Вогонь на стіні пригас, приглушений клубами смердючої пари; він сичав, аж поки нарешті не згас остаточно.
Але це ще не був кінець. Тому що раптом гримнуло. Гримнуло страшно, але не з боку затягнутого смердючим димом occultum, а згори, з вершини сходів, від дверей. Посипалися уламки, справжній град тесаного каміння у білій хмарі тиньку і сухого розчину. Шарлей схопив Рейневана і метнувся разом із ним під аркаду сходів. Вчасно. На їхніх очах обтяжена завісами груба дошка з дверей, що падала згори, поцілила одному з переляканих дебілів просто в череп, розполовинивши його, як яблуко.
У лавині уламків згори впала людина, розкинувши навхрест руки і ноги.
"Валиться Narrenturm, — промайнуло в Рейневановій голові. — Розлітається на друзки turris fulgurata, уражена блискавицею вежа. Бідний смішний блазень падає з Вежі блазнів, яка розсипається на кавалки, летить униз, до загибелі. Це я той блазень, я падаю, лечу в провалля, на дно. Загибель, хаос і руйнування, у яких винний я сам. Блазень і божевільний, я викликав демона, розчинив пекельні брами. Я відчуваю сморід пекельної сірки…"
— Це порох… — вгадав його думку Шарлей, який зіщулився поруч. — Хтось порохом висадив двері… Рейнмаре… Хтось…
— Хтось нас звільняє! — вигукнув, вибираючись із купи щебеню, Горн. — Це порятунок! Це наші! Осанна!
— Гей, хлопці! — по-чеськи крикнув хтось згори, з боку висаджених дверей, звідки вже пробивалося денне світло і свіже морозне повітря. — Виходьте! Ви вільні!
— Осанна! — повторив Горн. — Шарлею, Рейнмаре! Виходимо, скоріше! Це наші! Чехи! Ми вільні! Далі, бігом, на сходи!
Сам він побіг першим, не чекаючи. Шарлей побіг за ним. Рейневан кинув погляд на згаслий occultum, з якого все ще піднімалася пара, на зіщулених у соломі дебілів. Поспішив на сходи, по дорозі переступивши через труп Томи Альфи, якому вибух, що розвалив двері, приніс не звільнення, а смерть.
— Осанна! — нагорі Урбан Горн уже вітав визволителів. — Осанна, братія! Здрастуй, Галада! Господи, Раабе! Тибальд Раабе! Це ти?
— Горн? — здивувався Тибальд Раабе. — Ти тут? Ти живий?
— О Господи, звичайно! То як же це?.. То це не через мене…
— Не через тебе, — втрутився названий Галадою чех із великою червоною чашею на грудях. — Я радий, Горне, бачити тебе цілим, ано. Та й кнєз[547] Амброж зрадіє. Але ми напали на Франкенштейн з іншої причини. Заради них.
— Заради них?
— Заради них, — підтвердив, проштовхуючись між озброєних чехів, велетень у стьобаному акетоні, від якого він здавався ще більшим. — Шарлею. Рейнмаре. Здрастуйте.
— Самсоне… — Рейневан відчув, як зворушення стискає йому горло. — Самсоне… Друже! Ти не забув про нас…
— А то ніби, — широко посміхнувся Самсон Медок, — можна забути? Про таких двох, як ви?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
у якому визволені з Вежі блазнів герої вільні — але, як виявилося, не зовсім. Вони беруть участь в історичних подіях, а саме — у спаленні кількох сіл і містечок. Потім Самсон рятує те, що можна, потім діються різні речі, аж нарешті герої ідуть. Їхній шлях, якщо скористатися метафорою поета, пролягає "in parte ove non e che luca"[548].
Сніг, який лежав на дахах, різав очі сліпучою білизною. Рейневан похитнувся і, якби не плече Самсона, запросто впав би зі сходів. З боку госпісу долинали крики і постріли. Болісно стогнав дзвін шпитального костелу, уже били на сполох дзвони всіх храмів Франкенштейна.
— Швидше! — крикнув Галада. — До брами! І ховайтеся! Стріляють!
Стріляли. Стріла з арбалета свиснула в них над головами, розщепила дошку. Пригинаючись, вони втекли у двір. Рейневан спіткнувся, впав на коліно в змішану з кров'ю багнюку. Коло брами і біля шпиталю лежали вбиті — кілька божогробців у рясах, кілька прислужників, кілька солдатів Інквізиції, залишених, видно, Гжегожем Гейнче.
— Швидше! — підганяв Тибальд Раабе. — До коней!
— Сюди, — осадив поруч з ними коня чех в обладунках і зі смолоскипом у руці, брудний і закіптюжений, як чорт. — Рухом, рухом!
Він розмахнувся, кинув смолоскип на дах сараю. Смолоскип скотився по мокрій соломі, зашипів у багнюці. Чех вилаявся.
