Чому, коли такі зілляті були з самого раннього дитинства їх душі, Улі та Валі, чому вона, Уля, не покинула свого дому з його повсякденними турботами, не відмовилась од усіх звичок життя, від рідні й товаришів і не присвятила всі сили тому, щоб урятувати Валю? Раптом опинитись там, поряд з нею, осушити її сльози, відкрити їй шлях до свободи?.. "Тому, що це неможливо... Тому, що ти віддала своє серце більше ніж одній Валі,— ти віддала його визволенню рідної землі",— відповідав їй внутрішній голос. "Ні, ні,— казала вона собі,— не шукай виправдань, ти не зробила цього навіть тоді, коли ще було не пізно, бо ти не знайшла почуття в своєму серці, ти виявилась такою самою, як і всі".
"Але невже цього не можна зробити тепер?.." — думала Уля. І вона віддалась дитячим мріям: вона знаходить мужніх людей, ладних слухатись її заклику, вони переборюють усі перешкоди, обдурюють німецьких комендантів, і там, у цій жахливій країні, Уля знаходить Валю й каже їй: "Я зробила все, я себе не пощадила, щоб урятувати тебе, і ось ти вільна..." Коли б це було можливо!.. Але це неможливо. Таких людей нема, і вона, Уля, просто не має сил для цього... Ні, це міг би зробити друг — юнак, якби він був у Валі.
Та хіба в неї самої, в Улі, є такий друг? Хто зробив би це заради неї самої, якби Уля потрапила в таке становище? Немає в неї такого друга. І, мабуть, таких друзів нема на світі...
Але ж є десь на світі чоловік, якого вона покохає? Який він? Вона його не бачила, та він жив у її душі — великий, правдивий, сильний, з мужнім добрим поглядом. Невимовна жага любові стіснилася в її серці... Заплющити очі, все забути, віддати всю себе... І в чорних очах її, що відбивали димно-золотий вогник каганця, то зникали, то спалахували щасливі й грізні відблиски цього почуття.
Враз тихий-тихий стогін, схожий на поклик, долинув до Улі. Вона вся здригнулась, і тонко вирізані її ніздрі затріпотіли... Ні, це простогнала вві сні сестричка Анатолія^ Купа листів лежала перед Улею на столі. Тонкі струмені кіптяви стікали з язичка вогню. Ледь долинало з-за віконниці тихе бриніння вітру, і ходики все лічили й лічили своє: "трік-трак... трік-трак..."
На щоках Улі заграв рум'янець. Навіть собі самій вона не могла б пояснити, чому вона засоромилась: чи тому, що замріявшись, облишила роботу, чи то в її мріях було щось недоговорене, чого вона засоромилась. Г вона, сердячись на себе, стала уважно переглядати листи, шукаючи такі, що їх можна було б використати.
Уля стояла перед Олегом і Туркеничем і говорила:
— Ні, якби ви їх прочитали! Це жахливо!.. Наталя Олексіївна каже, що за весь час німці вигнали з міста близько восьмисот чоловік. І приготували вже таємний список ще на півтори тисячі з адресами й усім іншим... Ні, треба зробити щось страшне, може, напасти, коли вони поведуть партію, може, вбити цього Шпріка!..
— Вбити його ніколи не завадить, т-та нового пришлють,— сказав Олег.
— Знищити списки... І я знаю як: треба спалити біржу! — нараз мовила вона вся в жадобі помсти.
Це одне з найфантастичніших діл "Молодої гвардії" здійснили разом Серьожка Тюленін і Любка Шевцова з допомогою Віті Лук'янченка.
У ці дні вже позначився перелом на зиму, проти ночі досить сильно приморожувало, і мерзлі, тверді грудки й борозни розтовченої машинами грязюки держались на вулицях до тої пори, коли опівдні починало пригрівати і все потроху відтавало.
Збірний пункт був на вгороді Віті Лук'янченка. Вони пройшли залізничною віткою, потім по горбу, без дороги. Серьожка й Вітька несли бачок з бензином та кілька пля-гюк із запалювальною сумішшю. Вони були озброєні. А в
Любки все озброєння складалося з пляшки з медом та газети "Нове життя".
Ніч зайшла така тиха, що чути було найменший звук. Невдалий крок, необережний рух бачком з його металевим звуком міг викрити їх. І так було темно, що вони, чудово знаючи місцевість, часом не могли лівнати, де саме вони зараз. Вони ступали крок і слухали, потім ступали другий — і знову слухали...
Так без краю довго плинув час; здавалося, йому кінця не буде. І хоч як це було дивно, коли почули кроки вартового коло біржі, вони стали менше боятись. Хода вартового то виразно звучала серед ночі, то стихала, коли він, може, зупинявся й прислухався, а може, просто відпочивав біля ґанку.
Будинок біржі довгастим фасадом і ґанком обернений був до сільськогосподарської комендатури. Вони все ще не бачили його, але по ході вартового знали, що вийшли до бічної стіни будинку, і вони обминули його зліва, щоб зайти від задньої, від довгої стіни.
Тут, метрів за двадцять від будинку, Вітька Лук'янченко лишився, щоб менше було шуму, а Серьожка та Люба підкрались до вікна.
Любка облила медом нижню довгасту шибку та обклеїла її газетним аркушем. Серьожка видавив скло, що тріснуло в багатьох місцях, але не розпалось, і витяг його. Робота ця вимагала терпіння. Те саме вони зробили і з шибкою другої рами.
