А пішов — я з нього очей не спускала, і скільки ішов по тій довгій алеї, стільки й кляла його душу й тіло, при кожнім кроці.
— А він собі процвітатиме, незважаючи на це?
— Він і процвітає, — відповіла мати.
І замовкла, бо риси обличчя і ціла постать навпроти поперекривлювалися з люті. Груди, здавалось, от-от вибухнуть почуттями, що бушували всередині. Сила, що стримувала їх і не давала їм вирватись, була не менш могутня, ніж сама лють, і не менш виразно свідчила про свавільний, небезпечний характер жінки, котрій та сила належала. Однак сила взяла-таки верх, і по хвилі мовчанки жінка спитала:
— Він одружився?
— Ні, доню.
— І не збирається?
— Скільки знаю, — ні. А от його хазяїн і приятель одружився. О, за цього ми можемо порадіти! За всіх них можемо порадіти! — кричала збуджено стара, обхопнвшй себе за кощаві рамена. — Нам з того одруження буде тільки радість! Згадай моє слово!
Дочка запитливо глянула на неї.
— Та ти змокла, натомилася, пити-їсти хочеш, — сказала стара, шкандибаючи до буфета. — Тут небагато; і тут… — понишпоривши в кишені, вона кинула на стіл кілька півпенсових монет, — …не більше. А в тебе нема грошей, Алісонько?
Жадібний, пильний, загарливий погляд, яким вона дивилася на дочку при цьому, і продовжувала дивитися, поки та видобувала з-за пазухи недавно одержаний нею, дарунок, говорив про стосунки матері й дитини не менше, ніж сама ця дитина повідала щойно в словах.
— Оце й усе? — спитала мати.
— Більше не маю. Та й то мені дали як милостиню.
— Як милостиню, кажеш? — повторила стара, жадібно перехилившись через стіл, аби глянути на гроші, наче не вірила, що вони й справді лежать в дочки на долоні. — Гм! Шість та шість… дванадцять… та шість… вісімнадцять. Що ж, мусимо використати їх якнайкраще. Піду куплю щось поїсти та випити.
Жвавіше, ніж того можна було сподіватися, дивлячись на неї, — бо літа і злидні, як видавалось, зробили з неї не тільки потворну, а й трухляву бабу, — стара тремтячими руками взялася накладати поношений чепець та загортатися в подерту шаль, і далі несито поглядаючи на гроші в доччиній долоні.
— Що ж то за радість нам буде з того одруження? — спитала дочка. — Ви так і не сказали.
— Радість, — відповіла стара, похапливо чепурячись, — бо нема в нім ні краплі любові, тільки ненависть та пиха, доню. Радість з незгідливості, з гризні поміж ними, пихатими… і з небезпеки — ого-го, Алісо!
— Якої небезпеки?
— Е, що я бачила, те бачила, що знаю, те знаю! — захихотіла мати. — Нехай хтось постережеться. Хай начувається. У моєї доні ще буде гарне товариство.
А похопившись, що доня, яка із щирим подивом дивилася на неї, мимохіть затиснула у жмені гроші, стара, аби швидше допасти до них, додала:
— То я піду куплю щось; піду щось куплю.
І виставила руку, чекаючи на гроші, та доня, глянувши на них, перш ніж віддати, піднесла їх до губ.
— Ти що? Гроші цілуєш? — захихикала стара. — От і я так. Я їх часто цілую. Вони ж такі хороші, — стара любовно притисла свого зчорнілого півпенса до мішкуватого підборіддя, — такі хороші, тільки що копами не ходять!
— Я цілую їх, мамо, — чи, радше, тепер поцілувала, бо не пам'ятаю, щоб колись таке робила, — задля того, хто їх мені дав.
— Задля того, хто дав, так, доню? — повторила стара, беручи гроші, і вигаслі очі її заблищали. — Поцілувала б і я, аби знати, що той, хто дав, дасть іще. Наразі йду їх витрачати, донечко. Зараз повернуся.
— Ви, здається, сказали, що багато чого знаєте, мамо, — мовила Аліса, проводжаючи стару поглядом до дверей. — Ви таки набралися розуму, відколи ми не бачились.
