Коли першого мовчуна порубали, четверо інших, благаючи пощади, спробували говорити. Відвідуючи для торгівлі протоку з Меотійського болота 1 в Євксін-ський Понт, вони трохи навчилися ромейської мови в Фана-горії. Хан Еган-Саол, володар, спадкоємний повелитель роду-гнізда, який нині взяв роський град, завтра піде брати інший. Можна було здогадатися, що на черзі був град князь-старшини Колота. Куди були послані схоплені хозари? З мимоволі недорікуватих пояснень вдалося зрозуміти, що вони вирушили до градів Горобія і Келагаста. Там, пояснювали посланці хозари, перебував хан Шамоел-Зарол. Роські гради малі та бідні. Хани ходитимуть нарізно. Вони поспішають, поки всі роські не втекли в далекі ліси, як утекло їхнє військо.
Вранці було тихо, лісом стелився легкий туман, як буває після побоїщ: душі вбитих не покидають місця загибелі, поки не відбудеться обряд поховання. Над струмком, який
1 Меотійське болото — тепер Азовське море.
розсікав поле-поляну, біла запона стояла стіною, ховаючи загиблий град.
За степовою звичкою хозари пустили коней вільно, не-спутаними, пастися в полі. Довкола ліс, коням втекти нікуди, під копитами ситний харч дозріваючих хлібів.
У туманній млі, серед багатьох сотень коней, непомітно з'явилися півтори сотні слобожан. Широко розвернувшись між табором хозарів і полем, росичі досить легко зрушили з місця лякливих степових коней, погнали і почали збивати в табун.
Зо два десятки кінних пастухів, як горобці, розлетілися перед росичами, що ніби з неба впали. Слобожани сікли степових коней мечами, шаблями, кололи списами. Ошалівши від болю, від ведмежого реву і вовчого завивання, якими їх лякали росичі, хозарські коні, як те листя під вихором, помчали в ліс. За ними, ранячи і убиваючи нещасних коней, зникли слобожани.
Без строю, без будь-якого порядку хозари побігли з табору рятувати коней. Ще майже ніхто з ни^ не розумів, що сталося. Кожен, озброївшись сяк-так, думав тільки про втрату: хозарин без коня не хозарин! Дорогі коні хана та його ближніх випасалися в путах, під особливою охороною, біля шатер, розкинутих для повелителя.
Еган-Саол скакав у парчевому халаті, на який зброєносець встиг надягти лати, і марно скликав своїх. Спішені знали одне — знайти коней. Довкола хана зібралося сотні дві кінних. Все відбувалося зі швидкістю бою. Сонце зупинилося в чеканні битви.
Поляна Біляєвого роду мала впоперек трохи більше трьох верстов. Град був поставлений майже посередині поляни. Чи багато треба часу, щоб проскакати три верстви!
Еган-Саол знав, що в кінному бою тільки ударом можна зустріти удар, і відчайдушно кинувся на слобожан. Важкі, зімкнуті в щільний стрій слобідські вершники з розгону зіткнулися з хозарами. Сили сьогодні рівні, один на один.
Зметнулися сплески рук і зброї, дико змішалися крики: "Рось! Харр-харр!" Поле спінилося, забурунило в вереску, стогонах, завиванні. Кінний бій порівнюють з блискавицею. І справді. Тільки зіткнулися, і вже далі мчать слобожани в міцному строю, а позаду — тіла, тіла, тіла. Ніби червою кишить земля, і немає чистого місця і нема стебельця, не окропленого кров'ю, і виє хозарин, гризучи землю. Сам на сам!
Де хозари? Як рука, прикріплена до невидимого тіла, роські вершники повертаються. Коні слухняні залізним колінам, кіннотники знають, що робити. їх уже не три тісні ряди, якими вони роздробили хозарську зграю, а один ряд. І стрій не тісний, а рідкий. Здається, вони зайняли все поле, від лісу до лісу. Багато обидворуких, у них тепер роздолля. Не люди — джини, яким Хавр віддав хозарів.
