників пікніка, які гукали: "Де Дора?" Тож ми повернулися до них, і вони попросили Дору співати... Руді Бакенбарди хотів був піти за гітарою, але Дора заявила, що ніхто, крім мене, не знає, в якому місці в екіпажі вона лежить. Отже, бакенбардист миттю зазнав поразки; я приніс футляр з гітарою, я відімкнув його, я витяг гітару, я сів поруч із Дорою, я тримав її хустинку і рукавички, і я вбирав кожну ноту її милого голосу, а вона співала виключно для мене, – того, хто любив її, – і всі інші могли собі плескати в долоні скільки завгодно, але їх це зовсім не обходило.
Я сп'янів від радості. Я боявся, що таке щастя не може бути реальним, що раптом прокинусь я на Букінгем-Стрит і почую, як місіс Креп брязкає посудом, готуючи сніданок. Але Дора співала, й інші співали, і міс Мілз співала – про завмираючу луну в печерах Пам'яті, неначе цій дівчині було сто років; настав вечір, і ми пили чай, по-циганському, навколо казанка, поставленого на триніжку, і весь час я був щасливий.
Ще щасливішим став я, коли пікнік закінчився, і всі інші, переможений бакенбардист у тому числі, роз'їхались у різні сторони, а ми самі вирушили назад, у присмерку тихого вечора, вдихаючи солодкі пахощі полів. Містер Спенлоу трошки засоловів від шампанського – слава землі, що виростила лозу, слава лозі, що дала вино, сонцеві, що дало лозі визріти, і торговцеві, який підготував вино, – і швидко закуняв у кутку екіпажа. Отже, я поїхав поруч з фаетоном і розмовляв з Дорою. Вона похвалила мого коня, попестила його – ах, якою ніжною була її рука на коні – шаль її весь час спадала, і раз у раз доводилося мені поправляти шаль на її плечах; і мені навіть здалося, що Джіп почав розуміти стан речей і добрав, що йому доведеться потоваришувати зі мною.
А ця хитромудра міс Мілз, ця мила, хоч і зовсім розчарована, пустельниця, цей маленький патріарх, якому ще не було й двадцяти років, який покінчив усі зв'язки зі світом і нізащо не дозволить завмираючій луні у печерах Пам'яті прокинутись, яку чудову послугу зробила вона мені!
– Містере Копперфілд, – сказала міс Мілз, – під'їдьте з мого боку до екіпажа на хвилинку, якщо вам не шкода хвилинки. Я хочу поговорити з вами.
Уявіть собі мене на моєму баскому конику, як схиляюсь я до міс Мілз, поклавши руку на дверцята екіпажа.
– Дора збирається до мене в гості. Вона приїде до Лондона разом зі мною післязавтра. Якби ви були такі ласкаві завітати до нас, то мій тато, без сумніву, буде щасливий побачити вас.
Що міг я ще зробити, як не мовчки закликати благословення на голову міс Мілз і зберегти її адресу в найбезпечнішому кутку моєї пам'яті? Що міг я ще зробити, як не заявити міс Мілз, пронизавши її вдячним поглядом, що я дуже ціную її добрі наміри та покладаю величезні надії на її дружбу.
Тоді міс Мілз милостиво відпустила мене, сказавши:
– То ідіть назад до Дори.
І я повернувся до Дори. Дора вихилилася з дверцят екіпажа, щоб розмовляти зі мною, і ми розмовляли всю дорогу. Мій баский коник скакав так близько від колеса, що обідрав собі передню ногу, як потім заявив мені його власник, "на три фунти сім шилінгів", які я і сплатив, вважаючи їх неймовірно низькою ціною за таку радість. Усю дорогу міс Мілз дивилася на місяць і бурмотіла вірші – пригадувала, мабуть, давні часи, коли вона ще мала щось спільне зі світом.