— "Знаєте"! — каркнула стара, завертаючи крок чи два назад. — Я знаю більше, ніж ти собі думаєш. Більше, ніж він собі думає, доню. Я ще тобі розкажу. Я все про нього знаю.
Дочка недовірливо всміхнулася.
— Знаю про його брата, — стара витягла шию, глипнувши зизим, повним страшної злоби поглядом, — котрий мав би бути там, де ти, бо вкрав гроші, а живе собі, вкупі з сестрою, он там, на північнім шляху з Лондона.
— Де?
— На північнім шляху, доню. Можеш піти подивитися, як хочеш. Дімок не бозна-який, порівняно з його панським. Ні-ні-ні,— сміючись, затрясла головою мати, бо дочка вже схопилася з місця, — не зараз, — це дуже далеко звідси, аж там, де дорожній стовп, з купою каміння. Завтра підемо, доню, як випогодиться і будеш мати настрій. А наразі я йду по…
— Стійте! — дочка метнулась до неї, і та сама несамовитість палахкотіла у ній, мов огонь. — Сестра — такий собі ангелик з каштановим волоссям?
Перепуджена, вражена стара кивнула головою.
— Є, є в ній щось від нього! А дім — червоний, стоїть осторонь. І ганочок при вході, зелений такий.
Стара знову кивнула.
— Я там нині сиділа! Віддайте гроші.
— Алісо! Доню!
— Віддавайте гроші, бо будете биті! — Вона видерла з рук старої монети, і, цілком байдужа до її лементу, накинула на себе щойно зняту одежу та з запаморочливою швидкістю вискочила з халупи.
Мати щодуху кульгала за нею, протестуючи та вмовляючи, але вмовляння ці діяли на неї не більше, ніж на вітер, дощ і темряву, що їх огортали. Невблаганна, затята в своєму намірі, поза яким ніщо більше її не цікавило, не зважаючи ні на погоду, ні на відстань, забувши про щойно відбуту подорож і втому, дочка прямувала до будинку, де їй дали притулок. За якусь чверть години захекана стара насмілилась учепитися за її спідницю, але на більше не спромоглася, тож обидві мовчки крокували крізь дощ і морок. Якщо матері й виривалося час од часу якесь нарікання, то вона чимдуж тлумила його, боячись, щоб дочка не кинула її напризволяще. Дочка ж була німа.
Було десь близько першої ночі, коли вони вийшли з темних вулиць і вступили у ще глибшу темряву тієї нічийної землі, де стояв будинок. Місто лишилося віддалік, похмуре і грізне, а тут, на просторі, завивав холодний вітер, навкруг була чорна, дика пустка.
— Оце місцина якраз для мене! — сказала дочка, спинившись, і оглянулась. — Я так і подумала, як прийшла була сюди нині.
— Алісо! — озвалася мати, обережно смикнувши її за спідницю. — Алісо!
— Ну що, мамо?
— Не віддавай грошей, донечко. Не віддавай, будь ласка. Ми не такі багаті, щоб віддавати. Нам же поїсти треба, доню. Гроші — вони завжди гроші, хто б їх не дав. Кажи, що хочеш, тільки грошей не віддавай.
— Он він! — відповіла дочка. — Той будинок, про який я говорила. Він?
Стара кивнула, і за кілька кроків вони вже були під порогом. У кімнаті, де Аліса сушила своє вбрання, горів камін і світилася свічка, а на стукіт звідти вийшов Джон Турбот. Він здивувався таким пізнім гостям і спитав Алісу, що їй потрібно.
— Ваша сестра, — була відповідь. — Жінка, що сьогодні дала мені гроші.
На звук її голосу вийшла Гаррієт.
— А! — промовила Аліса. — Це ви. Пригадуєте мене?
— Так, — спантеличено відповіла Гаррієт.
Обличчя, яке ще недавно принижено схилялось перед нею, дихало такою необорною, заповзятою ненавистю, а пальці, що колись лагідно торкалися її руки, стискалися так зловороже, немов ладні були вчепитися їй у горло, що Гаррієт, шукаючи захисту, підсунулась ближче до брата.
