Але він сказав це дуже серйозно і обняв Поліну Георгіївну. Сльози щастя навернулись їй на очі.
— Розмножити? — спитала вона.
Останнім часом вони майже не випускали власних листівок, а розповсюджували друковані повідомлення Радінформ-бюро, що їх скидали в умовлених місцях радянські літаки.
Але вчорашнє повідомлення було таке важливе, що Пили Петрович звелів готувати листівку.
— Нехай об'єднають в одну. Цієї ночі вивісимо,— ске зав він.
Він витяг із кишені запальничку, підпалив клапоть па перу над попільницею, розтер попіл і, штовхнувши ква тирку, видув попіл у город.
В лице Пилипові Петровичу війнуло морозяне повітря і Пилип Петрович затримав погляд на інеї, що вкрив обпа лене морозом соняшничиння й гарбузиння на вгороді.
— Міцний мороз був? — спитав він заклопотано.
— Як і вчора. Калюжі до дна попромерзали, ще й не тануть.
На лобі Пилипа Петровича зібрались зморшки, і вія стояв, думаючи про щось своє. Поліна Георгіївна чекала ще якихось розпоряджень, але старий наче забув про неї.
— Я піду,— тихо сказала вона.
— Так, так,— озвався він, немов прокинувшись, і так глибоко, тяжко зітхнув, що Поліна Георгіївна подумала: "Чи здоровий він?"
Пилип Петрович не був здоровий: його мучили подагра, задишка, але він давно вже був такий недужий і не це викликало його глибокий роздум.
Пилип Петрович знав, що в їхньому становищі біда завжди приходить з того кінця, звідкіль не ждеш.
Становище Лютикова, як керівника організації, було вигідне. Вигода полягала в тому, що він не мав безпосередніх зносин з німецькою адміністрацією і міг діяти наперекір їй, не відповідаючи перед нею. Відповідальність перед німецькою адміністрацією ніс Бдраков. Але саме тому там, де справа стосувалась виробництва, Бараков, за вказівкою Лютикова, робив усе, щоб виглядати й перед адміністрацією, і перед робітниками директором, котрий старається для німців. Усе, крім одного: Баракову не слід було помічати того, що Лютиков чинить проти німців.
Зовні це відбувалось так: енергійний, діяльний, розпорядливий Бараков докладає сил, щоб будувати,— і це бачать усі; непомітний, скромний Лютиков усе руйнує,— і цього не бачить ніхто. Діло не йде? Ні, загалом навіть іде, але йде повільніше, ніж хотілось би. Причини? Причини все ті самі: "Робітників нема, механізмів нема, інструментів нема, а на катма й дубця нема".
За розподілом праці, що існував поміж Бараковим і Лю-тиковим, Бараков, шанобливо прийнявши від начальства купу розпоряджень та вказівок, попереджав про них Лютикова і розгортав шалену діяльність, щоб здійснити ції вказівки й розпорядження. А Лютиков усе руйнував.
Шалена діяльність Баракова по відбудові виробництва була цілком безплідна. Але вона чудово прикривала іншу, що давала наочні плоди, діяльність Баракова як керівника та організатора партизанських наскоків і диверсій на дорогах, котрі проходять через Краснодонський і близькі до нього райони.
Лютиков після загибелі Валька взяв на себе організацію саботажу на всіх вугільних та інших підприємствах міста й району і насамперед — у Центральних електромеханічних майстернях: від них головне й залежала відбудова устаткування в шахтах і на інших підприємствах.
Підприємств у районі було багато, контролювати їх адміністрація не могла, бо не мала потрібного числа вірних їй людей. І всюди відбувалось те, щт) народ віддавна охрестив словом "волинка": люди не працювали, а воловодили.
Знаходились люди, які добровільно, з власного почину брали на себе роль головних "волинщиків".
Наприклад, Віктор Бистринов, приятель Миколи Миколайовича, працював у дирекціоні на посаді, схожій на посаду діловода чи писаря. Інженер за освітою і за покликанням, він не тільки сам нічого не робив у дирекціоні, але групував довкола себе всіх тих, хто нічого не робив на шахтах, і вчив їх, що треба робити, щоб решта людей на шахтах теж нічого не робила.
Останнім часом до нього внадився ходити старий Кіндратович, котрий зостався після загибелі своїх товаришів — Шевцова, Валька та Костьовича — сам-один, як старий засохлий дуб на пагорбі. Старий не мав сумніву, що німці не зачепили його через сина, який, шинкарюючи, вів дружбу 8 поліцією та нижніми чинами жандармерії.
Проте в нечасті хвилини душевної щирості син запевняв, що німецька влада для нього не така вигідна, як радянська.
— Зубожіли люди, ні в кого грошей пема! — признавався він, аж наче вболіваючи.
— Зачекай, брати з фронту повернуться, будеш ти па небесі, іде же нєсть-бо ні печалі, ні воздиханія,— спокійно казав старий низьким хрипким голосом.
Кіндратович, як і доти, ніде не працював і цілі дні тинявся по дрібних шахтах і по шахтарських квартирах і, непомітно для себе, став збирачем усіх підлот, дурниць та похибок німецької адміністрації на шахтах. Як у старого робітника з великим досвідом і вмінням, його презирство до німецьких адміністраторів росло з тим більшою силою, чим більше він пересвідчувався в їхній господарській нікчем ності.