Після цього вони відпочили. Вартовий тупцяв на ґанку, видно, змерз, і їм довелось довго ждати, поки він знову піде: вони боялися, що з ґанку він почує Любчині кроки в будинку. Вартовий пішов, і Серьожка, трохи присівши, підставив Любці зчеплені руки. Любка, тримаючись за раму вікна, ступила однією ногою Серьожці на руки, а другу перенесла через підвіконня і, вхопившись рукою за стіну зсередини, сіла верхи на підвіконня, відчуваючи, як нижні планки рам врізались їй у ноги. Але вона вже не могла зважати на такі дрібниці. Вона чимраз глибше сповзала тією ногою, щоб дотягтися до підлоги. І от Любка була вже там, усередипі.
Серьожка подав їй бачок.
Вона пробула там досить довго. Серьожка боявся, щоб не наскочила вона поночі на стіл або стілець.
Коли Любка повернулась до вікна, від неї дуже тхнуло бензином. Вона всміхнулась до Серьожки, перенесла ногу через підвіконня, потім висунула руку й голову. Серьожка, схопивши під пахви, допоміг їй вилізти.
Серьожка сам стояв біля вікна, звідки тхнуло бензином, стояв доти, поки, за його розрахунками, Люба та Вітька но відійшли досить далеко.
Тоді він витяг із-за пазухи пляшку з запалювальною рідиною і щосили жбурнув її в зяюче вікно. Спалах був такий сильний, що на змиг осліпив його. Він не став більше кидати пляшок і помчав по горбу до залізничної вітки.
Вартовий кричав і стріляв позад нього, і якась куля проспівала над Серьожкою дуже високо. Усе довкола то освітлювалось якимось мертвотним світлом, то знову поринало в пітьму. І раптом полум'я стовпом знялося, і стало видно, як удень.
Тої ночі Уля лягла не роздягаючись. Тихо, щоб нікого не збудити, вона підходила інколи до вікна і трохи відсувала затемнення. Проте було темно довкола. Уля непокоїлась за Любку та Серьожку, і часом їй здавалося, що негаразд вона це все придумала. Ніч тяглась повільно-повільно. Уля змучилася й задрімала.
Нараз вона схопилась і кинулась до виходу, з грюкотом зваливши стільця. Мати злякано спитала щось таке спросоння, та Уля не відповіла їй і вискочила в самому платті на подвір'я.
Заграва стояла за горбами над містом, чути було далекі постріли і. як Улі здалося, крики. Відблиски полум'я навіть у цьому дальньому районі міста виділяли з пітьми дахи будинків і прибудову на подвір'ї.
Але вигляд цієї заграви не викликав в Улі того почуття, з яким вона дожидала його. Заграва й відблиски її на прибудові, крики, й постріли, і зляканий голос матері — все це злилося в Улиній душі в невиразне тривожне почуття. Це була тривога і за Любку з Серьожкою, і особливо гостра за те, як це відіб'ється на всій організації, коли їх так шукають. І це була тривога за те, щоб у всій цій страшній вимушеній діяльності руйнування не втратити щось найбільше й добре, що жило в світі і що вона відчувала у власній душі. Таку тривогу Уля зазнавала вперше.
Розділ п'ятдесят перший
22 листопада 1942 року десятки таємних радіоприймачів у всіх районах Ворошиловградської області прийняли повідомлення Радянського Інформбюро "В останню годину" про те, що радянські війська відрізали дві залізниці, які живлять німецький фронт під Сталінградом, і взяли силу-силенну в полон. І вся та невидна підземна робота, яку поступово, день за днем, готував і скеровував Іван Федорович Проценко, раптом вийшла на поверхню й стала набирати розмаху всенародного руху проти "нового порядку".
Кожен день приносив вісті про те, що радянські війська розвивають свій успіх під Сталінградом. І все, що неясно мріло в душі кожної радянської людини, як чекання, як надія, раптом кипучою кров'ю вдарило в серце: "Йдуть!"
Раннього ранку ЗО листопада Поліна Георгіївна, як завжди, принесла Лютикову молоко в бідоні. Пилип Петрович нічого не змінив у розпорядку, заведеному з того дня, як він став до роботи в майстернях. Був ранок понеділка. Поліна Георгіївна застала Пилипа Петровича одягненим у старий костюм, лиснючий од металу та мастила,— Пилип Петрович збирався на роботу. Це був усе той же костюм, у якім Пилип Петрович і раніш, до окупації, ходив на роботу. Прийшовши до себе в конторку, він натягав поверх костюма ще й синій робочий халат. Різниця полягала в тому, що раніше цей халат так і зберігався в шафі, в конторці, а тепер Пилип Петрович, згорнувши, носив його під пахвою. Халат уже лежав у кухні на табуретці, дожидаючись, поки Пилип Петрович попоїсть.
З обличчя Поліни Георгіївни він зрозумів, що та знов принесла новини, і новини добрі. Пожартувавши для годиться з Пелагією Іллівною, хоча в цьому не було ніякої потреби,— за всі місяці спільного життя Пелагія Іллівна, вірна собі, ні разу не показала, що вона бодай що-небудь бачить,— Лютиков і Поліна Георгіївна пройшли до нього в кімнатку.
— Ось, переписала спеціально для вас... Прийнято вчора ввечері,— схвильовано сказала Поліна Георгіївна, дістаючи г?-під кофточки на грудях дрібно списаний клаптик паперу.
Вчора вранці вона передала йому повідомлення Рад-інформбюро "В останню годину" про великий наступ радянських військ на Центральному фронті, в районі Великих Лук та Ржева. Тепер це було повідомлення про вихід наших військ на східний берег Дону.
Пилип Петрович нерухомо витріщився на папірець, потім звів на Поліну Георгіївну суворі очі й сказав:
— Капут... Гітлер капут...
Він сказав тими словами, які, за оповіданнями очевидців, говорили німецькі солдати, здаючись у полон.