Норвуд опинився набагато миль ближче ніж треба, і ми доїхали до нього набагато годин раніше ніж слід. Але перед самим своїм домом містер Спенлоу прокинувся і сказав:
– Зайдіть, Копперфілде, і відпочиньте.
Я погодився, і ми сіли їсти сандвічі та пити вино з водою. В освітленій кімнаті таким милим рум'янцем палали щоки Дори, що я не наважувався піти геть і наче уві сні дивився на неї, аж поки хропіння містера Спенлоу не нагадало моїй совісті, що час уже й додому. Отже, ми попрощалися, і всю дорогу до Лондона відчував я на своїй руці дотик Дориної долоні, десять тисяч разів повторював кожне слово, і нарешті ліг у ліжко та, як доведений до екстазу юний бовдур, відчував кохання всією своєю шкірою. Прокинувшись наступного ранку, я вирішив зізнатися Дорі в своїх почуттях і визначити свою долю. Щастя або горе – ось у чому було питання. Я не знав жодного іншого питання в цілому світі, і лише Дора могла надати мені потрібну відповідь. Три дні провів я в жахливих думках, катуючи сам себе, споруджуючи всякі вдавані перепони між Дорою і мною. Нарешті, пишно причепурившись, пішов я до міс Мілз, сповнений своїм коханням.
Можна й не розповідати, як багато разів пройшов я вулицею вперед і назад, кружляв майданом – болісно усвідомив, що стара загадка має ще одну відповідь – аж доки не наважився постукати в заповітні двері. Навіть коли, нарешті, я постукав, то мене опанувала відчайдушна думка спитати слугу, чи не тут живе містер Блекбой (наслідування бідолашного Баркіса), попросити пробачення і відступити. А проте я цього не зробив.
Містера Мілза не було вдома. Я й не сподівався, що він буде. Нікому він не був потрібний. Міс Мілз була вдома, і цього було досить.
Мене провели до кімнати, де були вже міс Мілз і Дора. Джіп також був там. Міс Мілз переписувала ноти (пригадую, то була нова пісня під назвою "Панахида кохання"), а Дора малювала квіти. Що відчув я, впізнавши в них мій власний букет, куплений на Ковент-Гарденському ринку! Не можу сказати, що квіти були дуже схожі, чи взагалі були схожі на якісь квіти, про які я знав, але я впізнав букет за намальованою обгорткою, що була така сама.
Міс Мілз дуже зраділа мені і пошкодувала, що тата немає вдома, хоч я подумав, що ми всі стерпимо це з належною твердістю. Міс Мілз кілька хвилин побалакала, а потім, поклавши перо на "Панахиду кохання", підвелась і вийшла з кімнати.
Я почав думати, що відкладу освідчення до завтра.
– Сподіваюся, що ваш бідний коник не втомився, прибувши вночі додому? – сказала Дора, підіймаючи свої прекрасні очі. – То був довгий шлях для нього.
Я почав думати, що зроблю освідчення сьогодні.
– То був довгий шлях для нього, – сказав я, – бо він не мав чим підкріпитися в дорозі.
– Хіба ж його не нагодували, бідолашного? – спитала Дора.
Я почав думати, що відкладу освічення до завтра.
– Ні... ні, – сказав я. – Його добре доглядали. Я хочу сказати, що він не відчував того невимовного щастя, яке я відчував біля вас.
Дора схилила голову над малюнком і, трохи помовчавши, сказала (я тим часом сидів, згораючи від пропасниці, хоч ноги мої замерзли):
– А мені здавалося, що в один певний момент ви не надавали значення щастю.
Я побачив, що треба негайно здійснити свій намір.
– Вам зовсім не було діла до цього щастя, – сказала Дора, підводячи брови і похитуючи головою, – коли ви сиділи біля міс Кітт.
Кітт було ім'ям панночки в рожевому, з маленькими очима.
– Хоч, звичайно, я не знаю, чого має вам бути діло, – сказала Дора, – і чого ви маєте називати це щастям взагалі.