Долетів запах диму і пожежі, над дахами стайні злетіло полум'я, кілька чехів виводили звідти коней, які били копитами. Знову бахнули постріли, почувся крик, гуркіт, бій ішов, як можна було здогадатися, під шпитальною церквою, із самої церкви, з віконець дзвіниці і з вікон хорів стріляли з арбалетів і гаківниць, цілячись в усе, що рухалося.
Біля входу до палаючого будинку медицинарію лежав, притулившись до стіни, божогробець. Це був брат Транквілій. Мокра ряса тліла на ньому і парувала. Чернець обіруч тримався за живіт, між його пальцями густо текла кров. Очі його були відкриті, він дивився прямо перед собою, але, певно, вже нічого не бачив.
— Добити! — вказав на нього Галада.
— Ні! — тонкий крик Рейневана стримав гуситів. — Ні! Лишіть його.
— Він конає, — додав він тихіше, побачивши грізні та розлючені погляди. — Дозвольте йому спокійно померти.
— Тим більше, — крикнув закіптявілий кіннотник, — що час підганяє, нічого марнувати його на напівтрупа! Далі, далі, на коней!
Рейневан, усе ще як у напівсні чи в трансі, заскочив у сідло поданого йому коня. Шарлей, який їхав поруч, стукнув його коліном.
Перед ним були широкі плечі Самсона, з другого боку — Урбана Горна.
— Дивися, — шикнув на нього власне Горн, — за кого заступаєшся. Це Сирітки з Градця-Кралове. З ними нема жартів…
— Це був брат Транквілій…
— Я знаю, хто це був.
Вони вискочили за ворота, просто в дим. Горіли і бухали полум'ям шпитальний млин і сараї навколо нього. У місті й далі били дзвони, на мурах було повно людей.
До них приєдналися наступні кінні бійці на чолі з вусанем у cuir-boully[549] і кольчужному каптурі.
— Там, — вусань указав на костел, — двері до притвору вже майже зовсім вирубані! А було б що взяти! Брате Браздо! Ще три отченаші — та й було би по всьому!
— Ще два отченаші, — названий Браздою закіптюжений вказав на міські стіни, — і вони нарешті порахують, скільки нас тут насправді. Тоді вийдуть — і за настільки ж короткий час покінчать з нами. По конях, брате Велек!
Вони рвонули галопом, розбризкуючи багно і танучий сніг. Рейневан отямився вже настільки, що зміг полічити чехів, і в нього вийшло, що ті напали на Франкенштейн удвадцятьох. Він не знав, чи більше захоплюватися їхньою сміливістю і зухвалістю, чи дивуватися масштабам скоєних такою жменькою людей руйнувань: крім будівель госпісу і шпитального млина, вогонь пожирав буди фарбарів на берегах Будзувки, горіли також сараї біля моста і стодоли майже під самою Клодзькою брамою.
— До побачення! — названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. — До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!
Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.
* * *
Вони мчали стрімголов, абсолютно не шкодуючи коней. Хоч це й виглядало цілковитим ідіотизмом, але було, як виявилося, частиною плану. Подолавши в надзвичайно швидкому темпі близько півтори милі, вони в'їхали в покриті снігом Совині гори, за Срібну гору, де в лісовому яру на них чекали п'ятеро молодих гуситів і зміна коней. Для колишніх в'язнів Вежі блазнів знайшлися одяг і спорядження. Знайшлося також трохи часу — зокрема, на розмову.
— Самсоне! Як ти нас знайшов?
— Це було непросто, — велетень підтягнув попругу. — Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших — що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка, значить.
— Дайте спокій, пане Самсоне, — з легким докором промовив голіард. — Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як…
— Усі ми знаємо, — холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, — як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.
— Пан Тибальд Раабе, — дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, — не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого — ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.
— Так воно і було, паничу, — голіард зніяковіло почервонів. — Ох і перелякався ж я тоді… Але все швидко… з'ясувалося…
— З'ясувалося, — спокійно перебив Самсон, — що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.
— Який збіг, — Шарлей вишкірив зуби. — І який врожай на…
— Шарлею, — обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. — Не розвивай тему… Добре?
— Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?
— А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: "Щоб вивести в'язня з в'язниці, а з темниці — тих мешканців темряви".
— Ісая! — вразився Рейневан.
— Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.
— Не в цьому річ. Його так звали… Ми його так називали… І він показав вам… Вежу блазнів?
— Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.
— І тоді, — заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, — гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.
— Причини, — кашлянув голіард, — скоро з'ясуються. Будьте терплячими, пане.
— Терплячість не належить до моїх найбільших чеснот.
— Отже, вам доведеться над цією чеснотою трохи попрацювати, — холодно сказав чех на ім'я Бразда, командир загону, який під'їхав і зупинив коня поруч із ними. — Причини, чому ми витягли вас з ями, з'ясуються, коли настане час.