— Щоб я говорила з вами і не розпізнала, хто ви! Щоб я могла бути поруч і не відчути, з биття мого серця, чия кров у вас тече! — погрозливо звівши руку, крикнула Аліса.
— Про що це ви? Що я вам зробила?
— Зробила! — повторила та. — Посадила мене коло вогню, дала мені їсти, дала грошей, змилосердилася наді мною! І хто? Та, чиє ім'я я клену!
Стара, вторуючи дочці, зі злістю, що робила її бридке обличчя ще відразливішим, насварилася на брата та сестру кістлявою рукою, але тут же смикнула доччину спідницю, благаючи не віддавати грошей.
— Якщо сльоза моя впала вам на руку, хай вона її спалить! Якщо я сказала вам добре слово, хай воно оглушить вас! Якщо я торкнула вас губами, хай той доторк буде вам за отруту! Хай проклятий буде той дах, що дав мені притулок! Хай сором і. ганьба впадуть вам на голову! Хай піде з вітром усе, що ваше!
З цими словами вона жбурнула монети на підлогу й відкопнула їх ногою.
— Беру їх під ноги і не підняла би, навіть якби ними мені шлях до неба вистелили! Краще б вона мені згнила, та нога скривавлена, аніж мала привести до вашого дому!
Бліда, тремтяча Гаррієт стримувала брата, даючи їй виговоритися.
— Це ж треба, щоб мене, першої ж години, як я повернулася, пожалів і розгрішив хтось такий, як ви! Це ж треба, щоб саме вам припала ця роль моєї благодійниці! Вмирати буду, а не забуду! Молитимусь за вас і за всю вашу породу, — можете бути певні!
Нестямно махнувши рукою, немов скропивши ненавистю тих, хто стояв перед нею, прирікаючи їм погибель, вона звела очі до чорного неба й пішла геть, у бурхливу ніч.
Мати, що не раз надаремно сіпала її за спідницю і жадібно, до самозабуття, пасла очима розсипані під порогом монети, охоче залишилася б нипати коло дому, поки в ньому не підуть спати, і готова була навпомацки шукати в болоті ті гроші. Але дочка потягла її за собою, і по дорозі додому стара все скімлила та оплакувала втрату, та все несміливо дорікала красуні дочці, що, понехтувавши свій обов'язок, позбавила матір вечері в перший же день їхнього нового життя.
Без вечері, коли не рахувати кількох черствих окрушин, вона й пішла спати, та й ті цямкала, мимрячи щось над рештками вогню, ще довго по тому, як її дочка, що не шанує обов'язку, заснула.
Чи ж не були ця жалюгідна мати і ця жалюгідна дочка відображенням, хай на найнижчому рівні, певних суспільних вад, що панують, бува, у вищих колах? Хіба у цьому кругобіжному світі, де стільки кіл вкладається одне в одне, аж так далеко треба мандрувати від вищого кола до нижчого, аби пересвідчитися врешті, що вони лежать упритул, що дві ці крайності стикаються, і що кінець нашої мандрівки є водночас її початком? Хіба те саме ткання, попри велику різницю в якості ниток та способу роботи, не трапляється бачити і серед шляхетніших родом?
Скажи, Едіт Домбі! І ти, Клеопатро, найкраща з матерів, посвідч!
Розділ тридцять п'ятий
ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖЖЯ
Темної плями на вулиці вже нема. Якщо оселя містера Домбі й вирізняється чимось поміж інших, то лише своєю пишнотою, яка затьмарює решту будівель. Прислів'я каже, що дім завжди рідний, хоч який бідний. Якщо правдиве й протилежне твердження — що дім завжди рідний, хоч який він солідний, — то що то за пишний вівтар споруджено тут на честь домашніх божеств!
Цього вечора у вікнах блищать вогні; червонуватий одблиск камінів тепло світиться на шпалерах та м'яких килимах; обід чекає; стіл накрито з неабияким смаком, хоча тільки для чотирьох осіб; буфет заставлено посудом.