Всеслав подає клич у ріг, і дикі вершники збираються до князя слухняними овечками. Не закінчилися залізні жнива. Піше військо пішло з лісу назустріч спішеним хозарам. Треба квапитися, поки хозари не отямилися.
Нема хана, нема старших, немає прапорців, нема керівництва. Кінні врізаються строєм гострим, як лезо сокири. Піше військо охоплює хозарів, їх затискають, їм тісно. Хозарів усе ще більше, ніж росичів. Та роські б'ються два і три проти одного. Лише крайні хозари можуть відбиватися. Позад них у тисняві мнеться щось схоже на отару, оточену вовками. Той, хто опустить руку, вже не може її підняти. Шабля коле своїх, спис, ввійшовши в спину друга, пронизує його і вбиває інших, поки не опуститься під вагою тіл. Іззовні росичі рубають, роські стріли падають, ніби з неба, і кожна знаходить ціль.
Пилюга, сморід, гуркіт і невгавний стогін, стогін, стогін — хор душ, які киплять у пекельних казанах Хавра.
Кинувши зброю, хозарин обхоплює руками голову і падає на коліна. Він сам тягнеться горлом під залізо. Піднімають руки з долонями, повернутими до росичів. Цих рук багато. Стомившись, росичі припинили різню.
Ніхто не втече. Кінні й піхотинці оточили хозарів, як табун, пригнаний на продаж.
Така воля Яхве, така воля Хавра. Бог визначив долю кожного живого, жодна волосинка не впаде без його волі. Живому псу краще, ніж мертвому левові. Кидаючи зброю, зриваючи на ходу лати й шоломи, раби йдуть вервечкою через стрій переможців.
Всеслав глянув на сонце, образ Дажбога, вдоволеного своїми дітьми.
Все наше тут.
Ми звичаї підтримуєм свої,
батьків правічний спадок заповітний.
І в ріднім домі-лісі віщі сни,
і шепіт наших трав в лугах і на полянах,
і шелест ярини у борознах,
руками сіяної росів,
і біг коней,
і тлум черід,
і птаства в небі грай,—
все наше тут!
Час ранній... Сонце не встигло пройти і двадцятої частини денного шляху, а вже настала перемога.
Ратибор верхи проїхав до воріт, як кілька днів тому. Хозари не завдали собі клопоту забрати з вулиці побитих росичів. То тут, то там лежали вони, як убили їх. Одні наче спали, інші здіймали мертві руки, благаючи Сварога і навів глянути вниз і зглянутися над горем своїх.
Замість двору князь-старшини Біляя розсипалося пожарище в тліні горілого дерева, шкури, м'яса.
Ось і Ратиборова хата. Не впізнати. Ворота зірвані, замість хати — купа балок і ламаних дощок. Ударили в стіну, і все розвалилося. Тільки й залишилося цілого.— клуня, де на обрядовій постелі з немолочених снопів воля матері Анеї зробила сина мужем Млави. Невідступно билася безглузда думка: "Ти ж бачив, що нижні балки в зрубі підгнивали, не полагодив..." Ніби через балки в зрубі рухнуло життя двох жінок і сина.
На земляному ходу біля тину перевернутий казан, розбиті корчаги, чорні, блискучі. Вихлюпи застиглої смоли. І жінка! Лежить ниць, голова в жужелиці. Млава? Ні, сусідка Севиня. Вони билися. Не відбилися. А ти, воїн, живий...
Немає матері, нема дружини, нема сина. Де ж їхні тіла? З вулиці кричали, кликали:
— Ратиборе! Ратиборе!
Чого квапитися, таке завжди встигнеться. Нічого квапитися. Не квапитися, не квапитися... Колоди були гнилі — знову згадалося безглузде.
Ратибору здавалося, що нескінченно довго сидить він у сідлі, спершись на луку, і дивиться на вірного Анеїного пса, кудлатого, як ведмідь, порубаного, як доблесний воїн.