— Подумайте лишень самі, товариші молоді інженери,— казав він Бистринову та дяді Колі,— все в них у руках, а пс цілому району — дві тонни на добу! Ну, я розумію,— капіталізм, а ми, так би мовити,— на себе. Але ж у них позаду — півтора століття, а нам двадцять п'ять років,— учили ж їх чого-небудь! І до того ж — знамениті на цілий світ хазяї, вславлені фінансисти, всесвітній грабунок організували. Тьху, прости господи! — хрипів старий на страховинних своїх низах.
— Вискочні! В них і з грабунком у двадцятому столітті не виходить: чотирнадцятого року їх побили, і тепер поб'ють. Хапонути люблять, а творчої уяви нема. Люмпени та міщани на верхівці життя... Цілковитий господарський провал перед очима всього людства! — злісно вискалюючись, говорив Бистринов.
І два молоді інженери, і старий робітник без особливих труднощів розробляли плани на кожен день, як зруйнувати ті незначні зусилля, що їх Швейде докладав до видобування вугілля.
Так діяльність багатьох десятків людей живила діяльність підпільного райкому партії.
Трудніше й небезпечніше було чинити все це Пилипові Петровичу в майстернях, де він сам працював. Він дотримувався такого правила: не відмовляючись, виконувати всі дрібні замовлення, які самі собою багато не важать у виробництві, і зволікати без краю, виконуючи замовлення більші. В майстернях, з перших днів їх роботи при німцях, ремонтувалось кілька пресів, насосне устаткування кількох великих шахт, але й досі нічого ні відремонтували, ні відбудували.
Одначе не можна було так підводити директора Баракова, щоб усі його заходи були марні. Тому от деякі роботи доводили до кінця чи майже до кінця, але несподівана аварія все припиняла. Безперестань псувався мотор,— в нього просто підсипали пісочку. Поки ремонтували мотор, ставили двигун, але раптом псувався й двигун: перегрівали циліндр і пускали холодну водичку. Для цих дрібних і найдрібніших диверсій у Пилипа Петровича по всіх цехах були свої люди, які формально підлягали начальникам цехів, а на ділі виконували тільки вказівки Лютикова.
Останнім часом Бараков найняв чимало нових робітників — з-поміж колишніх військових. В ковальському цеху стали за молотобійців два комуністи — офіцери Червоної Армії. Це були командири партизанських груп, які ночами чинили великі диверсії на дорогах. Щоб виправдати відсутність своїх людей на виробництві, широко практикувались фіктивні відрядження на підприємства в інші райони по інструмент чи для того, щоб поповнити устаткування. А щоб не збуджувати підозри в робітників, не втягнених до підпільної організації, тим також давали такі відрядження: робітники бачили, що й справді не можна роздобути ні устаткування, ні інструментів, а начальство бачило, що директор і керівники цехів стараються. Діло не посувалось на законних підставах.
Майстерні перетворились на центр підпільної організації Краснодона: нікому не відомі сили зосередились в одному місці, завсігди під рукою,— зв'язуватися з ними було легко й просто. Але крилася в цьому й своя небезпека.
Бараков діяв сміливо, витримано й організовано. Військова людина й інженер, він був уважний до дрібниць.
— У мене, знаєш, так діло поставлено, що її голки не підсунеш,— казав він Пилипові Петровичу в хорошу хвилину.— Навіщо нам виходити з того, буцімто ми від них дурніші? — питав він.— А коли ми розумніші за них, то мусимо перехитрувати. І перехитруємо!
Пилип Петрович схиляв собі на груди масивне підборіддя, так що лице ще дужче обпливало донизу,— це завжди було в нього ознакою невдоволення,— і говорив:
— Надто легко міркуєш. Це ж німці — фашисти. Вони не розумніші, не хитріші від тебе, це так. Навіщо їм знати, правий ти чи ні? Побачать, діло не йде, і скрутять в'язи тобі, навіть не скривляться. А на твоє місце поставлять падлюку, і всім нам або край, або — тікати. А тікати не маємо права. Ні, брат, ми ходимо на вістрі ножа, і вже коли ти обережний, будь обережніший утричі.
От про що все частіше думав Пилип Петрович, важко ворочаючись на ліжку в темній своїй кімнатці, і сон тікав од нього. І ще він думав про те, що час іде собі та йде...
Що довше зволікали вони, виконуючи замовлення, що більше неполадок, зривів, аварій набиралось на рахунку Ба-ракова, то двозначнішим ставало його становище перед німецькою адміністрацією. Але ще небезпечнішим було те, що все ширшало коло людей, які працювали в майстернях,— а між ними було багато досвідчених робітників,— усе більше людей приходили й не могли не прийти до розуміння того, що хтось на цьому підприємстві свідомо шкодить справі.
Баранова, що бував межи німцями й розмовляв по-німецькому, був вимогливий на виробництві, вважали поміж робітниками за людину німецьку. Його цурались, і тут, у майстернях, на нього навряд чи могла впасти підозра. Підозра могла впасти тільки на Пилипа Петровича. Все-таки дуже мало знайшлось людей у Краснодоні, котрі повірили, що Лютиков щиро працює на німців. Він належав до того типу робітників Росії, яких називали в старовину совістю робітничого класу. Всі його знали, довіряли йому,— народ не помиляється.
В цеху під орудою Пилипа Петровича працювало кілька десятків чоловік. І хоч як би Пилип Петрович відмовчувався, хоч як би скромно він тримався, люди на виробництві по могли не бачити, що вказівки Пилипа Петровича, висловлювані побіжно, мовби в якійсь непевності чи в нестямку перед труднощами, йдуть на шкоду виробництву.
Діяльність його складалася з дрібниць, кожна з них зокрема не була помітна.