— Ратиборе! Ратиборе!
На вулиці тісно збилися його родовичі із слобожан, з пішого війська, щось затуляючи. Ратибор глянув і опустив голову, заплющив очі, щоб не вдивлятися. Жінки, діти. Всі однакові, всі зв'язані. У кожного горло перетято від вуха до вуха. Кров ще багряна, як барва марена. Поки в полі билися, охорона полонених повеселилася роською мукою. Напевне, Ратибор це сказав вголос, бо хтось відповів:
— Нікуди ж не ділися ті хозари...
З поля кликав ріг. У його звуки звичне вухо вкладало звичні слова: "Всім збиратися, всім негайно сюди! Всім квапитися, ква-апитися-ааа!"
Ратиборів кінь сам рушив з місця. За ним слухняно потяглися всі кінні й піші, покидаючи тіла своїх так, як застали їх. Обличчя живих росичів були страшніші, ніж у джинів, вигаданих служителями жорстоких Яхве і Хавра.
"Не лилася б невинна кров, якби племена роської мови сповідували роську спільність, якби допомагали одні одним не скупими пожертвуваннями воїнам, як ілвичі з каничами нам допомогли",— так запам'яталося всім сказане воєводою Всеславом у коротких промовляннях. Відпочивати було ніколи, справляти тризну було ні до чого, та й нічим. Ходить хозарин роською землею.
До убивць кровних можна дотикнутися тільки залізом. Швидко перебили полонених хозарів, ніколи було втішити серце повільною помстою. Тільки ханові та кільком знатним виявили честь розмичкою. Нагнули берези, до однієї прив'язували праві руку й ногу, до другої — ліві. Поступово відпускали стовбури, зігнуті, як луки. І — враз покидали...
Не хліб — бранну здобич зібрали на витоптаному полі. А ціна перемоги була три десятки своїх завдяки віщій мудрості воєводи. Для охорони розореного граду від звіра та від хозарів, що вислизнули з побоїща, залишили жменьку піших воїнів. Решта — всі потрібні.
Стало порожньо, стало тихо. Душі загиблих невидимо літали над покинутим полем.
Опритомнівши, Млава дістала рукою до низької стелі. День чи ніч? Жінка покликала, їй відповів чоловічий голос:
— Тут я. Слухай. Будемо відкопуватися. Не відкопаємося, пропадемо марно.
— Назад думаєш вийти?
— У град, до хозарів? Ні,— заперечив Павно.— Копатимемо назовні. Через вал. Ваш двір поставлений щільно до тину.
Глеювата земля, яку ніколи не розпушував заступ. Материк. Вузький хід прорізали ножем. Чуття надзвичайно загострилися. Світильник запалили один раз, коли розпочинали підкоп. Вогонь відбився в блискучих, як у звіра, очах. У схові — троє дорослих, двоє немовлят і дев'ятеро дітей. Світло — надія. До нього всі потяглися. Та вогник, кволий, як мошка, сам згасав у густому повітрі. Вогневі потрібно більше простору, ніж людині.
Росичі копали. Молодиця працювала по черзі з чоловіком. Немовлята — Ратибор і Дончик — відзначали час. Вони жадібно брали холодні груди, і мати оберігала, щоб глина не потрапила в нетямущі роти.
Павно квапив. Хлопчики й дівчатка порпалися біля ніг, намагаючись допомогти старшим. Вогка земля студила тіло, але повітря було гарячим, задушливим. Морок стомлював, руки знесилювались. Пора б перекусити. В тайнику було заготовлено запас. Арсиня берегла цеберко з молоком останнього удою. Стара ділила м'ясо, на зубах їжа пережовувалася разом із землею. Арсиня, намацуючи обличчя, підносила до губів луб'яний ківшик, буркотіла:
— Не хапай, розіллєш, ви гірш сліпих...
Павно завмирав у вузькій норі, перепочивав на мить.